Етикетні норми невербального спілкування

Вступ

«В людині має бути все прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки…»

А. П. Чехов

     Культура  мовлення щонайтісніше пов’язана із загальною культурою людини, з культурою її мислення, її поведінки. Культура поведінки – невід’ємна складова частина культури людського суспільства. В її основі лежить панівна в суспільстві мораль, що визначає норми людської поведінки.[1] Етика – це вчення про мораль як одну із форм суспільної свідомості, її суть, закони її історичного розвитку і роль в суспільному житті.[4]

     Кожен член суспільства повинен виконувати існуючі у нас норми поведінки, принцип яких такий: поважай суспільство й співгромадян і рахуйся з ними, поводь себе так, як ти хочеш, щоб інші поводилися з тобою.

     Внутрішній  світ людини, її інтелект, розум і  почуття відображаються в її зовнішності, очах, рисах обличчя, а також в  осанці й поведінці. Багатому внутрішньому світу відповідає й висока культура поведінки. [1]

     Під етикетом розуміють звичайно сукупність правил поводження, у яких так чи інакше виявляється ставлення людини до інших людей. Культура поведінки в діловому спілкуванні неможлива без дотримання правил вербального (словесного) етикету, який зв’язаний з формами і манерами мови, словниковим запасом, тобто зі всім стилем мови, прийнятим в спілкуванні даного кругу ділових людей. [5] Мовний або вербальний етикет регламентує словесні формули вітання, знайомства, поздоровлення, побажання, подяки, вибачення, прохання, запрошення, ради, пропозиції, розради, співчуття, компліменту, схвалення; до мовного етикету відносять також манеру розмовляти (у тому числі і по телефону) і мистецтво вести бесіду.

       Поряд зі словесними засобами — мовленнєвими — на культуру спілкування впливають жести співрозмовників, інтонація, паузи, рухи тіла тощо. Багато народів мають свої специфічні жести вітання, прощання, згоди, заперечення, подиву, причому ці жести можуть мати різноманітне забарвлення: нейтральне, ритуально-урочисте, фамільярно-вульгарне. Відношення до співрозмовника і теми бесіди виражається також за допомогою міміки, посмішки, напряму погляду. [4]

       Якщо раніше як у теоретичному, так і в практичному аспекті  невербальній комунікації відводилася  допоміжна, другорядна роль порівняно  з вербальною, то за останні  десятиріччя інтерес різних наук і галузей психології до вивчення саме цього виду спілкування дедалі підвищується. Причин цьому багато. Одна з них — протест людства проти образу "раціональної людини", імідж якої створено. [3]

     У діловій розмові велику роль відіграють невербальні засоби, безсловесне  мовлення. Науковці стверджують, що вираз  обличчя, поза, жести і т.п. відіграють не менш вагому роль, ніж мова. Тому „мова” тіла має гармоніювати із вербальним мовленням, доповнюючи і підсилюючи його, а не навпаки, шкодити. Так як мова тіла не усвідомлюється, то людині у невербальних реакціях важче прикидатись  і фальшивити. Ця мова легше діє  на співрозмовника, спонукає до відкритості  і відвертості. За даними фахівців бл. 55 % інформації ми засвоюємо від невербальних знаків в момент мовленнєвого контакту – міміка, жести, 38 % - голос (висота тону, тембр), і тільки 7 % - зміст вимовленого. Ці дані примушують нас задуматися над значенням «невербаліки» для психології спілкування і взаєморозуміння людей, звернути особливу увагу на значення жестів і міміки людини, а також породжують бажання опанувати мистецтвом тлумачення цього особливого знання - мови рухів тіла, на якій всі ми з вами розмовляємо, навіть не усвідомлюючи цього.

       Мімікою називають рухи м’язів  обличчя, а рухи інших частин  тіла – це пантоміміка ( від  гр. – „усе” + „міміка”), тобто  рухи голови, плечей, рук, тулуба, ніг. Ці рухи точно передають психічний і емоційний стан людини. Ділова людина має враховувати це і вдосконалювати культуру невербального спілкування. Тут не обійдеться без спеціальної підготовки. [6]

     Загальні  відомості про  невербальне спілкування

     Спілкування за допомогою мови тіла ведеться протягом тисячоліть, але предметом досліджень та уваги стало недавно.

