Зміст

 

Вступ

 

     В інформаційному суспільстві фахівець має вміти швидко сприймати будь-яку  форму мовлення, схоплювати необхідну  інформацію, створювати монологи, вести  діалоги, керувати системою мовленнєвих  комунікацій у межах своєї  компетенції тощо. Слово є одним із інструментів професійної діяльності лікарів, педагогів, правозахисників, менеджерів, журналістів та ін. Від багатства словникового запасу, рівня культури мови і техніки мовлення значною мірою залежать професійна майстерність, імідж та успіх особистості.

     Професійна  мовленнєва комунікація відбувається в межах сфери професійної  взаємодії комунікантів і може протікати  в усній або письмовій формах, за офіційних чи неофіційних обставин.

     Будь-яка  професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних умінь. Уже на етапі працевлаштування необхідно вміти складати резюме, спілкуватися по телефону, писати електронні повідомлення і листи, брати участь у співбесіді, заповнювати бланки. Згодом потрібними стають уміння оформляти ділову документацію, виступати з повідомленням чи доповіддю, укладати угоди, обговорювати контракти, надавати й отримувати зворотну інформацію тощо.

     Ситуації, що виникають у професійному середовищі, характеризують за такими параметрами: місце і час виникнення ситуації; обставини, за яких виникла ситуація; соціальні і професійні ролі учасників; операції, які виконують учасники; канал комунікації (телефон, електронна пошта, публічний виступ, спілкування віч-на-віч тощо).

     З огляду на ці параметри, ситуації поділяють  на загальні та специфічні. Обидва види ситуацій передбачають певні професійні мовнокомунікативні вміння, які відповідно поділяють на загальні і вузькоспеціальні. Так, загальною професійною ситуацією є налагодження контактів. У цій ситуації використовують загальні мовнокомунікативні вміння: представлятися, спілкуватися по телефону, писати електронні повідомлення, листи, вести діалог. Загальними професійними ситуаціями є також засідання, ділові зустрічі, бізнес-ланчі, дискусії на робочому місці, переговори. Вони потребують умінь вести діалог, полілог, виступати з доповіддю, дискутувати на професійні теми, писати протокол засідання, готувати звіт про засідання тощо. Специфічною ситуацією є, наприклад, судове засідання, на якому застосовують вміння спілкуватися із судовою аудиторією або вміння брати участь у судових дебатах. 

 

Професійна  мовнокомунікативна компетенція

 

     Професійні  мовнокомунікативні вміння особистості визначають її мовленнєву поведінку. Наприклад, під час презентації необхідно оголосити назву презентації, пояснити підстави і причини її проведення, порівняти ідеї та ін. Тема презентації визначатиме добір певної лексики, а форма спілкування впливатиме на синтаксис мовлення.

     Професійна  комунікативна компетенція передбачає насамперед наявність професійних  знань, а також загальної гуманітарної культури людини, її вміння орієнтуватися в навколишньому світі, вмінь і навичок спілкування. Тобто вона формується на основі комунікативної компетенції.

     Комунікативна компетенція (лат. competens — належний, відповідний) — сукупність знань про спілкування в різноманітних умовах і з різними комунікантами, а також уміння їх ефективного застосування у конкретному спілкуванні в ролі адресанта і адресата.

     Вона  розвивається на основі усіх знань, досвіду  користування не тільки рідною мовою, а й мовами інших народів, а самі мови у цьому процесі є взаємно пов’язаними і взаємодіють між собою.

     Комунікативна компетенція визначається комунікативними  інтенціями (комунікативними намірами адресата); дотриманням комунікативних стратегій, що дають змогу досягти необхідного результату комунікації; знанням особистості співбесідника; зворотним зв’язком в комунікації, що передбачає врахування психологічних особливостей адресата, його соціальних ролей; умінням долати психологічні «фільтри», розбивати психологічні «щити»; умінням володіти навичками декодування «мови тіла» співбесідника; чіткою орієнтацією в умовах та ситуації спілкування; орієнтацією і підтриманням самого процесу спілкування; контролем власної мовленнєвої поведінки, емоцій тощо; навичками та уміннями завершувати комунікацію, виходити з неї, контролювати посткомунікативні ефекти тощо.

     Важливим  складником комунікативної компетенції є мовна компетенція.

     Мовна компетенція (лат. competens — належний, відповідний) — знання учасниками комунікації норм і правил сучасної літературної мови і вміле використання їх у продукуванні висловлювань.

     Мовна компетенція складається з лексичної, граматичної, семантичної, фонологічної, орфографічної, орфоепічної та пунктуаційної  компетенцій.

     Лексична  компетенція полягає в оволодінні лексичними засобами сучасної української літературної мови і вмінні користуватися ними. Вона передбачає широкий словниковий запас, у т. ч. володіння термінологією, необхідною для спілкування у професійній сфері. Вибір лексичних елементів залежить від сфери і ситуації, у яких перебуває мовець.

     Граматична  компетенція — це знання і вміння користуватися граматичними ресурсами української мови (словотвірні одиниці, способи словотворення, морфологічні одиниці, категорії і форми, синтаксичні одиниці й категорії), що необхідно для розуміння й продукування текстів у різних сферах професійної діяльності.

     Семантична  компетенція — це здатність комуніканта усвідомлювати й контролювати організацію змісту. Вона інтегрується у розвиток мовленнєвої комунікативної компетенції, оскільки питання змісту посідають центральне місце в комунікації. Відношення слова до його загального контексту, внутрішньолексичні зв’язки, значення граматичних елементів, категорій, структур та процесів, такі логічні зв’язки, як наслідковість, пресупозиція (спільний фонд знань комунікантів), імплікативність (наявність непрямо вираженого змісту, виявляється в побутовому мовленні як натяк, в художньому тексті як підтекст, у діловому спілкуванні як саморепрезентація), мають велике значення в розумінні та продукуванні текстів.

