Етика як філософська наука

неподобство й  гріх, незважаючи на те, чого більше матиме від цього

сьогодні людина — шкоди, а може, й користі. Так  само коли завзяті

прихильники нового руйнують чи спотворюють пам'ятки старовини  або ж

просто прирікають їх на загибель — це не просто антикультурне діяння, що

духовно спустошує  нинішні й обкрадає майбутні покоління; це й моральний

працю та досвід, серце  та душу, — будував церкви й молився  в них Богові,

жив у своїх  містах, захищав їх від ворогів. Загалом, нині ми бачимо, як

найгострішого морального значення набувають, здавалося б,

найіндиферентніші до моралі ланки й аспекти взаємодії  людини й дійсності

—в економіці, в політиці, в науковому пізнанні тощо; космічне

самоусвідомлення  сучасного людства неминуче висуває  перед ним і проблему

морального осмислення своїх відносин як з рідною планетою, так і з

Сонячною системою і Всесвітом у цілому. Всі ці зміни в сучасній

постановці моральних  проблем спонукають до перегляду  антропоцентричної

парадигми в етиці (тобто однобічної орієнтації на людину та її потреби)

і повернення на новому рівні до традиційного розуміння  моралі саме як

певного модусу відношення до дійсності, до світу загалом —  як до

конкретних людей  і соціальних груп, так і до представників  світу природи

і цінностей культури, до Космосу в усій безмежності його потенційних

уособлень, до абстрактно-загальних  категорій буття, таких як радість,

страждання, смерть, любов тощо. (Природно, втім, що й  за цих умов людина

залишається для  людини найближчим і найцікавішим предметом, тому є

підстави вважати, що міжлюдські стосунки й надалі збережуть свою роль

якщо не єдиної, то принаймні провідної, найдинамічнішої  галузі етичного

освоєння дійсності.) Оскільки ж, таким чином, ми утверджуємося  в

розумінні моралі як певного загального відношення людини до дійсності,

як певної форми  світовідношення — стає більш  очевидним саме філософський

характер етики  як науки. Адже предметом філософії  саме і є загальні

основи людського  буття і відношення до світу. Але  повернімося, нарешті,

до нашого визначення моралі. Четвертим з істотних його моментів є те, що

все перелічене й  розглянуте нами досі набуває власне моральної якості

тільки тоді, коли потрапляє у сферу протистояння добра і зла — так би

мовити, в силове поле напруги між цими протилежними полюсами — й

осмислюється в  цьому зв'язку. Власне моральними є тільки ті імперативи,

ті прагнення, ті оцінки й ті відношення до дійсності, які виражають це

 ння, ті оцінки  й ті відношення до дійсності,  які виражають це

протистояння, акумулюють у собі його напругу. До власне етичного аналізу

проблем добра  і зла ми ще звернемося надалі. Поки ж обмежимося загальною

філософською констатацією: так само як людське пізнання дійсності

орієнтоване на ідеал  Істини, осмислюється ним ізсередини й не існує у

відриві від нього; й так само як естетичне, чуттєво-емоційне освоєння

світу людиною  орієнтоване на ідеал Краси, висвітлюється  й ошляхетнюється

ним — так само ж і моральне ставлення людини до світу, до реальності в

будь-якій із своїх  форм зорієнтоване на ідеал Добра. Єдність  ідеалів

Істини, Добра й Краси ще з античних часів символізує гармонійну

цілісність людської культури, повноту її смисложитгєвих потенцій; звідси

сам собою випливає висновок і про незамінне місце  моралі, морального

світогляду і  світовідношення в системі культури людства. Підкреслюючи

знову й знову  філософський характер науки етики  в й фундаментальних

основах, ми, проте, маємо зробити в цьому зв'язку й декілька суттєвих

застережень. Адже донедавна поняття «філософія», «філософський» в

офіційному слововжитку  виступали в єдиному ряді, єдиному смисловому

ланцюзі з такими термінами, як «ідеологія», «партійність»,

«непримиренність», «пропаганда» і т. п. Багато хто й  тепер переконаний

«ідеолог», і «пропагандист»... Саме з огляду на ці передсуди важливо

мати на увазі: філософічність етики як необхідної складової людської

культури означає  по суті дещо принципово інше. По-перше, філософія у

справжньому її розумінні  не тільки не є ідеологією, але нерідко  прямо

протистоїть останній. Сутність ідеології можна тлумачити  по-різному, але

в будь-якому разі вона обіймає певну сукупність загальних уявлень про

людину, ії потреби, місце у світі, життєве призначення  тощо — уявлень,

які, оволодіваючи народними масами, сприяють їхньому  згуртуванню,

утвердженню однодум  ства в їхньому середовищі — отже, полегшують справу

керування, маніпулювання  цими масами в тих або інших  інтересах. Саме

через це насадження певної ідеології — неодмінний клопіт будь-якої

авторитарної правлячої  верхівки, будь-яких соціальних сил, що прагнуть

закріпитися при  владі. Що ж до філософії, й зокрема філософської етики,

