Державна допомога особам з обмеженими можливостями здоров’я

    - загальність, тобто охоплення всіх медичних дисциплін і всіх нужденних;

    - комплексність, що передбачає вирішення всіх аспектів даної проблеми;

    - раннє застосування, розраховане на початок реабілітації разом із класичними методами лікування;

    - безперервність, що містить цикл тісно пов’язаних між собою медичних профілактичних і соціальних заходів.[1; 9]

    У Фінляндії, відповідно до закону про  соціальне забезпечення, у випадку  інвалідності чи втрати працездатності здійснюється соціальна допомога вдома. Значна увага в цій країні приділяється організації й розвитку взаємодії  між різними віковими групами  населення, органами охорони здоров'я  і соцзабезпеченню під час  проведення допомоги хворим, старим та інвалідам, компенсуються витрати  на придбання протезів, пристосувань тощо.

      У різних країнах Європейського Союзу соціальне обслуговування забезпечується чи фінансується місцевими органами влади і розглядається переважно як засіб соціальної допомоги. Безпосереднє надання послуг чи оплата послуг, наданих іншими секторами, включаючи інституціональне обслуговування, підпадають під перевірку доходів і активів. Така перевірка може поширюватися в деяких країнах на права успадкування і на членів родини особи з обмеженими можливостями, як, наприклад, у Бельгії, Німеччині, Франції й Люксембурзі. Це може привести до збільшення потреби в альтернативному фінансуванні послуг з тривалого догляду.

    У Скандинавських країнах і Великобританії місцеві органи влади сьогодні мають  цільові бюджети, з яких фінансується інституціональний догляд і догляд вдома, а не численні субсидії на спеціальні послуги. Це було введено, щоб застосувати  більш гнучкий підхід до організації  обслуговування й підвищити ступінь  реагування на різні нестатки у сфері  соціального обслуговування.

    У ряді країн виплачується грошова  допомога інвалідам, а саме в Австрії, Франції, Іспанії і Великобританії. Донедавна особи з обмеженими можливостями не одержували достатніх коштів для покриття витрат на забезпечення індивідуального догляду вдома, маючи лише можливість одержувати тільки інституціональне обслуговування. Грошова допомога була частковою допомогою для оплати додаткових витрат на щоденний догляд інвалідів і частково засобом, що дозволяє компенсувати витрати члену родини чи сусіду, що забезпечує догляд і підтримку. Рівень потреби у догляді вважався умовою права на обслуговування, а не критерієм щодо надання допомоги на рівні, що дає можливість оплачувати догляд.

    В Австрії такі компенсації допомагають  розплатитися за лікування в лікарні, тому що представник родини, що доглядає, розглядається як пряме заміщення  формального обслуговування. Такі виплати  були значно збільшені за обсягом  в 2009р.

    Австрія і Німеччина прийняли законодавство  щодо забезпечення більш широкого відшкодування  витрат на тривалий догляд. Однак прийнятий  метод має відмінності і відображає існуючі в цих країнах системи  добробуту й філософські підходи. Наприклад, у 2003 р. Австрія замінила систему виплат, що фінансувалися з федеральних і місцевих бюджетів допомоги на уніфіковану систему допомоги з тривалого догляду (Федеральне міністерство праці і соціальних справ, 2004 р.). Надання допомоги залежить від двох критеріїв:

    - постійна потреба в допомозі внаслідок фізичної, розумової чи психічної недієздатності, захворювань органів почуттів, що можуть продовжуватися протягом як мінімум шести найближчих місяців;

    - потреба в допомозі більше ніж п'ятдесят годин на місяць. Допомога виплачується з фондів страхування по одному із семи тарифів залежно від рівня допомоги в такий спосіб:

    1) більше ніж 50 годин на місяць;

    2) більше ніж 72 годин на місяць;

    3) більше ніж 120 годин на місяць;

    4) більше ніж 180 годин на місяць;

    5) потреба в незвичайно високому рівні догляду;

    6) доцільність постійного догляду;

    7) практично нерухомий стан чи стан, подібний до цього.

