Усне публічне мовлення

     Виступ  на зборах, нараді, семінарі передбачає:

     -  виклад суті певного питання;

     -  акцентування на основному;

     -  висловлення свого ставлення й оцінки;

     -  підкреслення значущості, важливості  й актуальності ( чи навпаки );

     -  підкріплення своїх доказів прикладами (посиланнями на джерела).

     Адресувати  своє звернення промовець повинен  не лише доповідачеві чи президії, а  й до всіх присутніх, побудувавши його таким чином, щоб одержана ними інформація була зрозумілою й лягла в основу їх власних роздумів і висновків.

     3. Залежність публічного  виступу від стилю  мовлення

     Наука про стилі ораторського мистецтва  виникла у Дав¬ній Греції. Горгія, який першим почав прикрашати свої промови, вважають творцем стилістичних прикрас прози. Подальший розвиток науки про стиль ораторської мови належить Тразімаху, Аристотелеві і його учневі Теофрасту. У третій книзі «Риторики» Аристотель розглядає проблеми ораторського стилю, зокрема питання про його значення. Він вчив: «Не повинно вислизати від нашої уваги, що для кожного роду мови придатний особливий стиль, не один і той же стиль у мові письмовій і промові під час дискусій, у промові політичній і у промові судовій».

     Античні теоретики розуміли ораторський  стиль як су¬купність засобів  і прийомів, що їх використовує оратор під час складання і виголошення  промови. Сюди відносили добір слів, їх розміщення і зв'язок, з'єднування виразів, період, ритм, словесні фігури, фігури думки.

     Як  визначають стиль наші сучасники? Під  стилем (від лат. «stylus» — стрижень для письма) розуміють спосіб використання мови, заснований на виборі з різноманітних  мовленнєвих запасів тих засобів, які найкращим чином забезпечують спілкування між людьми її даних умовах.

     З цієї характеристики стилю випливає висновок: існують об'єктивна (яка  залежить відстану мови) і суб'єктивна (яка залежить від того, хто говорить) сторони стилю. Тому пра¬вомірно говорити про мовленнєві стилі (об'єктивна сторона) і стиль індивідуальної промови (суб'єктивна сторона).

     Розпізнають такі стилі: розмовно-побутовий (розмов¬ний); офіційно-діловий; науковий; ораторсько-публіцистичний; літературно-художній. Кожний з них характеризується «набором» певних мовленнєвих засобів, які і складають його особливості.

     Розмовно-побутовий  стиль «обслуговує» сферу повсякденних неофіційних стосунків людей. Йому притаманні діалогічність, невимушеність  і емоційність спілкування, стихійність, знижуваність мовленнєвих засобів.

     Офіційно-діловий  стиль пронизаний ідеєю «зобов'язаності». Висловлювання точні, однозначні, вираження  ін¬дивідуальних особливостей мовця  максимально приглуше¬не. Цей стиль  притаманний текстам різних державних актів, законів, документів. Лексика таких текстів пере¬важно емоційно нейтральна, як би стандартна, нерідко спеціальна, термінологічна (позивач, відповідач, покаран¬ня, за рахунок засобів фонду соціального забезпечення і т.п.). В лекції можуть зустрічатися слова і звороти офіцій¬но-ділового стилю, але виступ у цілому не може будуватися на використанні подібних мовленнєвих засобів. Зловжи¬вання ними породжує «канцелярист».

     Сферу дослідницької діяльності «обслуговує» науковий стиль. Він відображає характер наукового мислення: логіч¬ність, абстрагованість, узагальненість, точність, пошук міфічно-наслідкових зв'язків. Наукові тексти багаті на терміни.

     Ораторсько-публіцистичний стиль вельми неоднорід¬ний, бо різні  цілі спілкування оратора зі слухачами. Голов¬ні його риси: інформаційність, агітаційно-пропагандистська спрямованість, виразність у сполученні з «публіцис¬тичним стандартом» (внести гідний вклад, стати на трудо¬ву вахту тощо).

