Етапи еволюції свiтової валютної системи

Слабкість Бреттон-Вудської системи полягала в тому, що коли країни з дефіцитами платіжного балансу  втрачали свої валютні резерви, на них  можна було тиснути для проведення девальвації їх обмінного курсу або здійснення обмежувальної політики, але МВФ не мав способів примусити країни з активним платіжним балансом ревальвувати їх обмінні валютні курси або здійснювати енергійнішу стимулюючу політику. Зокрема, суперечливим був той факт, що США як країна з резервною валютою згідно з Бреттон-Вудською системою не могли девальвувати свою валюту навіть тоді, коли долар був надто високо оцінений. Коли США намагалися зменшити у своїй країні масштаби безробіття у 60-ті роки, здійснюючи інфляційну монетарну політику, розвинулася "фундаментальна розбалансованість" надто високо оціненого долара. Оскільки країни з активним сальдо платіжного балансу не були готові ревальвувати свої валютні курси, а Бреттон-Вудська система не забезпечувала вирівнювання платіжних балансів, то в 1971 р. вона розпалася.

У 1971 р. запаси золота становили 11,1 млрд дол. Ця сума була у 6 разів меншою, ніж доларова маса, що перебувала у  міждержавному обігу. Почалася масова гонитва за золотом як найстійкішим грошовим активом і відповідно відмова від долара. З'явилася подвійна ціна на золото: офіційна — 35 дол. за унцію і ринкова, що у кілька разів перевищувала офіційну.

У цій ситуації США  по суті повністю втратили можливість обмінювати долари на золото за фіксованою ціною, долари перестали виконувати функцію міжнародної резервної валюти. Визнаючи це, 15 серпня 1971 р. було прийнято рішення про припинення конвертованості долара на золото. Скасування одного з вихідних принципів Бреттон-Вудської системи означало її фактичний крах.

Поряд з причинами, що характеризували загострення внутрішньое-кономічної ситуації у США, валюта яких посідала центральне місце у системі "золото — долар", крах Бреттон-Вудської системи відбивав також певну зміну сил у світовій економіці. На відміну від монополізму США, що був панівним у перші повоєнні десятиліття, наприкінці 60 — на початку 70-х років сформувалися три центри світового економічного суперництва — США, Західна Європа і Японія. Як наслідок, поліцентризм у фактичному розміщенні економічних сил у світовому господарстві почав суперечити моноцентризму, що грунтувався на монопольному становищі долара у сфері міжнародних валютних відносин.

3. Ямайська валютна  система

Контури нової валютної системи, яка функціонує і розвивається у світовій економіці донині, були визначені на нараді представників країн — членів МВФ, що відбулася в м. Кінгстоні на Ямайці у січні 1976 р.

Кінгстонська угода  започаткувала утворення Ямайської  валютної системи. Ця система почала функціонувати після відповідних ратифікацій зазначеної угоди державами-учасницями у квітні 1978 р. Наведемо визначальні принципи Ямайської валютної системи.

1. Проголошено повну  демонетизацію золота у сфері  валютних відносин: скасовано офіційний  золотий паритет, офіційну ціну на золото і фіксацію масштабу цін (вмісту золота) національних грошових одиниць; знято будь-які обмеження його приватного використання. Міжнародний валютний фонд припинив публікувати дані про золотий вміст окремих валют. Унаслідок цих дій золото перетворилося на звичайний товар, ціна якого у паперових (кредитних) грошах визначається на ринку згідно з попитом і пропозицією. Відповідно у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота. Втім, отримавши дозвіл здійснювати на ринку вільні операції з купівлі-продажу золота, центральні банки більшості країн Заходу залишили його у своїх запасах. Втративши статус світових грошей, золото й далі залишається високоліквідним (стратегічним) товаром, який можна в разі необхідності з метою стабілізації платіжного балансу продати за відповідну валюту.

2. Висунуто мету перетворити  створену ще в 1969 р. міжнародну  платіжну одиницю СПЗ на основний  резервний актив та міжнародний  засіб розрахунків і платежу.  Ідеться про те, що система "золото — долар — національна валюта", на якій грунтувалася Бреттон-Вудська угода, трансформувалася у нову систему "СПЗ — національна валюта". У цій структурі СПЗ отримувала статус альтернативи не лише золота, а й долара як міжнародних грошей. Спочатку СПЗ як міжнародну розрахункову одиницю, у якій визначався валютний курс національних грошей, розраховували за золотим еквівалентом. Проте у 70-х роках зв'язок СПЗ із золотом повністю втрачено. Сьогодні СПЗ визначають на основі кошика валют країн, частка яких у сфері міжнародної торгівлі найвища. Починаючи з 1981 р. до складу так званого стандартного кошика входять п'ять валют: долар США — 42 %, німецька марка — 19, французький франк, єна і фунт стерлінгів — по 13 %. Реальна практика валютних відносин, що здійснювалися згідно з Кінгстонською угодою, не підтвердила можливості повного витіснення долара з позиції ключової міжнародної валюти. Мало того, після 1981 р. адміністрації президента США Р. Рейгана вдалося здійснити стабілізаційні заходи, що сприяли зміцненню міжнародних позицій долара.

