Нині  основою спеціалізації ломбардів  є надання споживчого кредиту  фізичним особам під заставу рухомого майна, яке можна легко реалізувати. При цьому вартість майна, відданого  у заставу, як правило, перевищує  суму кредиту на 20-50%. Позичальник зберігає право власності на заставлене в ломбарді майно протягом певного періоду. Це право підтверджується заставною квитанцією або іншим документом, який засвідчує факт внесення того чи іншого майна в заставу та по суті замінює кредитний договір. У тому разі, якщо кредит не буде повернено в строк, ломбард має право реалізувати заставлене майно, виручка за яке має компенсувати суму боргу разом з нарахованими процентами.

    Специфіка позичкових операцій ломбардів полягає  у видачі невеликих сум позик на відносно короткі строки (переважно до трьох місяців).

    Іншою сферою діяльності ломбардів є приймання  речей на зберігання за певну плату (в основному приймаються ювелірні вироби та антикваріат).

    Для здійснення усіх своїх операцій ломбарди окрім власних коштів можуть користуватися кредитами комерційних банків. 

МІЖБАНКІВСЬКІ ОБ’ЄДНАННЯ 

    Міжбанківські об’єднання ¾ відіграють все помітнішу роль в діяльності банківської та кредитної системи. Вони утворюються банками та іншими установами за участю банків з метою координації і узгодження дій, підвищення ефективності своєї політики, для захисту своїх професійних інтересів і т.п.

    Перші міжбанківські об’єднання виникли  як результат появи величезних монополій  в промисловості (концентрації промислового капіталу) та внаслідок розвитку конкурентної боротьби між банками. Основними шляхами створення міжбанківських об’єднань стали:

    а) “злиття” самостійних банків;

    б) “поглинання” одним банком своїх конкурентів.

    Сьогодні  у світі існує велика кількість  різноманітних міжбанківських об’єднань. Їх утворення базується як на добровільному об’єднанні самостійних банків (“злиття”), так і на правах власності контролю і централізованого управління, прямого підпорядкування та залежності (“поглинання”).

    Умовно, виходячи із різних критеріїв класифікації, міжбанківські об’єднання поділяються

    а) в залежності від складу учасників:

• чисто банківські об’єднання;
• об’єднання змішаного типу, учасниками яких виступають як підприємства та організації, так і один чи кілька банків;

    б) виходячи із цілей об’єднання:

• комерційного типу, діяльність яких орієнтована на отримання і максималізацію прибутку;
• некомерційного типу, основною метою діяльності яких є надання різних видів послуг своїм членам;

    в) в залежності від строків діяльності:

• об’єднання, створені на певний строк;
• безстрокові об’єднання, що діють постійно;

    г) в залежності від ступеня залежності і підпорядкування окремих структур:

• асоціативні добровільні об’єднання, членами яких виступають рівноправні по статусу самостійні банки, які за своїм бажанням делегують виконання окремих функцій створеному ними об’єднанню та його апарату;
• корпоративні, основані на відносинах власності і системі участі в капіталі об’єднання, які мають жорстку ієрархічну структуру, відносини залежності між головним банком (що володіє контрольним пакетом акцій) і залежними від нього банками.

    Найбільш  характерним є розподіл міжбанківських об’єднань на асоціативні і корпоративні.

    

    Характерними  рисами об’єднань асоціативного  та корпоративного типу являються: 

    Головними представниками міжбанківських об’єднань  є:

• асоціативного комерційного типу ¾ консорціуми та картелі;
• корпоративного типу ¾ концерни та трести.

    Саме  ці об’єднання і будуть розглянуті далі.

    Банківський консорціум ¾ тимчасове об’єднання на договірній основі кількох банків для спільного проведення  кредитних, гарантійних або інших банківських операцій. Організуються під головуванням найбільшого банку (голови консорціуму), який діє від імені і в інтересах всіх учасників консорціуму. При цьому об’єднанні юридична самостійність банків, що входять до складу консорціуму, не втрачається.

    Головна мета консорціуму:

1. Збільшення обсягів операцій шляхом концентрації ресурсів.
2. Розподілення ризиків, що дає можливість обмежити втрати для кожного учасника консорціуму в разі неплатежів учасників.

    Часто консорціальні об’єднання банків називають банківськими синдикатами, а кредити, що надаються консорціумом банків ¾ консорціальними або синдикативними. В банківській практиці синдикатами називають тимчасові банківські об’єднання, створені для розміщення значних випусків цінних паперів, обслуговування емісійно-засновницької діяльності клієнтів.

    Наприклад, в 1973 р. “Рабобанк” (Нідерланди) та “Бенк  оф Америка” утворили консорціум “Рабоамерика інтернешенел бенк” для фінансування різних проектів.

    Банківський картель ¾ об’єднання крупних банків, в основі якого ¾ угода про розподіл сфер діяльності (узгодження і проведення єдиної політики при встановленні відсоткових ставок та виплати дивідендів, умов кредитування тощо). Умови угоди, як правило, не “афішуються”. Незалежність банків, що входять до складу картелі, зберігається.