     Літературно-художній стиль найбільш багатий мовлен¬нєвими  ресурсами, багатоплановий і різноманітний.

     Стилістична своєрідність ораторської промови  визна¬чається вдалим сполученням  різних мовленнєвих засобів.

     Основна ідея, яку треба засвоїти, — стильові принципи та системи не є чимось мертвим і застиглим. Вони функці¬ональні: залежно від свого завдання оратор може викорис¬тати принципи одного чи іншого стилю, або й скомбінувати їх у своєму тексті. Так само він може уникати певної сти-лістики, якщо інша небажана.

     Стиль лекцій, публічного виступу — це завжди пошук, проба, творчість. Недарма кажуть: стиль — це людина.

     Отже, проблеми мови і стилю публічної  промови достат¬ньо складні й  багатогранні, а мовленнєві навички  й уміння складають важливу частину  ораторської майстерності.

     4. Залежність публічного  виступу від мови

     Мова - як фундамент, на якому побудовано  суспільні відносини, „як один із факторів самоорганізації нації, є важливим критерієм духовності, культури, освіченості народу і студентської молоді зокрема”. Затверджені  8 вересня 1997 року Постановою Кабінету Міністрів України „Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови” передбачають широке впровадження української мови у сферу ділових стосунків, виробництва, науки, освіти. Отже, вивчення літературної мови, її норм, опанування майстерного володіння мовою в усіх практично актуальних для спеціаліста сферах спілкування – це невід’ємна частина професійної підготовки сучасної молоді до майбутньої діяльності. За умов інтенсивного розвитку  науково-технічного прогресу, який постійно насичує професійне мовлення новими поняттями й термінами, основним критерієм визначення рівня культури професійного мовлення є ступінь оволодіння професійною термінологією і лексикою.

     Українське  професійне мовлення перебуває на етапі  становлення, унормування. Йому властиві ознаки, що визначають рівень культури усного й писемного ділового мовлення: правильність, комунікативна досконалість, аргументованість, доцільність, стислість, точність. Специфіка професійного мовлення полягає в обслуговуванні сфери виробничих відносин, потреб спілкування між представниками однієї професії. Добре знання мови фаху „підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в складній професійній ситуації”. Кожна галузь науки має свої мовленнєві особливості, що виражаються в специфічній фаховій термінології, мовних кліше, професіоналізмах і утворюють мову фахової галузі.

     Основою мовленнєвої культури є грамотність, тобто дотримання загальноприйнятих  літературних норм у користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними, синтаксичними  і стилістичними засобами мови. Мовлення має бути не тільки правильним, а й лексичне багатим, синтаксично різноманітним. Щоб цього досягти, слід вслухатися в живе мовлення, вдумливо читати політичну, художню, наукову літературу, звертаючи при цьому увагу на вживання окремих слів, на особливо вдалі висловлювання, на побудову речень, користуватися словниками. Треба активно розвивати своє мовлення: усно й письмово викладати думки, виправляти себе, перебудовувати сказане, шукати найкращі й найдоцільніші варіанти висловлювання.

     Культура  мовлення тісно пов'язана з культурою  мислення. Якщо людина ясно, логічно  мислить, то й мовлення в неї ясне, логічне. І навпаки, якщо в людини немає думок, якщо вона говорить про  те, чого не розуміє або не знає, то й мовлення в неї плутане, беззмістовне, захаращене зайвими словами, непотрібними красивостями. Мовлення тоді гарне, коли воно якнайповніше і якнайточніше передає думки чи малює образи і легко сприймається, зрозуміле.

     Грамотне, багате мовлення — не тільки ефективний засіб передачі й сприйняття думок та образів. Це вияв поваги до людей, з якими спілкуєшся, до народу, який створив цю мову.

