Фінансові погляди І. Франка

УКООПСПІЛКА

Львівська комерційна академія

 

 

Кафедра фінансів і кредиту

 

 

 

 

 

Реферат з дисципліни :

«Фінанси»

на тему:

«Фінансові погляди І. Франка.»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Львів 2012

Зміст

Вступ

1. Оцінка бюджету та податкової системи Галличини

2. Критика банківської системи

3. Вплив еміграції на економіку

4. Важливість кооперацій

5. Мрії про соціальне відродження

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Фінансова наука в  Україні розвивалася в контексті  її розвитку в умовах Російської імперії, і тому дуже важко виділити внесок українських вчених в її розвиток. Історичні джерела свідчать, що лише починаючи з другої половини XIX століття з'являються роботи вчених, присвячені проблемам фінансової науки. Тут насамперед слід назвати видатного вченого, поета, письменника, громадського діяча І. Я. Франка. Мабуть немає такої проблеми в житті людського суспільства, яка б залишилася поза увагою цієї видатної особистості. 

Питанням фінансів І. .Я. Франко присвятив понад 40 праць. Передусім, це праця з аналізу  фінансової політики Австро-Угорської  імперії, характеристика діяльності багатьох фінансових установ, у тому числі  комерційних банків, фінансових фондів, господарських товариств. Слід зауважити, що навіть в роботах із питань політичної економії та статистики він порушує фінансові проблеми того часу.

 

Праці І. Франка написані українською мовою, і якщо їх уважно читати, то вони не втратили своєї актуальності й по-сьогодні. Його роботи мають різний рівень наукової завершеності, проте всім їм притаманний високий професіоналізм.

 

 У 1883 р. Франко  публікує роботу під назвою "Сила  податкова Галичини", в якій  досліджує наявну податкову систему імперії. Він вказує на непосильний податковий тиск, що зумовлює тяжке економічне становище трудового люду. І. Франко вбачає причину податкового тягаря в надмірних непрямих податках, які завуальовують справедливий розподіл національного багатства між верствами населення на користь капіталу.

 

Усвідомлюючи роль податків у розподілі та перерозподілі  фінансових ресурсів, І. Франко регулярно  здійснює критичні огляди проектів та звітів державного бюджету, гостро реагуючи на постійне збільшення податків для Галичини та скорочення видатків на її економічні й соціальні цілі.

 

Наприкінці XIX століття І. Франко проявив активну зацікавленість щодо питань розвитку банківської системи  в Галичині. Це було викликано появою значної кількості банківських  установ, які швидко збанкрутіли, що призвело до втрати вкладів громадян, здебільшого селян. Схоже сталося і в умовах незалежної України, коли різні комерційні структури, створивши фінансову піраміду, призвели до втрати громадянами своїх заощаджень. 

Водночас І. Франко в своїх працях висловлює впевненість, що розвиток фінансово-кредитних відносин сприятиме активізації господарського життя в країні.

 

 

 

 

1. Оцінка бюджету та податкової системи Галличини

 

Розглядаючи становище  галицьких селян, дослідник у  рецензії на публікацію С. Щепановського “Злидні Галичини у цифрах” зауважує, що Галичина ще йде попереду інших європейських країн щодо відносної кількості рільничого населення, але тут на 1000 душ сільського населення припадає 551 голова худоби. В той час в Англії цей показник становить 1654 шт., в Ірландії – 1350, у Франції – 1060, в Німеччині – 1028 шт. В Англії кожен рільник продукує щонайменше у шість разів більше м’яса й молока, ніж рільник у Галичині. Галичани, які експортують сільськогосподарську продукцію, харчуються дуже бідно. За винятком картоплі, у споживанні якої Галичина стоїть на чолі всіх країн, середнє споживання збіжжя й м’яса не дорівнює навіть половині їхнього споживання в інших країнах. Навіть коли б Галичина нічого не експортувала, мала б на душу населення не більше як 144 кг збіжжя і 20 кг м’яса, тобто половину того, що споживає Франція. Причин такого низького рівня споживання, на думку І. Франка, не треба шукати у фізичній дегенерації чи нездатності галицького робітника чи селянина. Навпаки, галицький робітник анітрохи не гірший за німецького або англійського. Це виявилося в Америці, де галицького робітника шукають до копалень вугілля. Видно це також у Німеччині, у Шльонську, ба навіть і в Галичині, наприклад, у залізничних майстернях, у нафтовій та гуральницькій промисловості. Головною причиною нашою економічної відсталості, – зазначає І. Франко, – є брак засобів і сучасних знарядь праці – машин. Цю тезу автор розвиває у статті “Галицька промисловість”, у якій наводить такі дані: у числі 383 промислових закладів, які у 1887 р. відвідав інспектор, 149 не мали інших моторів, крім людських рук.

