Фінансова політика та її вплив на економічні процеси в державі

 

Механізм  реалізації фінансової політики держави включає такі елементи:

— розробка концепції розвитку фінансової системи  держави;

— визначення основних напрямів використання фінансової системи в економічній політиці держави;

— складання  цільових програм щодо розвитку загальнодержавних та територіальних фінансів;

— розробка конкретних заходів реалізації концепції, напрямів та програм [11, с.61].

     Фінансова політика держави як  макроекономічний механізм управління включає стратегію і тактику управління.

     Фінансова стратегія включає дії держави щодо стратегічного розвитку її фінансової системи. Вона розуміється як загальний напрям і методи досягнення поставленої мети і спрямована на вироблення цільових програм, для реалізації яких необхідні час і великі фінансові ресурси. Це політика, що розрахована на довготермінову перспективу і вирішення глобальних завдань соціально-економічного розвитку країни.

     Фінансова тактика — це поточна політика, спрямована на вирішення конкретних завдань відповідного періоду, що випливають із розробленої фінансової стратегії. Вона включає конкретні методи та засоби досягнення поставленої мети за конкретних умов, що дають змогу зосередити зусилля на варіантах рішення, які не суперечать прийнятій стратегії [15, с.50-51].

      З погляду основних напрямів впливу фінансів на економіку країни до складу фінансової політики держави входять: бюджетна, податкова, грошово-кредитна, інвестиційна, валютна, страхова, амортизаційна, митна, а управління фінансами та фінансовий контроль.

     Бюджетна політика — це комплекс юридичних, економічних, організаційних заходів під час складання бюджетів, регулювання бюджетного процесу, управління бюджетним дефіцитом, організації бюджетного контролю. Вона виявляється у формах і методах мобілізації бюджетних коштів та їх витрачання на різні потреби держави.

      Податкова політика найтісніше пов'язана з бюджетною політикою, становить систему заходів держави у галузі оподаткування.

      Бюджетно-податкова (або фіскальна)  політика має створювати сприятливі умови для виробничої та фінансової діяльності суб'єктів господарювання. Бюджетно-податкова політика є складовою фінансової політики держави. Зауважимо, що в розвинутих країнах через державний бюджет перерозподіляють від ЗО до 50 % ВВП. Найчастіше її ототожнюють з фіскальною політикою.

     Цілями бюджетно-податковою політики  в Україні з позицій здійснюваних нині економічних перетворень є:

—подолання спаду виробництва та стабілізація економіки;

— стимулювання розвитку пріоритетних сфер діяльності та

структурних перетворень;

— досягнення різкого структурного зрушення економічних  пропорцій на користь тих виробників, які працюють безпосередньо на задоволення потреб населення; 

Таблиця 1.2

Бюджетно-податкова  політика

 
 
 
 

— стримування  інфляційних процесів;

— забезпечення достатніх надходжень до бюджету  для фінансування невідкладних соціальних програм;

— створення найсприятливіших умов для стимулювання ділової інвестиційної активності, розвитку підприємства тощо.

      Фіскальна (бюджетно-податкова) політика  — це сукупність заходів, що здійснюються шляхом маніпулювання державним бюджетом: державними видатками та оподаткуванням для досягнення повної зайнятості, зростання виробництва, зниження інфляції.

      Податки і державні видатки є основними інструментами фіскальної політики.

Фіскальна політика впливає на величину сукупних витрат та сукупний попит. Державні витрати входять до складу сукупних витрат: 

ЧНП= Ca + In + Xn + G,   (1.1)

де

ЧНП –  споживання;

Ca – інвестиції;

In – чистий експорт;

Xn – державні витрати (державні трансферти та закупівлі). 

     Грошово-кредитна (монетарна) політика становить комплекс дій та заходів держави у сфері грошового ринку, а також сукупність економічних методів, спрямованих на управління рухом кредитного капіталу. Дії грошово-кредитної політики спрямовані на регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк. Вони охоплюють ринок грошей, ринок капіталів, ринок цінних паперів. НБУ здійснює грошово-кредитну політику з метою впливу на грошову масу в обігу, обсяги кредитування, темпи інфляції, стан платіжного балансу.

      Об'єктами монетарної політики є такі змінні грошового ринку: пропозиція (маса) грошей; ставка процента; валютний курс; швидкість обігу грошей.

     Основними інструментами грошово-кредитної  політики є такі:

1) облікова, або дисконтна, політика, механізм якої полягає в регулюванні облікової ставки центрального банку, за якою він надає позички комерційним банкам у порядку їх рефінансування;

2) регулювання норми обов'язкових резервів для комерційних банків та інших депозитних установ, які повинні зберігати частину залучених коштів на кореспондентських рахунках у центральному банку без права їх використання і виплати процентів за ними;

3) операції на відкритому ринку, що пов'язані з купівлею та продажем цінних паперів центральним банком на ринку цінних паперів; у країнах з розвинутими ринковими відносинами вони є найбільш поширеним методом грошово-кредитного регулювання.

     Валютна політика — це сукупність економічних, юридичних та організаційних форм і методів у галузі валютних відносин, що здійснюються державою та міжнародними валютно-фінансовими організаціями.

     Регулювання курсу національної  валюти здійснюється за допомогою  валютних інтервенцій центрального  банку, які впливають на попит  і пропозицію національної валюти  та іноземних валютних цінностей  у країні.