3. Важливою ознакою  механізму нової системи є  запровадження "плаваючих"  валютних курсів національних  грошових одиниць. Така система  має два протилежні аспекти.  З одного боку, вона надає валютним  відносинам гнучкості, забезпечує можливість ефективно реагувати на постійні зміни співвідношень у вартості національних валют, точніше відбиває внутрішній стан економіки окремих країн загалом і платіжного балансу зокрема. З іншого боку, коливання валютних курсів порушують стабільність торговельних зв'язків, породжують спекулятивні операції. У цьому зв'язку Кінгстонською угодою передбачено збереження елементів регулювання системи валютних співвідношень завдяки здійсненню відповідних операцій на валютному ринку.

Слід ураховувати також, що в режимі безпосередніх співвідношень ("плавання") функціонують валюти лише провідних країн — США, Японії, Німеччини, Канади, Великобританії, Франції. Більшість валют інших країн, зокрема економічно слаборозвинених, прив'язані до міжнародних розрахункових одиниць або окремих валют. Так, до американського долара прив'язано валюти близько 40 країн, французького франка — 13, до СПЗ — валюти 8 країн.

Формування відповідних  інституціональних структур і принципів  функціонування Ямайської валютної системи не завершено. їх коригують, наповнюють новим змістом відповідно до змін у міжнародних економічних відносинах.

Одна з істотних особливостей Ямайської валютної системи полягає  у тому, що вона розвивалася на принципах  поліцентризму, або валютного "плюралізму", тобто взаємодії у межах єдиної системи локальних (регіональних) валютних структур. Підпорядковуючись загальним принципам, що визначаються МВФ, регіональні валютні структури водночас розвиваються і на власних функціональних засадах.

Європейська валютна система, започаткована ще в перші повоєнні роки, є результатом і водночас одним з важливих інструментів європейської інтеграції. Вона пройшла кілька етапів розвитку.

На першому етапі  валютні угоди між країнами Західної Європи укладалися переважно на двосторонній основі. На підставі цих угод здійснювалися взаємне регулювання платіжних балансів, безготівкові розрахунки, обов'язковий залік взаємних вимог і зобов'язань, пільгове кредитування. Так, упродовж 1947—1950 рр. було укладено понад 400 валютно-клірингових угод, на які припадало майже дві третини внутрішньоєвропейського товарообміну.

Наступним, вищим етапом валютних відносин стало функціонування у 1950—1958 рр. Європейського платіжного союзу (ЄПС), який розвивався на багатосторонній  кліринговій основі. Цей союз об'єднував 17 країн Західної Європи. Розрахунки у його межах здійснювалися за допомогою умовної грошової одиниці — епуніта, яка за золотим вмістом прирівнювалась до 1 дол. Ця одиниця стала прототипом європейської валютної одиниці.

Підписання в 1957 р. Римської угоди про утворення Європейської Економічної Співдружності (ЄЕС) започаткувало наступний етап у розвитку валютних відносин. 31 січня 1959 р. почав функціонувати Європейський валютний союз (ЄВС), у якому продовжували співробітництво усі 17 країн, що входили до колишнього ЄПС. Згодом зі структури ЄВС виокремився Валютний союз країн — учасниць Спільного ринку. Програма створення цього союзу була розроблена спеціальною комісією, яку очолював колишній прем'єр-міністр Люксембургу П. Вернер. Після прийняття 1971 р. цієї програми Радою Міністрів ЄВС зазначений документ дістав назву "План Верне-ра", реалізація якого мала важливе значення у розвитку не лише європейських, а й світових валютних відносин.

Новий етап європейської валютної інтеграції пов'язаний з трансформацією Європейського валютного союзу у Європейську валютну систему.

Суть розвитку зазначених процесів визначалася реалізацією  пропозицій голови Комісії Європейського  Союзу (ЄС) Ж. Делора, які після відповідного їх схвалення у 1989 р. Радою ЄС дістали назву "План Делора". Він передбачав поетапну трансформацію Європейської валютної системи в Європейський валютний союз — не просто глибоку валютну інтеграцію, а утворення спільного для країн — членів ЄС Європейського центрального банку і заміну в перспективі національних грошових одиниць єдиною валютою співтовариства.