    Банківський концерн ¾ це монополістичне об’єднання акціонерних банків, при якому крупний банк (головне акціонерне товариство) володіє контрольним пакетом акцій юридично самостійних банків (дочірних товариств), тим самим фактично встановлює фінансовий контроль за їх діяльністю.

    Головне і дочірні акціонерні банки утворюють  банківський концерн.

    Як  відомо, доля акцій, зосереджена в  руках одного власника, що дає можливість здійснювати фактичний контроль над акціонерним товариством (контрольний пакет акцій) ¾ теоретично складає 50% випущених акцій + 1 акція. На практиці ця доля значно менша, оскільки частина акцій не має права голосу, а дрібні власники акцій, як правило, не беруть участі в загальних зборах акціонерів.

    До  складу банківського концерну, крім банків, можуть входити також акціонерні товариства з різною специфікою діяльності, не залежні одне від одного, але  об’єднані під єдиним керівництвом контролюючого акціонерного товариства, якому належать контрольні пакети акцій всіх акціонерних товариств концерну. Таке об’єднання отримало назву банківської холдинг-компанії.

    Банківські  холдинг-компанії є об’єднаннями змішаного типу. До їх складу, крім банків, входять різні парабанківські установи (страхові, лізингові, факторингові та інші компанії). Банківські холдинги стали дуже поширеними в останні роки, вони утворюються на величезних територіях, їх називають “супермаркетами” банківських і небанківських послуг.

    Основна мета холдингу ¾ направляти, контролювати діяльність всього об’єднання і кожної його складової окремо, оптимізуючи прибуток.

    Серед банківських холдингових компаній виділяють однобанківські та багатобанківські холдингові компанії.

    Однобанківські холдингові компанії (фінансові концерни) складаються з одного банку, який виконує функції холдингу, а також певної кількості парабанків.

    Багатобанківські  холдингові компанії контролюють два або більше банків. Найчастіше головною холдинговою компанією в цьому об’єднанні виступає інвестиційна або фінансова корпорація, створена на базі промислових підприємств та банків.

    Банківський трест ¾ це монополістичне об’єднання банків, яке утворюється шляхом об’єднання власності банків, що входять до його складу. При цьому останні втрачають юридичну, комерційну самостійність і підпорядковуються єдиному органу управління. На відміну від  концерну, трест базується не на акціонерній, а на пайовій формі власності.

ІНВЕСТИЦІЙНІ  ФІНАНСОВІ ІНСТИТУТИ 

 

     Інвестиційні  банки, компанії ї фонди, пенсійні, страхові, а також трастові компанії свої активні операції проводять на фондовому ринку, формуючи власні фінансові портфелі переважно з акцій та облігацій фірм і державних боргових зобов'язань. Залежно від виду діяльності та характеру пасивних операцій (страхування, пенсійна справа, траст, пул, кошти акціонерів) той чи інший інвестиційний фінансовий посередник вирішує під час формування портфеля власні завдання, допускаючи при цьому більший чи менший ризик і забезпечуючи більшу чи меншу інституціональну ліквідність. Інститути, які вище ми віднесли до договірних ощадних (з погляду пасивних операцій), мають зазвичай законодавчі обмеження щодо провадження активних операцій. Мета цих обмежень – зменшення ризику їхньої фінансової діяльності та забезпечення достатньої інституціональної ліквідності.

    Інвестиційні фонди ¾ являють собою особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Шляхом випуску власних цінних паперів інвестиційні фонди акумулюють грошові грошові кошти приватних інвесторів (переважно населення) та вкладають їх в акції і облігації різних підприємств у своїй країні та за кордоном.

    У зв’язку з тим, що значна частина  інвесторів не має можливості і належних знань для того, щоб регулярно  слідкувати за станом ринку цінних паперів та приймати ефективні інвестиційні рішення щодо вкладення своїх заощаджень у різні види фондових інструментів, вони звертаються до спеціалізованих організацій ¾ інвестиційних фондів. Інвестор, який бажає, щоб інвестиційний фонд взяв на себе управління його коштами, повинен придбати цінні папери, що випускаються фондом (як правило, акції). Це гарантує вкладникам розміщення їх заощаджень у професійно сформовані портфелі цінних паперів, тобто розподілені досвідченими фахівцями між різними напрямами інвестицій у багато інструментів фондового ринку. Завдяки цьому досягається суттєва мінімізація ризику інвесторів внаслідок широкої диверсифікації акумульованих фондом коштів, вкладених у цінні папери десятків різних емітентів. Інвестиційний фонд відповідно до ситуації на ринку здійснює постійну купівлю і продаж цінних паперів, перерозподіляючи капітали у найбільш перспективні підприємства і галузі. Вкладникам фонду, як правило, надається можливість вибору між кількома портфелями цінних паперів, кожен з яких має свої інвестиційні особливості й переваги.