Названі компетенції є елементами комунікативної компетенції, володіти якою має кожна людина.

     Спілкування у професійній сфері вимагає  спеціальних знань і навичок, необхідних для досягнення прагматичного  впливу й успіху в професійній  комунікації. Розвиток професійної  мовнокомунікативної компетенції  відбувається відповідно до здатності людини навчатися, її предметних знань та попереднього досвіду і здійснюється в межах ситуативного контексту, пов’язаного з навчанням і спеціалізацією.

     Важливим  чинником, що впливає на становлення  і розвиток професійної мовнокомунікативної  компетенції та сприяє самореалізації фахівця, є креативність особистості. Важко уявити ефективного менеджера, який не вміє приймати рішення швидко і на високому професійному рівні. Креативні якості індивіда стійкі і забезпечують творчий стиль його мовленнєвої поведінки, продуктивність та унікальність способів і результатів діяльності, а також готовність до творчих конструктивних перетворень у різних сферах життєдіяльності. Ці якості формуються в процесі всього розвитку особистості шляхом неперервного вдосконалення творчих навичок. Креативні якості залежать від індивідуальних особливостей кожної особистості і від специфіки галузі, у якій вона працює. Люди з добре розвиненими здібностями до формування і сприйняття ідей винаходять набагато більше способів вирішення проблеми за короткий час. Вони володіють високою гнучкістю мислення і можуть легко переходити від одного варіанта розв’язання проблеми до другого, нового, якщо проблема і її умови нові і вимагають відповідного до себе підходу. Креативні особистості можуть створювати нові й універсальні пропозиції та ідеї, ламати усталені підходи, «атакуючи» проблему з нової позиції, і винаходити унікальні ідеї.

     Для ефективної професійної  діяльності важливі  такі креативні якості особистості:

1. мотиваційно-креативні (мотиви, зацікавленість, потреба в самореалізації, творча позиція);
2. емоційно-креативні (емпатія, багатий емоційний досвід);
3. інтелектуально-креативні (дивергентне (різнопланове) мислення, прогнозування, інтуїція, здатність до перетворень, уява й фантазія);
4. естетично-креативні (прагнення до краси, естетична емпатія, почуття форми, стилю; почуття гумору);
5. комунікативно-креативні (співробітництво у творчій діяльності; здатність мотивувати творчість інших, акумулювати творчий досвід);
6. екзистенційно-креативні (позитивна «Я-компетенція», нонконформізм (непристосовництво); індивідуальний стиль діяльності).

     Комбінація  цих якостей визначає особливість  індивідуально-творчої манери конкретного  професіонала і є основою загального типу творчого фахівця.

     Формування  професійної мовнокомунікативної  компетенції передбачає:

1. глибокі професійні знання і оволодіння понятійно-категоріальним апаратом певної професійної сфери та відповідною системою термінів;
2. досконале володіння сучасною українською літературною мовою;
3. вміле професійне використання мовних стилів і жанрів відповідно до місця, часу, обставин, статусно-рольових характеристик партнера (партнерів);
4. знання етикетних мовних формул і вміння ними користуватися у професійному спілкуванні;
5. уміння працювати з різними типами текстів;
6. орієнтування у потоці різнотемної та різнотипної інформації українською мовою на різних каналах її передавання;
7. вміння знаходити, вибирати, сприймати, аналізувати та використовувати інформацію профільного спрямування;
8. володіння інтерактивним спілкуванням, характерною ознакою якого є необхідність миттєвої відповідної реакції на повідомлення чи інформацію, що знаходиться в контексті попередніх повідомлень;
9. володіння основами риторичних знань і вмінь;
10. уміння оцінювати комунікативну ситуацію швидко і на високому професійному рівні приймати рішення та планувати комунікативні дії.

     Отже, професійна мовнокомунікативна компетенція  особистості є показником сформованості  системи професійних знань, комунікативних умінь і навичок, ціннісних орієнтацій, загальної гуманітарної культури, інтегральних показників культури мовлення, необхідних для якісної професійної діяльності.  
 