Важливою подією на шляху  реалізації "Плану Делора" стало  підписання у лютому 1992 р. в м. Маастрихті (Нідерланди) Маастрихтської угоди, яка  визначила інституціональні та правові засади фундації ЄВС.

Угодою окреслено основні передумови утворення ЄВС: здійснення країнами ЄС повної необмеженої конвертованості національних валют, повної лібералізації руху капіталів, інтеграції банківських та інших фінансових ринків, жорсткої фіксації (без будь-яких граничних допущень) валютних курсів.

Визначено основні етапи  становлення ЄВС.

Основним підсумком  першого етапу, що завершився на початку 1994 р., стала ратифікація Маастрихтської угоди всіма країнами-учасницями; повна лібералізація у межах ЄС міграції капіталу; здійснення системи заходів, спрямованих на наближення темпів інфляції до рівня країн, які мають найсприятливіші для цього показники; скорочення бюджетних дефіцитів.

На другому етапі, що розпочався навесні 1994 р., передбачалося створити основні органи та виконавчі структури ЄВС. Цей етап розглядався як перехідний до повного завершення процесу становлення ЄВС. На початку другого етапу передбачалося сформувати Європейську систему центральних банків на зразок Федеральної резервної системи США — "Єврофед". її функції полягали у посиленні координації грошово-кредитної політики, здійсненні контролю за розвитком системи ЕКЮ.

На третьому етапі  створено Європейський центральний банк (ЄЦБ). Для валют країн — членів ЄВС встановлено фіксований курс як однієї до іншої, так і до євро, який не підлягає перегляду.

Проте запровадження  з 1 січня 1999 р. нової загальноєвропейської грошової одиниці євро породило багато непорозумінь. Наприклад, відбулася  різка, нічим не обгрунтована девальвація  європейських валют та американського долара. І хоча у готівковому вигляді євро з'явиться лише через два роки (його поки що використовують тільки у безготівкових розрахунках), запровадження євро прискорило строки банківських операцій, зменшило витрати на конвертацію валют і здешевило банківські послуги. Це вигідно насамперед клієнтам.

Що ж до європейських валют, то їм нічого не загрожує, бо основне  гасло реформаторів грошової системи  Європи — "Ніяких обмежень, ніякого примусу". Обмін валют на євро розпочнеться 1 січня 2002 р. і триватиме 6 міс., але конвертувати безготівкові кошти в євро можна вже сьогодні, причому абсолютно безкоштовно.

На курси американського долара і німецької марки може вплинути лише психологічна обережність  громадян, що супроводжує всі нововведення, особливо у сфері економіки.

Отже, аналіз інтеграційних процесів у сфері валютних відносин країн ЄС свідчить про їх багатоаспектність і тривалість у часі. Встановлення валютного союзу розглядається як завершальна ланка комплексної загальноекономічної інтеграції країн ЄС, започаткованої ще 1957 р. Римською угодою. Урахування цього факту має принципове значення для визначення можливостей і шляхів взаємодії України з функціональними структурами ЄВС. Необхідно здійснити фундаменальні перетворення не тільки на рівні суто валютних, а й загалом у системі загальноекономічних відносин.

Європейський валютний союз означає фундаментальну зміну у світовій валютній системі. Із запровадженням євро зможе утворитися друга провідна міжнародна валюта. За умови її стабільності американський долар, що панує на світовому валютному ринку, матиме серйозного конкурента.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Заключення

Отже, світова валютна система є функціональною формою організації валютних відносин на рівні міждержавних зв'язків. її розвиток регулюється відповідними міждержавними валютними угодами, виконання яких забезпечується створеними на колективній основі міждержавними валютно-фінансовими і банківськими установами та організаціями. Складники світової валютної системи:

• міжнародні ліквідні ресурси (іноземна валюта, золото та інші платіжні засоби);

• механізм регулювання  валютних паритетів і курсів;

• міжнародні валютні  ринки і ринки золота;

• система міжнародного кредитування та міждержавних розрахунків;

• відповідні інфраструктурні ланки тощо.

Світова валютна система  в еволюційному розвитку пройшла  три основні етапи — золотого, золотовалютного (доларового) і паперово-валютного  стандартів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної лiтератури

 

1. Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник. — 2-ге вид., перероб. й допов. — К.: Знання: КОО, 1999. — С. 45—133.