 

У зв’язку з цим  І. Франко звернув увагу на податкову  систему Австро-Угорщини. І хоча, як він писав, Галичина платила не найбільше податків порівняно з іншими провінціями монархії, але ці податки були для місцевих мешканців особливо дошкульними. І. Франко, наприклад, відзначав, що високі податки руйнують місцеву промисловість ще в зародку. Завдяки ретельності податкових інспекторів зародки домашнього промислу всихають, ніби їх підтопила філоксера.

 

І. Франко наголошував, що податкові закони захищають інтереси панівних верств. Він пропонував запровадити особисто-прибутковий податок, який би дав можливість витрушувати кишені багатіїв для загального добра, а також оподатковувати грошові й товарні біржі, підвищити податки на предмети розкоші тощо. Він писав, що гроші шукають переважно у бідній селянській кишені, до котрої щороку сягають дедалі глибше та глибше. “Кождий новий податок, спадаючий на наш край від центрального правительства, тисне нас далеко сильніше, ніж другі краї коронні, хоч в результаті витискає з нас пропорціонально далеко менше, ніж з других країв”.

 

І. Франко на конкретних прикладах показав діяльність податкових екзекуторів, які силоміць забирали в селян усе, що можна було забрати за податкові залеглості. Він також піддав детальному аналізу бюджет рідного краю в статті “Сила податкова Галичини”. Головний висновок, до якого він прийшов, вивчивши прибуткову частину бюджету Галичини, місце окремих його компонентів у бюджеті Австро-Угорської держави – це економічна відсталість краю, недорозвиненість тут промисловості.

 

У статті “Що коштують наші школи?” дослідник з’ясував питання про те, наскільки Галичина користувалася бюджетними асигнуваннями, яку вона мала користь від перебування у складі Австро-Угорщини. Оцінюючи державний бюджет, він зазначав, що на школи в Галичині припадає лише 11,4 % видатків, тодіяк населення і територія краю становить ¼ частину монархії. Проаналізувавши державні затрати на утримання вищих шкіл, особливо Львівського і Чернівецького університетів, Франко дійшов висновку, що матеріальний стан цих університетів був чи не найгірший в Австро-Угорщині. Не кращим становище було і Львівської політехніки, яка з погляду фінансового забезпечення посідала передостаннє, а за кількістю професорів – останнє місце з-поміж таких навчальних закладів. Загалом у справі освіти бюджет Галичини був мізерним. З цього приводу І. Франко писав, що держава у затратах на народні потреби “єсть для нашого народу мачухою, що старається, де тільки можна, дати нам якнайменше з очевидно і не обрахованою шкодою для нашого культурного розвою”. Якщо інші народи скаржаться на бюджет, то українці мають підстави бути подвійно незадоволені, бо щодо потреб вони найгірше забезпечені між усіма австрійськими провінціями. “Ми, – писав І. Франко, – як той бідний промокший Бровко, на котрого і з неба дощ іде, і з стріхи вода тече”.

 

У статті “П’ять літ  господарки крайової” І. Франко аналізує фонди, якими розпоряджаються крайові власті. Порівнявши прибутки і заборгованість краю за 1876–1880 рр., він стверджував, що борги зростали швидше від доходів. А це не найкраща характеристика господарювання і влади. Згідно з даними офіційної статистики, за п’ять років дефіцит бюджету краю зріс з 47 тис. до 856 тис. ринських. Одна з причин цього – збільшення витрат на утримання чиновницького апарату. Подібні витрати він назвав непродуктивними. “Під непродуктивними видатками, – твердив автор статті, – розуміємо такі видатки, котрі ані посередньо, ані безпосередньо не причиняються до піднесення чи то економічного, чи то культурного стану краю… До таких видатків ми мусимо зачислити всі видатки адміністраційні, проценти від позичок і всякі інші видатки, котрі не повертаються на потреби економічні, наукові, санітарні і просвіти”. І. Франко констатував, що видатки на управління в Галичині були удвічі більшими, ніж на сільське господарство, промисел і гірництво. З цього випливало, що бюрократично-чиновницький апарат і земельна шляхта перетворили крайовий бюджет в інструмент зміцнення своїх позицій, нехтували інтересами і потребами більшості місцевого населення.