     У кінці XX ст. виникла нова наукова  дисципліна, у світі з'явилися  спеціалісти з невербального  спілкування. Предметом вивчення є  поведінка людей у найрізноманітніших ситуаціях. Ці спостереження допомагають  краще зрозуміти інших, самих  себе і на основі отриманих знань  зробити спілкування людей більш  ефективним.

     Детальне  вивчення методів невербального  спілкування почалося лише в 60-ті роки минулого століття. У 1970 році після  публікації праці Джуліуса Фаста, в  якій він зробив аналіз робіт учених-біхевіористів  у галузі невербального спілкування, про його існування дізналася  широка публіка.  [2]

     Вперше  серйозним дослідженням цієї мови зайнявся в кінці 70-х років - Аллан Піз, який є визнаним знавцем психології людського спілкування і, автором методики навчання основам комунікації. Американський вчений Алан Піз рекомендує щодня бодай 15 хвилин тренувати свої манери і жести, тоді у відповідальні моменти спілкування людина не буде мати проблем із небажаними рухами тіла і автоматично правильно жестикулюватиме.

     Також  дослідженням проблеми боді ленгвіджа  займався Чарльз Дарвін описавши її в  роботі  "Вираження емоцій у  людей і у тварин", яка була опублікована в 1872 році. [7]

     Невербальна (несловесна) комунікація — це система  знаків, що використовуються у процесі  спілкування і відрізняються  від мовних засобами та формою виявлення.

     Різні люди реагують неоднаково на невербальні  сигнали. Одні чутливі до них, інші або  нічого не знають про цю сферу комунікації, або не мають досвіду їх фіксації та розшифрування. Вважається, що жінки  більш здатні до сприймання та інтуїтивного розуміння невербальних засобів, аніж чоловіки. До того ж кожна жінка наділена материнським синдромом, в основі якого — невербальне спілкування матері з дитиною у перші місяці життя . [3]

     При трактуванні невербальних засобів  комунікації варто звернути увагу  на національні традиції співрозмовників, оскільки вони можуть мати різне значення або відтінки значень у представників  різних народів. Наприклад, майже всі  європейці, хитаючи головою зверзу вниз, передають згоду, болгари - - незгоду, японці підтверджують, що уважно слухають співрозмовника.

     Усі невербальні засоби спілкування  можна описати декількома системами. Це:

     • оптико-кінетична система — жести, міміка, пантоміма, рухи тіла (кінесика);

     • паралінгвістична система — вокалізація, діапазон та тональність голосу;

     • екстралінгвістична система — темп, пауза, плач, сміх, кашель тощо;

     • проксеміка — система організації  простору і часу (розглядалася вище);

     • контакт очей — візуальне спілкування.

     На  перше враження впливають такі фактори:

     • Внутрішня установка, з якою ми підходимо  до оцінки інших, має вирішальний  вплив на наші судження.

     • Ступінь (сила) емоційного збудження, яке  супроводжує оцінку. Стан хронічного стресу примушує нас дивитися на інших  зпід лоба, без симпатії, і в кожному  бачити більше недоброзичливих і  негативних рис. Упевнені в собі люди часто оцінюють інших як доброзичливих  і врівноважених. Невпевнені в собі люди сприймають інших як нечуйних і налаштованих вороже.

     ♦ Схильність приписувати свої якості чи свій емоційний стан іншим людям. Особливо сильно це проявляється у мало критичних людей, які погано розуміють свої особистісні особливості. У великій мірі це характерно для авторитарних особистостей і майже не проявляється в демократичних.

     ♦ Людині, від якої ми в захваті  за певним значимим для нас показником, ми приписуємо позитивні якості.

     ♦ Люди схильні систематично переоцінювати  психологічні якості тих людей, які  переважають їх за певним параметром, значимим для них.

     ♦ "Якщо я хворий і слабкий, і  хочу бути здоровим і сильним, —  зустрівши фізично сильну людину, переоціню її за всіма параметрами".

     ♦ "Люди, які нас люблять чи добре  до нас ставляться, здаються нам  набагато кращими за тих, хто нас  недолюблює".