     Інвестиційна політика — це політика, пов'язана з державними та приватними інвестиціями на розвиток тих галузей та окремих підприємств, що мають найважливіше значення і визначають науково-технічний прогрес. Держава повинна заохочувати вітчизняних та іноземних інвесторів шляхом надання їм різноманітних пільг (податкових, амортизаційних та інших).

     Політика щодо управління фінансами та фінансового контролю становить систему заходів управління фінансами, фінансовим механізмом, здійснення фінансового контролю в державі [6, с.72-78].

 

      1.2. Види і типи фінансової політики, їх характеристика 

      Політика економічного зростання  застосовує систему фінансових  заходів, які направлені на  збільшення фактичних обсягів  валового національного продукту  і підвищення рівня зайнятості. Така стимулююча фінансова політика включає зростання державних видатків і зменшення податкового тягаря.

      Якщо уряд використовує засоби  фінансової політики (державних  видатків і податків) для стримування  обсягу випуску продукції на  необхідному рівні і підтримки стабільності цін, то вважається, що державою проводиться політика стабілізації.

     Політика обмеження ділової активності, навпаки направлена на зменшення  реального обсягу валового національного  продукту порівняно з його  потенційним рівнем. Такий вид фінансової політики застосовується урядом в періоди підйому з метою уникнення кризи перевиробництва та інфляції, що виникає разом з надмірним попитом. Політика обмеження ділової активності (стримуюча політика) використовує наступні фінансові засоби:  зменшення державних видатків та збільшення податків.

     Слід підкреслити, що в чистому вигляді ні один вид фінансової політики на практиці не існує. Держава використовує фінансові засоби того чи іншого виду фінансової політики, поєднуючи їх. Вид фінансової політики визначається перевагою фінансових інструментів одного з видів фінансової політики. Класифікація фінансової політики за типами відбувається на основі різних ознак: за способом її реалізації; за рівнем втручання держави.

     За способом реалізації фінансова політика буває двох типів:

1. дискреційна фінансова політика;
2. недискреційна фінансова політика.

     Дискреційна фінансова політика - це політика, що проводиться безпосередньо урядом країни і здійснюється за допомогою органів системи управління фінансами. Такий тип фінансової політики недостатньо враховує можливості фінансового регулювання. Основними засобами дискреційної політики є: соціальні програми; державні закупки; державні інвестиції; зміна трансфертних видатків перерозподільчого типу; громадські роботи, що пов'язані з видатками; управління податковим тягарем.

     Під нєдискреційною фінансовою  політикою розуміють здатність  податкової системи до самостійної  стабілізації. Тобто, вона повинна  мати такі особливості, які  дозволять їй - регулювати фінансово-економічну діяльність в країні без безпосереднього втручання будь-яких органів управління. Дані особливості податкової системи називаються убудованими стабілізаторами. Крім податкового існують ще ряд - важливих убудованих стабілізаторів, що у своїй сукупності сприяють економічній рівновазі в країні. Серед них можна виділити наступні:

- соціальні виплати, включаючи допомоги по безробіттю;

- благодійні допомоги поза рамками системи соціального страхування;

- програми економічної допомоги (особливо в періоди кризи перевиробництва);

- ефект надійності компаній (наприклад, акціонерні товариства створюють ілюзію стабільності доходу не змінюючи рівень виплати дивідендів);

- інертність схильності до споживання (тобто, підтримуючи звичайний рівень життя, індивід повільно пристосовується до зміни рівня свого життя).

     Але, не зважаючи на безумовно корисну здатність убудованих стабілізаторів до стабілізації фінансових процесів, без впливу уряду на фінансово-економічну ситуацію в країні не обійтись [10, с.88-89].

      За рівнем втручання держави  в економіку країни в залежності  від особливостей її стану  та розвитку фінансову політику  поділяють на три основних  типи:

1. класична;
2. регулююча;
3. планово-директивна.

     Класичний тип фінансової політики заснований на працях класиків політекономії А. Сміта і Д. Рікардо та їх послідовників. Основний її напрямок - невтручання держави в економіку, збереження вільної конкуренції, використання ринкового механізму як головного регулятора господарських процесів. І як наслідок цього - обмеження державних податків і видатків, забезпечення умов для формування і виконання збалансованого бюджету.

      Фінансовий механізм будується  у відповідності до цілей фінансової  політики і забезпечує видатки  на військові цілі, виплату процентів за державним боргом і його погашення. Система оподаткування повинна створити умови для такого надходження коштів, щоб забезпечити збалансований бюджет держави. А система управління - проста і зосереджується в одному органі управління - Міністерстві Фінансів чи Казначействі.

      В основі регулюючого типу фінансової політики лежить економічна теорія англійського економіста Дж. Кейнса та його послідовників. Даний тип фінансової політики передбачає необхідність втручання і регулювання державою циклічного розвитку економіки. Фінансовий механізм використовується для регулювання економіки соціальних відносин з метою забезпечення повної зайнятості населення. Основним інструментом впливу на економіку є державні видатки, які забезпечують формування додаткового попиту, зростання підприємницької діяльності, збільшення національного доходу, ліквідацію безробіття шляхом фінансування створення нових робочих місць. Головним механізмом регулювання є: