Фінансові погляди І. Франка

 

 

3. Вплив еміграції  на економіку

 

Чимало статей І. Франко присвятив трудовій міграції галицьких селян у країни Європи та за океан – в Америку. Одна з них – “Еміграція галицьких селян” – була опублікована у 1883 р. Автор, насамперед, зауважив, “що Галичина перелюднена; се значить […] що в ній живе людність, яка при данім стані культури і при теперішнім розділі продукційних засобів, живучи головно з землі, не може добути з неї потрібного для себе виживлення”. Тому не можна дивуватися еміграції селян з Галичини. Сільська людність, підкреслюється у статті, емігрує масами до південної Угорщини, до Північної Америки, до Бразилії, до Румунії, на російську Волинь і т. д.

 

В інших публікаціях  І. Франко акцентує увагу на економічних  причинах еміграції, через їх призму розкриває масштаби, інтенсивність емігрантського руху. І це закономірно. Адже пізнання феномена еміграції вимагає саме з’ясування її природи і причин. У публіцистиці Франка наведено яскраві факти про негідну поведінку емігрантських емісарів у Галичині. Однак, він завжди підкреслював, що не вони є двигуном еміграції. Найнебезпечнішим еміграційним агентом були економічні нестатки, безземелля і нужда селянства.

 

І. Франко зі співчуттям писав про поневіряння емігрантів. Для цього він використав як розмови  і листи емігрантів, так і власні спостереження. “Бідний наш народ! – З обуренням писав І. Франко. – Емігрує з краю, бо його деруть і тиснуть з усіх боків, а деруть і тиснуть його, бо емігрує”. І. Франко викривав такий засіб заробітку лихварями на селянській біді, як агітація та організація їх виїзду за кордон. У 1873–1891 рр. з Галичини виїхало 270 тис. емігрантів, а галицькі лихварі на цьому заробили 13,5 млн. зол. ринських.

 

Поряд з цим І. Франко звертав увагу і на той факт, що галицький еміграційний рух мав не тільки негативні, але й позитивні моменти. Він багато в чому поділяв думку європейських економістів, які вважали, що емігрант, виїжджаючи з перенаселеної околиці, залишає місце іншим, підносить платню тим, що залишаються, полегшує їх існування, а отже, і добробут.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Важливість  кооперацій

 

І. Франко не тільки прагнув зрозуміти причини існування тогочасної несправедливості, збідніння широких верств населення, але й наполегливо шукав шляхів розв’язання цих складних питань. На його переконання, поліпшити матеріальне становище селян і робітників, змінити ситуацію на краще могла кооперація, взаємодопомога. Йшлося, передусім, про використання різних форм кооперації: виробничої, кредитної, споживчої тощо. Сила і справедливість останніх полягала в їхньому добровільному характері, рівності партнерів, демократичних засадах управління.

 

Найбільше уваги І. Франко приділив виробничій, зокрема, сільськогосподарській, кооперації. У ній він вбачав реальний шлях виходу із загальної скрути. У статті “Як нам в біді рятуватися” він дав відповідь на поставлене питання. “Нам здається, що тут треба почати раду і роботу від громади”. Кооперативне, громадське господарювання, що ґрунтується на об’єднанні зусиль і виробничих засобів, допомогло б подолати малоземелля, обмеженість ресурсів, неможливість застосування прогресивних технологій. Одноосібне господарювання на малих клаптиках землі було неефективне і нездатне забезпечити прогрес у розвитку сільського господарства. “Одинокою можливою тут поправою, – зазначав І. Франко, – вважаю устроєння обік переважної часті дрібних індивідуалістичних господарств також значнішого числа середніх господарств, зорганізованих на основі кооперації”. Великі трудові селянські господарства, в перевагах яких Франко був глибоко переконаний і які всіляко пропагував, могли виникнути лише на кооперативних, асоціативних засадах. З допомогою об’єднань можна було не лише утримати, а й підняти “найменше мужицьке господарство”, коли воно об’єднувалося в господарську цілісність з іншими подібними господарствами. В об’єднанні та взаємодопомозі крився шанс для виживання і розвитку дрібних селянських господарств.

 

І. Франко схвально ставився до споживчої кооперації, вбачаючи в ній одну із ланок процесу єднання народу. Статтею “Народна торгівля” він позитивно відгукнувся про діяльність першого споживчого кооперативу в Галичині, заснованого 1883 р., проаналізував його господарсько-фінансову діяльність, висловив тривогу з приводу можливих ускладнень у роботі. Разом з тим він зазначав, що кооператив посів провідне місце в галицькому купецькому світі, є цілком конструктивно-спроможною організацією, має торговельні стосунки з мережею сільських крамниць. Автор публікації зичив цьому “корисному товариству якнайліпшого розвитку”.

 

 

 

 

 

5. Мрії про  соціальне відродження

 

І. Франко жваво відгукувався й на інші актуальні питання тогочасного життя. Він, зокрема, активно долучився до дискусії про рух тверезості в Галичині, наголошував, що “корчми всюди є місцем суспільної і моральної зарази”. При цьому він висловив свої погляди, відмінні від тих, що вбачали у пияцтві головну причину народного занепаду, а в тверезості єдиний порятунок, так і від тих, які вважали горілку потрібною для здоров’я. Не приєднуючись до тих, які в самій тверезості бачили ліки від усякого лиха, Франко, однак, визнав, що ті священики і вчителі, які займаються справою тверезості, йдуть доброю дорогою, а їх завдання почесне і гідне всякої підтримки, хоч є лише вступом до справжнього народного відродження.

 

Разом із соціально-економічним  піднесенням І. Франко мріяв і  про національне відродження. У  статті “Поза межами можливого” (1900) він обґрунтував свій погляд на національний розвій України. Автор, насамперед, зазначив, що політично несамостійна нація дозволяє себе визискувати іншій нації. Отже, робить висновок І. Франко, національно-економічні питання самі собою спонукають усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності. Він майже всі економічні вимоги починає адресувати державі, яка повинна допомогти їх реалізувати. Державницький підхід свідчить про поступ у його поглядах, реалізм і розуміння необхідності створення національної держави, без якої народ завжди буде наймитом, тяглом у чужих “поїздах бистроїздних”. Одночасно, І. Франко підкреслював той факт, що “основою економічного гаразду є власна праця, запопадливість, підприємливість і ощадність кожного поодинокого чоловіка”. Він наголошував на вмінні господарювати, провадити справи в конкретному середовищі. Особливий наголос він робив на необхідності існування і діяльності індивідуальної, кооперативної та державної власності в тісній їх взаємодії.

 

І. Франко покладав велику надію у справі просвітництва  і суспільного перевлаштування на інтелігенцію. Він бачив, що працююче населення здебільшого складається із неосвічених та прибитих недолею людей, які нездатні самотужки знайти вихід із скрути. Ось чому він закликав інтелігенцію організовувати при спілках і товариствах бібліотеки, читальні, проводити навчання і бесіди. Така діяльність, на його думку, спричинить “розбудження і оживлення думок робітничого люду”, допоможе йому усвідомити своє становище, знайти шляхи боротьби за поліпшення соціально-економічних умов.

 

Вихований на традиціях  народної культури з її високими моральними принципами, підтримуючи ідею свободи  і об’єднання українських земель в єдину суверенну державу, І. Франко твердо вірив у щасливе майбутнє українського народу. В “Одвертому листі до галицької української молодежі” І. Франко висловив свої погляди на згуртування нації, висунув ідею єднання галичан зі східними українцями: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів”.

 

У своєму зверненні до молодого покоління інтелігенції І. Франко закликає вносити в маси національну ідею, “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна держава, не може остоятися”. Визначаючи провідне спрямування української інтелігенції, І. Франко не випадково акцентував увагу на культурних “набутках”. Він був свідомий того, що національна ідея виникає тоді, коли народ усвідомлює свою єдність, власну історію, свої традиції, а відтак, відібравши все цінне із досвіду культурної еволюції людства, створює підґрунтя для самовизначення.

 

Акцентуючи увагу на тому, що без інтелігенції народна маса “не зорганізується і не піде наперед”, І. Франко зауважив, що “на українську інтелігенцію, на її організацію, та вияв політичних та культурних змагань звернена тепер цікавість всієї освіченої Європи, яка чує духом, що власне звідти може вийти ясне і розумне слово”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

І. Франко займає чільне місце серед видатних представників фінансової науки України. Питанням фінансів І. .Я. Франко присвятив понад 40 праць. Найвідомішими з яких є: “Сила податкова Галичини”, “Злидні Галичини в цифрах”, “Банк Крайовий”, “Що коштують наші школи?” та ін. Він друкував свої статті, рецензії та кореспонденції в багатьох газетах і журналах українською, польською і німецькою мовами. І. Франко мав ґрунтовні знання з економіки, був добре обізнаний як з класичною, так і з новітньою соціально-економічною літературою. Його, насамперед, хвилювала доля селянства, що складало основну частину українського населення Галичини.

 

Крім того, І. Франко як журналіст постійно перебував у  гущі народного життя, активно реагував на події і процеси, які відбувалися в соціально-економічній сфері, критично висловлювався щодо тогочасної дійсності, пропагував ідею соборності і незалежності України. Усе своє життя він прагнув допомогти народу позбутися злиднів, соціального і політичного гноблення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Юрій С.І., Федосов В.М. “Фінанси”
2. Василик О.Д. “Теорія фінансів”
3. Франко І. Злидні Галичини в цифрах // Його ж. Зібрання творів: У 50-ти т. – Київ: Наукова думка, 1985. – Т. 44. – Кн. 2.
4. Франко І. Галицька промисловість
5. Франко І. З царини фіскалізму
6. Франко І. Сила податкова Галичини
7. Франко І. Що коштують наші школи?
8. Франко І. П’ять літ нашої господарки крайової
9. Франко І. Катастрофа банку селянського
10. Левинський В. Франко як економіст. – Скрентон, 1957
11. Франко І. Банк Крайовий // Його ж. Зібрання творів: У 50-ти т. – Київ: Наукова думка, 1985
12. Франко І. Лихварство в Галичині
13. Франко І. Еміграція галицьких селян
14. Франко І. Земельна власність у Галичині
15. Ващишин А . Іван Франко // Українські кооператори. – Львів, 1999