то вона, навпаки, народжується саме тоді, коли людині набридають

ідеологічні загальники й вона відчуває потребу сама, за допомогою

власного розуму розібратися в сенсі власного буття, в одвічних таємницях

людської присутності у світі. Саме з цього в особі Сократа й розпочинала

свій шлях європейська  філософія загалом: розпрощавшися  із старою і дуже

поважною міфологією, для якої все на світі було зрозумілим і ясним (воля

богів!), вона зізналася  собі у власному незнанні («я знаю, що я нічого

не знаю», —  за переказами, мовив Сократ) і розпочала  свою важку й

невтомну працю  розумової реконструкції сущого. Сказане, втім, не

означає, що всі  ідеології однаково погані, що ідеологія  не здатна

виконувати в  суспільстві певних конструктивних функцій або взагалі не

 них конструктивних  функцій або взагалі не

потрібна йому. Філософія може не тільки брати на себе функцію критики та

викриття ідеології, а й сприяти ії утвердженню. Важливо  лише не

забувати, що в  самій своїй основі філософія  й ідеологія — речі різні.

По-друге, філософію  загалом і етику як філософську  дисципліну неможливо

звести й до того, що досі зветься в нас суспільними  науками або

суспільствознавством  у широкому розумінні слова. Те, що філософія й

етика буцімто  науки суспільні, — уявлення, по суті, того ж Гатунку, що й

знаменита марксистська теза про сутність людини як сукупність суспільних

відносин. Існує, звичайно, цілий комплекс конкретних наукових дисциплін

соціологічного  напряму, які вивчають суспільство, соціум у

найрізноманітніших його конкретних проявах. Проте щодо етики й філософії

в цілому важливо  усвідомити, що власну предметну та проблемну специфіку

і, так би мовити, власне натхнення вони дістають, лише звертаючися до

цілісності людського  існування і людської присутності у світі. Саме

людина як така —її цілісність, неповторність, призначення  — є для

філософії предметом  основної зацікавленості; що ж до суспільства, то

воно входить  до сфери її інтересів остільки, оскільки людина в ньому

живе (отже постає як суспільна істота) й відчуває на собі вплив

процесів, що в  ньому відбуваються. Таким чином, ми маємо підстави

розглядати й  філософію, й етику зокрема передусім  як дисципліни

гуманітарні, як галузі знань про людину в цілісності ії життєвих

проявів. Яке ж  місце посідає етика у філософському осмисленні людського

буття? Докладну відповідь  на це запитання ми зможемо дати лише після

подальшого розгляду самої етичної проблематики. Зараз  звернімо увагу

випливає із сказаного, етика — це й наука про людське  ставлення до самої

моралі: про те, який смисл, яку внутрішню необхідність вбачає людина в

прийнятті тих  або інших моральних норм, на чому Грунтує свій вибір,

звідки взагалі  виникає в неї потреба в  моральному самообмеженні. Таким

чином, до сфери  інтересів етики потрапляє найширше коло духовних пошуків

людини, поєднаних  спільною тональністю вільного обмеження  нею своїх

суб'єктивних потенцій заради вищих смисложиттєвих цінностей. Саме

останнє становить, можна сказати, філософську й, ширше, духовну

специфіку етичного погляду на світ. Якщо естетика філософськи-духовно

санкціонує чуттєвий ентузіазм людини, буяння надлишкових  енергій і сил,

без чого неможливе  ні творення, ні сприйняття прекрасного, то етика в

постійному змаганні з нею висуває і розробляє  свого роду культуру меж —

тверезу й зосереджену культуру свідомого самовизначення людського

суб'єкта. Природно, що на хід цих змагань етики  й естетики впливає

конкретна культурно-історична  ситуація. У першій половині XX ст., на

гребені революційного  та постреволюційного завзяття, здобув популярність

знаменитий афоризм  О. М. Горького: «Естетика — етика  майбутнього». Коли

ж те майбутнє прийшло  і стало нашим сьогоденням  — виявилося, що саме

 ося, що саме

етика, з її загостреним  відчуттям меж людського буття  і діяльності,

найбільшою мірою  відповідає його духовному ладові. І це не дивно,

оскільки реальна  обмеженість можливостей розвитку самого людства і його

шансів на виживання  заявила про себе сьогодні з небувалою

переконливістю. Взагалі  ж етика як дисципліна свідомого  самовизначення

суб'єкта нерідко вінчала собою найвеличніші філософські системи. Зрештою

це закономірно, оскільки для філософії завжди існує  потреба в подоланні

абстрактності, у  втіленні своїх ідей і візій, у  самовизначенні її

автора, який має  продемонструвати світові певні  життєві висновки згідно

з власною доктриною; етика ж спирається на розроблюваний  філософією

духовний потенціал, на тлумачення нею інтегрального  досвіду людини. Цей

зв'язок між загальнофілософ-ською  концепцією людського буття й

відповідними етичними системами ще буде на конкретних історичних

прикладах проаналізований  нами.