    З метою виконання витрат на допомогу внески зі страхування через хворобу  були підняті в 2004 р. на 0,4 % для наймачів і найманих; на 0,8 % - для осіб, що займаються індивідуальною трудовою діяльністю, та фермерів і на 0,5 % - для пенсіонерів.

    До позитивів такої системи можна віднести таке:

    - основною метою допомоги є підвищення незалежності інвалідів шляхом надання їм грошових ресурсів на оплату догляду у власному будинку чи в спеціальних установах;

    - можливість значною мірою полегшити тягар місцевих бюджетів із соціальної допомоги;

    - зростання зайнятості населення для забезпечення догляду вдома.

    Аналіз  зарубіжного досвіду виявив, що в  більшості високорозвинених країн  і країн з трансформаційною економікою першочерговим питанням є питання  пошуку шляхів удосконалення надання  соціальних послуг і соціальної допомоги. Основною метою допомоги є підвищення незалежності інвалідів шляхом надання  їм грошових коштів на покупку догляду  у своєму власному будинку чи для оплати догляду в спеціальних установах. Нова система значно полегшить тягар місцевих бюджетів з соціальної допомоги.

    Дослідження досвіду різних країн щодо впровадження різноманітних заходів соціального  захисту, підтримки й допомоги довело, що основними новими інструментами  соціального обслуговування незахищених  верств населення можна вважати:

    - облаштування центрів соціальної допомоги і підтримки;

    - упровадження особливих ваучерів на соціальну допомогу, компенсацій і додаткових виплат особам, які доглядають за нужденними;

    - створення додаткових бюджетів цільового використання, призначених для фінансування задоволення соціальних потреб;

    - розробка збалансованої системи соціального страхування.

    Як  свідчить світовий досвід, життя людей  з особливими потребами буде якіснішим  за умови отримання соціальних послуг у суспільстві, а не в закритих інтернатах.

    Незважаючи  на різноманітність засобів та інструментів соціального обслуговування, незалежно  від країни, загальною рисою всіх заходів можна вважати їх відповідність  існуючим соціальним потребам і соціальній інфраструктурі того чи іншого суспільства. Таким чином, дублювання будь-якого  заходу, запровадженого в одній країні, слід вважати неможливим в іншій, тому що потрібно брати до уваги  особливості й характерні риси її соціальної інфраструктури. За таких  обставин є доцільним дослідження  соціальної інфраструктури України  з метою розробки інструментів підвищення ефективності діючої системи соціального  обслуговування інвалідів в країні.[8] 
 
 
 
 

    ВИСНОВКИ

         Найважливіше завдання кожної держави – соціальний захист її громадян, у першу чергу з обмеженими можливостями – інвалідів.

         Одним із напрямків діяльності  держави щодо забезпечення соціальної  захищеності інвалідів є створення  правових, економічних та інших  умов для задоволення їхніх  потреб, зокрема у посильній трудовій  діяльності.

         З метою створення необхідних  умов 21 березня 1991 року ухвалено Закон № 875-XII "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", який визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями й інтересами.

    Досвід  європейських країн засвідчив про неефективність пасивної державної політики у сфері соціального захисту громадян з особливими потребами, яка формується на основі компенсаційних витрат - пенсій, грошової допомоги, пільг, компенсацій тощо. Соціальна підтримка інвалідів у провідних країнах Європи за останні 30 років характеризується виділенням значних ресурсів на створення доступного для осіб з обмеженими можливостями середовища для існування, навчання, створення спеціальних і облаштування наявних робочих місць.