Поняття мовної норми

     Кожна національна літературна мова характеризується наявністю сталих норм, тобто сукупністю мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування на певному історичному етапі. Це історично сформований, вироблений літературною традицією і суспільно усвідомлений стандарт, який регулює мовленнєву діяльність у її типових функціонально-комунікативних різновидах. Поняття «норма» є одним із основних для культури мови, оскільки служить опорою, вихідною позицією для виявлення варіантності мовних одиниць, пошуку та аналізу стилістично маркованих елементів, визначення меж стилю. Мовні норми закріплені в словниках, граматиках, довідниках.

     Мовні норми — сукупність найбільш традиційних реалізацій мовної системи, повторюваних, відібраних і закріплених у процесі спільної комунікації.

     Норми надають мові характеру впорядкованості і загальної обов’язковості. Основними ознаками мовної норми є традиційність, гнучка стабільність, сформована змінами культурно-історичних умов розвитку літературної мови, та варіативність. Суспільні смаки й оцінки не завжди збігаються з уже витвореними й усталеними нормами, але це не означає, що їх можна ігнорувати.

     У підручниках і навчальних посібниках, правописах, довідниках, словниках  здійснюють кодифікацію мови, тобто  визначають і описують правила вимови, письма (графіка, орфографія, пунктуація), словотворення і слововживання, побудови речень і тексту.

Класифікація  норм, характеристика, приклади.

     Поняття норми у лінгвістиці багатопланове  і диференціюється у кількох  різновидах: загальномовна, літературна, стильова і стилістична.

     Загальномовна норма — сукупність одиниць мови і способи їх організації, які наявні у мові в певний час і мають комунікативне значення для її носіїв незалежно від функціонально-стильових різновидів.

     Порушення загальномовних норм спостерігаються  у тих мовців, які говорять «не своєю» мовою. Поза загальномовною нормою знаходяться ті елементи мови, які цілком вийшли з ужитку або не доступні для більшості мовців (закриті коди, секретні мови, жаргон злодіїв тощо).

     Загальномовна норма має історичний характер, змінюється зі зміною епохи й етапів суспільного життя. Деякі свого часу нормативні одиниці можуть виходити через певний відрізок часу за межі загальномовної норми, ставати незрозумілими для мовців, наприклад історизми (осаул, опришок, комнезам, десятник). Інші, зокрема індивідуальні неологізми, можуть зазнати узуалізації (узвичаєння, усталення) і увійти в загальномовну норму. Наприклад, до індивідуальних неологізмів свого часу належали: йод (Гей-Люссак); детектив (Жюль Верн); мрія (Олена Пчілка або М. Старицький); звіт (І. Верхратський); чинник (І. Франко); енциклопедія (Ф. Рабле).

     Літературна норма мови — ознаки, правила літературно опрацьованого мовлення, яке є зразком писемної та усної форм спілкування.

     У різний час її визначали по-різному: як правильність, а правильним є те, що нині потрібне, актуальне; як правильну мовну звичку; як інваріантний елемент мовної системи; як ідеальні форми реалізації певної мови; як історично сформовані моделі; як дотримання канонів класичних граматик; як елітарний еталон уживання мовних одиниць; як доречність використання мови; як сукупність найефективніших способів вираження думок і почуттів тощо.

     Кожне з визначень актуалізує якусь  ознаку чи властивість норми. Адже літературні  норми — це не тільки сукупність мовних «правильностей», а й відношення між ними як елементами системи і текстова форма їх реалізації.

     Літературна норма має історичний, змінний  характер. Зі зміною епохи частково видозмінюється обсяг мовних засобів, охоплений нею. Поняття «літературна норма» охоплює всі типи відшліфованого, нормативного спілкування (мову преси, ділових паперів, виробничого спілкування тощо).

     Літературна норма слугує основою регламентації, упорядкування та уніфікації загальнонародної мови, яка охоплює, крім літературної мови, територіальні і соціальні діалекти, просторіччя тощо. Літературна норма впроваджується суспільством у масове користування через систему освіти, культури, засоби масової комунікації.