     Фонологічна та орфоепічна компетенції пов’язані із знанням звукових засобів сучасної літературної мови, вмінням мовця ними користуватися. Ці види компетенції забезпечують відтворення звукового образу мови і правильне звукове оформлення мовлення.

     Орфографічна  компетенція полягає в оволодінні системою правил, що визначають правопис слів згідно з усталеними нормами, та вмінні їх застосовувати. Вона є необхідною умовою грамотного письма.

     Пунктуаційна  компетенція відображає логічне інтонаційне членування мовного потоку та забезпечує легше сприймання і розуміння писемного тексту.

     Мовна компетенція передбачає наявність  мовленнєвих умінь, що визначають мовленнєву поведінку. Мовленнєві вміння охоплюють  уміння говорити, слухати, читати і писати.

     Вміння  говорити полягає у вмінні брати участь у діалогах і вмінні вести монолог.

     Вміння  брати участь у  діалогах передбачає:

     — розпізнавання важливої інформації під час детальних обговорень, дискусій, офіційних перемовин, лекцій, бесід, що пов’язані з навчанням та професією;

     — чітку аргументацію своєї думки  з актуальних тем в академічному та професійному житті (наприклад, в  семінарах, дискусіях);

     — адекватну поведінку у типових  світських, академічних і професійних  ситуаціях (наприклад, на засіданнях, перервах, вечірках);

     — вміння вибудовувати телефонні розмови  з конкретними цілями академічного і професійного характеру, а також  ті, які виходять за межі типового спілкування;

     — висловлювання думок щодо змісту радіо- і телевізійних програм, пов’язаних з академічною та професійною сферами;

     — адекватне реагування на позицію/погляд співрозмовника;

     — пристосування до змін, які зазвичай виникають під час бесіди і  стосуються її напряму, стилю та основних акцентів.

     Вміння  вести монолог передбачає:

     — чіткість виступів з індивідуальними презентаціями тем академічного та професійного спрямувань;

     — продукування детального монологу з  широкого кола тем, пов’язаних з навчанням  і спеціальністю;

     — використання базових засобів зв’язку  для поєднання висловлювань у чіткий, логічно об’єднаний дискурс (конкретизація мовлення в різних сферах людського життя).

     Сутність  вміння слухати полягає у:

     — вмінні розпізнавати необхідну інформацію в процесі детальних обговорень, дебатів, офіційних доповідей, лекцій, бесід, що пов’язані з навчанням та спеціальністю;

     — розумінні наміру мовця і комунікативних наслідків його висловлювання;

     — визначенні позиції і погляду  мовця;

     — умінні розрізняти стилістичні регістри (експресивні стилі: високий, середній, низький) в усному та писемному спілкуванні з друзями, незнайомцями, колегами, працедавцями, з людьми різного віку і соціального статусу з огляду на наміри спілкування.

     Вміння  читати передбачає:

     — розуміння і усвідомлення текстів, пов’язаних з навчанням та спеціальністю, з підручників, газет, популярних і спеціалізованих журналів та Інтернет-джерел;

     — розуміння наміру автора письмового тексту і комунікативних наслідків  висловлювання (наприклад, службових  записок, листів, звітів тощо);

     — здатність розуміти деталі у доволі складних рекламних матеріалах, інструкціях, специфікаціях тощо (наприклад, стосовно функціонування пристроїв/обладнання);

     — розуміння академічної та професійної  кореспонденції (наприклад, листи, факси, електронні повідомлення тощо);

     — розрізнення стилістичних регістрів  і колоритів писемного мовлення у спілкуванні з друзями, колегами, працедавцями, незнайомцями, з людьми різного віку і соціального статусу.

     Вміння  писати передбачає:

     — грамотний і чіткий виклад деталізованих  текстів різного спрямування, пов’язаних з особистою та професійною сферами (наприклад, заяви, резюме, протоколів тощо);

     — підготовку і продукування ділової  та професійної кореспонденції;

     — точне фіксування повідомлень по телефону та від відвідувачів;

     — користування базовими засобами зв’язку  для поєднання висловлювань у чіткий, логічно об’єднаний текст.

     У кожній ситуації пріоритет надається  тим умінням, які є найважливішими. Так, уміння робити презентації охоплюють  уміння говорити, слухати, читати і  писати, але пріоритетним у цьому  випадку є вміння говорити. Проте коли йдеться про листування, вміння читати і писати набувають першочергового значення.

     Мовленнєву  поведінку, крім мовної компетенції, визначають також:

1. дискурсивна компетенція (здатність поєднувати повідомлення у зв’язні дискурси);
2. соціолінгвістична компетенція (здатність розуміти і продукувати мовлення у конкретному соціолінгвістичному контексті спілкування);
3. психологічна компетенція (вміння відчувати особистість партнера, його настрій, характер);
4. іллокутивна компетенція (здатність реалізовувати комунікативні наміри, використовуючи структуру повідомлення (мовленнєвого акту));
5. стратегічна компетенція (уміння брати ефективну участь у спілкуванні, обираючи правильну стратегію і тактику);
6. доціокультурна компетенція (здатність розуміти й використовувати різні складові національної культури (звичаї, норми, ритуали, соціальні стереотипи) в конкретних ситуаціях з урахуванням специфіки національних культур у міжкультурному спілкуванні).