    На  мій погляд, сучасна система соціального захисту інвалідів охоплює не лише державну соціальну допомогу та пенсійне забезпечення, систему пільг і компенсацій та соціально-побутове обслуговування, але й включає охорону здоров'я, освіту та зайнятість осіб з інвалідністю, а також соціальну і професійну реабілітацію та соціальну інтеграцію в суспільство. Тобто соціальний захист осіб з інвалідністю включає не лише матеріальні питання, а й весь спектр проблем і потреб людського життя. Ця теза зумовлена тим, що в сучасному суспільстві будь-яка людина потребує розширеного соціального захисту, який полягає не тільки в фінансово-матеріальній підтримці, а й у створенні різнобічних умов для повноцінного функціонування і розвитку особи, максимальної реалізації її потреб та інтересів. Таким чином, політика соціального захисту інвалідів має включати нові концептуальні підходи, що охоплюють соціально-економічні, політико-правові, організаційно-управлінські, науково-методологічні, морально-етичні та інформаційні аспекти.

    Нині  Україна намагається перейти  від медичної до соціальної моделі інвалідності. Остання полягає у  взаємозв'язку між людиною з обмеженими можливостями та соціумом, а не фіксування відхилення у її здоров'ї та розвитку, як це притаманно медичній моделі і  було характерно для радянської системи  управління.

    Постійна  позитивна динаміка зростання пенсійних  і соціальних виплат інвалідам є  недостатньою для їх соціального  захисту, адже особи з обмеженими можливостями продовжують залишатися найменш забезпеченими категоріями  населення в Україні. Такий стан свідчить про необхідність не тільки підвищення соціальних виплат інвалідам, але й про зміну технології їх розрахунку та надання. Наприклад, варто  замінити соціальні пільги на компенсаційні  виплати за невикористані пільги.

    На  мій погляд, особливо важливими є заходи щодо можливості отримання освіти для осіб з вадами здоров'я. Освіта є одним з найефективніших шляхів виходу людини з особливими потребами зі стану ізольованості від суспільства, і саме новітні освітні програми, в тому числі навчання дистанційно, мають стати об'єктом комплексного державно-управлінського впливу.

    Забезпечення  освітою дітей-інвалідів перебуває  на досить низькому рівні, існуючі навчальні  заклади не дають можливості реалізувати  себе та мають безліч недоліків. Треба  облаштувати заклади освіти відповідно до міжнародних стандартів, тобто  зробити вільний від бар'єрів вхід до приміщення, облаштувати санвузли, забезпечити доступ на верхні поверхи  школи, доступ до громадського транспорту.

    Заслуговує  на увагу досвід багатьох країн, які  запровадили у загальноосвітніх закладах інтегроване навчання, що передбачає здобуття знань неповносправних  осіб спільно зі здоровими дітьми. Така можливість дає змогу інвалідам  значною мірою інтегруватися  в середовище ровесників, а здорові  діти вчаться допомозі та милосердю, відбувається зміна суспільних стереотипів  щодо цієї категорії осіб.

    Аналіз  актуальних проблем соціального  захисту інвалідів в Україні  засвідчує, що на нинішньому етапі недостатньо  здійснено заходів щодо забезпечення повноцінного життя людей з обмеженими можливостями та фізичними вадами, не проведена модернізація існуючої системи соціального захисту  інвалідів.

    Необхідно прискорити розроблення механізмів оптимізації будівництва соціального  житла та контролювати зобов'язання забудовників щодо виділення відповідної  частки квартир для цієї категорії  громадян.

    Здійснити реформування стаціонарних установ  для інвалідів та переведення  фінансування на створення допоміжних служб, які дадуть змогу людям  з інвалідністю жити без відриву  від соціуму. Забезпечити можливість безперешкодного отримання реабілітаційних  послуг за місцем проживання інваліда, в тому числі розширити спектр надання соціальних послуг недержавним  сектором.

    Нагальною потребою є збільшення кількості  інформаційних, освітніх, художніх і  дитячих програм і, відповідно, обсягів  фінансування виробництва і розповсюдження телепрограм із використанням сурдоперекладу та субтитрування. Інформаційні програми на телебаченні повинні виходити в ефір із застосуванням субтитрів та мови жестів. У цьому зв'язку необхідно запровадження спеціальних навчальних програм з підготовки сурдоперекладачів.