     У зіставленні із загальномовною нормою, літературна має більше обмежень. Поза літературною нормою перебуває просторічне спілкування, насичене вульгаризмами, інвективами (лайливі слова), арготизмами (слова і вислови, типові для мовлення людей, які свідомо прагнуть засекретити інформацію), жаргонізмами (слова і вислови, характерні для певних соціальних груп людей), стилістично невиправданими діалектизмами, граматично неправильними конструкціями. Літературна норма, реалізуючи систему мови, оберігає її і накладає обмеження на практичне мовлення, впорядковуючи і окультурюючи його.

     Літературна норма загальнонаціональної мови осмислюється як її культурний варіант, тому все, що не відповідає вимогам культури мови, перебуває поза літературною нормою. І навпаки, є такі мовні елементи, що нині перебувають за межами загальномовної норми сучасної мови (історизми, індивідуально-авторські неологізми), але за своїми лінгвістичними якостями (семантичним змістом, граматичним оформленням) не суперечать літературній нормі, сприяють її естетизації.

     Розрізняють такі типи літературної норми:

1. орфоепічні (виявляються в усталеній вимові звуків, звукосполучень, граматичних форм слів);
2. акцентуаційні (усталене наголошування слів);
3. лексичні та фразеологічні (впорядковують вживання слів і стійких словосполучень залежно від їх значення);
4. морфологічні (впорядковують вживання значущих частин слова та словозміну);
5. синтаксичні (визначають побудову словосполучень і речень);
6. стилістичні (регулюють відбір мовних засобів відповідно до сфери та ситуації спілкування).

     Опанування  норм літературної мови сприяє підвищенню культури мовлення, формує відповідний мовний смак.

     Регулювальна  функція літературної норми виявляється  у всіх функціональних стилях. Головною і необхідною умовою існування функціонального  стилю, його суттю є мовленнєва системність, тобто спосіб добору й організації  мовних засобів у певному типі мовлення. Мовленнєва системність стилю визначає і стильову норму, встановлює її межі, тому її інколи називають внутрішньою нормою. У зіставленні із загальномовною і літературною нормами, стильова норма є значно вужчою, вона обмежена рамками стилю, рамками усної або писемної форми спілкування, специфікою жанрового різновиду в межах стилю тощо.

     Стильова  норма — правила відбору та організації мовних одиниць в тексті певного функціонального стилю; правила вибору стилю, що відповідає умовам мовного спілкування.

     Усі функціональні стилі літературної мови і їх жанрові різновиди у  писемній формі не виходять за межі літературної норми. Проте кожний з них має свою специфічну внутрішню (стильову) норму. Структури на зразок: у зв’язку з тим, що; порушити клопотання; це дає підстави вважати; доповідна записка; річна звітність; порядок денний та інші є літературно нормативними. Водночас вони є внутрішньою нормою офіційно-ділового стилю, навіть закріпилися як його маркери (у текстах заяв, довідок, звітів тощо). Проте, будучи літературно-нормативними, вони залишаються поза внутрішньою нормою художнього стилю.

     Використання  слів привіт! бувай! як одиниць мовного  етикету для сучасної української  літературної мови є нормативним. Однак  внутрішні норми офіційно-ділового і наукового стилів не допускають вживання у своїх текстах цих слів, оскільки вони мають виразне забарвлення усно-розмовного стилю і суперечать своєю експресивністю канонізованому мовленню офіційних і наукових паперів. Усне мовлення має додаткові, або супровідні (паралінгвістичні), засоби, які доповнюють лінгвістичний (словесний) контекст: постава, жести, міміка, наявність мовця і співбесідників, місце, умови й ситуація спілкування тощо. Тому немає потреби текстового уточнення типу привіт кому? від кого? звідки?

     Стильова  норма характеризується двома протидіючими тенденціями:

1. тенденція до стабільності, завдяки якій формується стиль як щось відносно стале, нагромаджуються нормативні явища стилю (лексичні шари, арсенал стилістично потужних форм і конструкцій);
2. тенденція до зміни, яка свідчить, що стиль є категорією історично змінною, перебуває в невпинному розвитку.