     Культура  мови — дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про культуру мовлення. — окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наук, критерії в оцінці мовних явищ. Важливими складовими частинами культури мовлення є ортологія, стилістика мови (функціональна й експресивна оцінка мовних засобів), стилістика мовлення (ступінь доцільності використання мовних засобів у тексті). Головне завдання культури мови — виховання навичок літературного спілкування, пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматично оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику. Низька культура мови характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Наприклад, помилково вживають вислови добро пожалувати замість ласкаво просимо, підписка газет замість передплата газет, дякувати його замість дякувати йому; неправильно наголошують слова: рублю, пишу, підймо замість роблю', пишэ, пндемо. Ознакою низької культури мови є оглушення дзвінких приголосних у кінці слів і складів, м’яка вимова шиплячих, коли вимовляють дуп замість дуб або чьому, шчьо замість чому, що

     Культура  мови оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стилістичної вправності, майстерності мовця у використанні лексичних, граматичних синонімів, у доборі варіантів висловлювання тощо. Існують, зокрема, синтаксичні засоби увиразнення ораторської мови — риторичні питання, звертання до слухачів, різноманітні форми діалогізації мови, які надають ораторські стилеві емоційності, невимушеності, жвавості. Висока культура мови означає володіння стилістичним багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні — це бідність думки.

     Культура  мови безпосередньо пов’язана із станом нормування, кодифікації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови. Регулювальна функція культури мови полягає, зокрема, в досягненні рівноваги між нормативною та історичною граматикою, між практичними і теоретичними курсами мови. Вона по-різному реагує на закономірності усної мови і писемної

     Поняття мовлення охоплює такі конкретні  аспекти мови, як усне висловлення  вголос, промовляння без сприйманої на слух артикуляції (так зване внутрішнє  мовлення ), письмова фіксація висловлень у процесі їх формування, а також тексти як письмового відображення чи усні повторення процесів висловлення і як результати цих процесів. Мовлення як загальний процес суспільної мовної діяльності складається з індивідуальних актів мовлення кожного члена мовного колективу. Оскільки індивідуальні акти мовлення є носіями певної конкретної інформації, розрахованої на свідоме сприйняття іншими членами мовного колективу, поняття мовлення охоплює також конкретну семантику кожного висловлення — усного чи писемного. У сучасній лінгвістиці поняття мовлення слідом за Ф. де Соссюром розглядається в протиставленні поняттю мови, під яким при цьому розуміється мовна система як упорядкована сукупність структурних одиниць мови — фонем, слів, граматичних форм, синтаксичних схем, словосполучень і речень. Серед відмінностей цих

     Правильне мовлення - це додержання усталених  мовних норм української літературної мови.

     З цієї точки зору мова може розцінюватися  як правильна (норма), так і неправильна (помилка).

     Зовнішня  культура оратора

     Зовнішність є не останнім чинником того, хто виступає. Тут важливо володіти собою, вміти „створити імідж”, півний образ.

     Вираз обличчя, хода, якою ви проходите до місця виступу, постава − випростана чи згорблена, ваша жестикуляція −  все це складає певне враження ще до того, як ви сказали перше слово. Симпатія чи антипатія до оратора формується саме в ці найперші хвилини.

     До  місця промови треба йти спокійно, не бігти, не поправляти на ходу одяг, не слід на ходу зачісуватися тощо.

     Негарно спрямовувати погляд у вікно, у стелю або заплющувати очі під час виступу. Не слід дивитися й „крізь” людей байдужим, відчуженим поглядом. Досвідчений оратор уміє дивитися так, що кожен слухач відчуває його погляд „саме на собі”. Треба вчитися поступово переводити погляд з одного ряду облич на наступний, повертатися поглядом до тих, на яких виражено зацікавлення. Існує й такий прийом: час від часу повільно „малюйте” очима цифру 8, що наче лежить горизонтально на рівні очей залу.

     Жестикуляція  ораторові необхідна. Заклякла постава  сприймається погано. Але й „мавп’яча” жестикуляція недоречна.