 

 

 

 

 

 

2. Критика банківської системи

 

У полі зору Франка-журналіста постійно перебувала діяльність різних банків, зокрема Селянського, який спочатку організували українці, але згодом він перейшов до поляків. Цей банк здобув собі сумну славу “закладу до обдирання хлопських шкір”. Намагаючись вирватись із лабет лихваря, селянин йшов за позикою до банку і тут потрапляв у ярмо не менше – кожний 20-й селянин у Галичині був боржником цього банку. Ця фінансова інституція обтяжила іпотеками приблизно 600 000 моргів селянських земель вартістю 27 млн. зол. ринських. Його 15-літню діяльність (1867–1883 рр.), за словами І. Франка, можна порівняти хіба із знищенням українського народу татарськими ордами у XVI–XVIII ст. І. Франко докладно проаналізував баланс банку, показав причини і наслідки його банкрутства. На підставі аналізу операцій банку він довів, що весь тягар катастрофи Селянського банку буде перекладатися на селян під патріотичними гаслами доброчинності для краю. Поряд із цим Франко піддав критиці різні проєкти ліквідації цього банку, що їх пропонували владні структури, маскуючи свої корисливі наміри турботою про народні інтереси.

 

У статті “Банк Крайовий”  за 1883 р. І. Франко писав, що не хоче нікому докоряти у неправдивості чи недобросовісності. “Ми віримо, – зазначав він, – що ініціатори “Банку Крайового” раді би дійсно світ весь – не лише от наш край – спасти […] Ми припускаємо навіть, що ся нова інституція фінансова буде хороше розвиватися, процвітати […], але на чию ж користь будуть іти зиски сього банку?”. І. Франко нагадував читачам, що Банк Крайовий не дуже турбується боргами селян. Мовляв, нехай самі рятуються з біди. Що стосується поміщицьких маєтків, то їх обслуговує Галицьке кредитове земельне товариство. А проте селянські господарства потребують ще більше допомоги, ніж поміщицькі – це й спричинило появу Банку Крайового.

 

Розглянувши докладно статут банку, джерела його створення, характер кредитних операцій, І. Франко розкрив його соціально-економічну функцію. Він з іронією писав, що банк мало допоможе селянинові, який залишився без лісів і пасовиськ. Отож, йому залишилося молитись і трудитись, сидіти тихо й не упоминатися банківської допомоги. Франко фактами доводив, що банк веде справу в інтересах не селянства, а великих землевласників. Він показав, що банк аж ніяк не забезпечує дешевого і доступного кредиту, про який пишуть газети. Захвалювальний дешевий кредит виносить 11,5 % річних, іпотечні позики даються під 5,4 %, тоді як навіть 4 % є для селян зависокі.

 

І. Франко доволі критично також відгукувався про діяльність банківських службовців, зазначав, що вони, передусім, дбали лише про задоволення власних потреб, власне збагачення, відсуваючи інтереси своїх клієнтів на другий план, а іноді й відверто ними нехтуючи. Це, до речі, ставало причинами кризового стану деяких тодішніх банків, часто призводило до банкрутства.

 

Критикуючи діяльність банків, І. Франко усе ж надавав перевагу їхнім  кредитам порівняно з лихварськими, які супроводжувалися значно гіршими економічними і моральними руйнаціями. Він вважав, що селянське господарство необхідно зробити кредитоспроможним за допомогою певної системи заходів. Майже в кожній статті публіцист намагався збудити в української громадськості ініціативу до активної підприємницької діяльності у сфері банківсько-кредитних відносин, вчитися банківської запопадливості в інших народів. “Дрімати не пора”, – наголошував І. Франко.

 

У кількох статтях, опублікованих 1883 р., І. Франко аналізує гостру проблему лихварства на селі. “Галичина, – стверджував автор, – класичний край лихварства”. “Жоден край австрійської монархії, ба навіть у всій Європі, не може показати такого великого числа професійних лихварів, як Галичина”. Лихварі надавали позики селянам на короткий термін, переважно від “передднівка” до осені або якогось ярмарку. Найуживанішим терміном був один місяць – один тиждень. Лихварі, передбачаючи, що боржник не зможе вчасно сплатити борг, давали відтермінування і уже нараховували відсоток на відсотки від позики, і ці відсотки рахували окремо від боргу. І, як наслідок, стягнення боргу за рахунок майна боржника – рухомого чи нерухомого. Виокремлюючи головні чинники, які гнали селянина до лихваря, Франко зазначає, що це були стихійні лиха, неврожаї, пишні весілля, хрестини і похорони, судові процеси і спадкові переговори, нарешті урядові й автономічні податки.