     ♦ Зовнішня фізична привабливість  сприяє більш позитивній оцінці рис  особистості, а також оцінці результатів  діяльності чи окремих вчинків.

     ♦ Недарма говорять, що короля грає свита. Дослідження показали, що враження про людину визначається, зокрема, і  тим, у якому оточенні ми її бачимо.

     Тільки 8—10 % інформації ми черпаємо зі слів співбесідника.

     Поряд з характерними рисами зовнішності  необхідно аналізувати різні  нюанси поведінки. Тільки поєднання  всіх зовнішніх ознак дозволить  зробити більш достовірну оцінку.

     Необхідно звертати увагу не тільки на вигляд обличчя, а й на такі деталі, як інтонація, поза, жестикуляція. [2]

     Невербальна культура ділового спілкування включає  такі компоненти, як:

     дистанція - розрізняють близьку – інтимна, особиста, і далеку – соціальну  і офіційну;

     рукостискання - при зустрічі, прощанні, досягненні домовленості ( може бути байдуже, мляве, неохоче, зацікавлене, привітне);

     погляд - відображає настрій – сумний, веселий, уважний, прискіпливий, здивований, глибокий, колючий тощо. Очі – „дзеркало  душі”, „вікна душі”, а тому промовляють  більше, ніж слова.

     А також усмішка, міміка, жести рук  і постава. [6] 

     Особистісний  простір (проксеміка)

     Територія — це зона чи простір, який людина розцінює як свій особистий. Він ніби є продовженням її тіла. У кожної людини є своя особиста територія. Повітряний простір людини ("повітряний ковпак") залежить від густоти населення, де виросла людина; визначається культурним середовищем, соціальним статусом особистості.

     Інтимна зона (від 15 до 45 см).

     Це  найосновніша з усіх зон. її людина сприймає як особисту власність. Лише найближчим людям дозволено в  неї входити. Ними можуть бути батьки, діти, тобто члени сім'ї, близькі  друзі та родичі.

     Особиста  зона (від 46 см до 1,22 м).

     На  такій відстані від інших ми знаходимося  на вечірках, офіційних прийомах, дружніх  зустрічах чи на роботі.

       Соціальна зона (від 1,22 до 3,6 м).

     Якщо  ми зустрічаємося зі сторонніми особами, то хочемо, щоб вони тримались саме на такій відстані від нас. Нам  не подобається, коли сантехнік, столяр, поштарка, новий колега чи просто малознайома  людина підходить до нас на ближчу відстань.

       Публічна зона (понад 3,6 м).

     Якщо  ви звертаєтеся до групи людей, то така відстань для нас є найбільш оптимальною.

     Якщо  ви дружньо обнімаєте людину, з  якою щойно познайомились, і вона зовні посміхається, виявляючи до вас симпатію, в глибині душі вона може почуватися негативно, але не хоче вас образити.

     Якщо  ви хочете, щоб люди почувалися комфортно  у вашій компанії, тримайте дистанцію. Це золоте правило. Чим ближчі ваші стосунки, тим ближче ви можете підходити. За позою партнера по спілкуванню, дистанцією, на якій він перебуває, можна досить точно оцінити його настрій та наміри. [2] 
 

     Етика різних видів рукостискань

     Люди  обмінюються рукостисканнями, коли здоровкаються або знайомляться один з одним, миряться після суперечки або укладають якусь угоду, висловлюють подяку або прощаються, поздоровляють один одного або виражають співчуття. Рукостискання характерно переважно для повсякденного спілкування чоловіків, а жінки користуються ним в основному в ситуації знайомства. При цьому жіноче рукостискання значно відрізняється від чоловічого: жінки не стискують руки друг другу і не трясуть їх, а тільки доторкаються одна до одної пальцями, а не всією долонею.

     Прийнято, щоб жінка перша подавала руку мужчині, старший - молодшому, а начальник - підлеглому. У принципі рукостискання може і взагалі не відбутися, тому його ініціатива завжди виходить від того, хто вважається більш високим у престижному відношенні, ніж його співрозмовник. Винятки можливі в тих випадках, коли взаємна субординація людей визначається не по одному параметру, а по кількох різноманітних ознаках: краще, якщо літня людина першою подасть руку молоденькій дівчині, а жінка підпорядкована - своєму начальнику чоловікові.