Етика як філософська наука

Етика як філософська  наука

 

Міркуючи далі над природою моралі (в широкому розумінні, тобто

включаючи й моральність) як предмета етики, неважко переконатися, що

предмет цей досить своєрідний. Його неможливо звести до звичайного

зовнішнього об'єкта, котрий ми можемо виділити з його оточення,

описувати, вимірювати, аналізувати як певну окрему цілість. Можна

скільки завгодно досліджувати енергетичний аспект того чи іншого

людського вчинку, будувати його математичні моделі, розглядати його як

фізіологічний акт  чи соціальний феномен, як відтворення певних

традиційних взірців  поведінки, як символічне діяння тощо — і все ж

нічого не з'ясувати  в його власне моральному єстві. Можна  розглядати

біологічні, психологічні, соціокультурні, етнічні умови й  чинники

формування певного типу людської вдачі, осмислювати його під кутом зору

фрейдівської концепції  лібідо і т. п. — і залишатися як небо від землі

далеким від розуміння  його етичних характеристик. Осягнути останні

неможливо, не вводячи  безпосередній предмет розгляду — скажімо, той або

інший поведінковий акт людини — в цілісну систему  загального людського

осмислення дійсності, що включає ті або інші ціннісні орієнтації,

уявлення про  добро і зло, свободу й справедливість тощо. Не звертаючися

до цієї сфери  теоретичних і практичних універсали (найбільших

узагальнень, що описують певний стан світу і людського  світовідношення

загалом), ми не в  змозі будемо не тільки з'ясувати  власне моральну

якість того чи іншого людського вчинку, але навіть визначити його

принципове відношення до галузі моралі в цілому. Проте зазначені

універсали' —  предмет роздумів і пошуків філософії  як особливої галузі

людського пізнання. Звідси й випливає, що етика, принаймні  у своїй

сутнісній основі, може бути тільки наукою філософською (що, зрозуміло,

не виключає існування часткових, віддалених від філософської тематики

галузей етичного пізнання — скажімо, тих або інших  прикладних фахових

етик, емпіричного  моралезнавства тощо). Що ж, зрештою, являє  собою

мораль (звичайно, разом із моральністю) як модифікація подібного

загального відношення людини до світу? Історія філософії  й етики знає

чимало спроб  відповісти на це запитання. Тут ми пошлемося на лаконічне

визначення моралі, ідея якого належить недавно померлому  московському

професорові О. І. Титаренку, — не тому, що вважаємо його остаточним або

бездоганним, а  просто через те, що воно поєднує  в чіткій і стислій

формулі саме ті риси моралі, які для етики як філософської науки є

найістотнішими. Отже, відповідно до даного визначення (з  нашими деякими

уточненнями) мораль постає як такий практично-оцінний спосіб відношення

людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей  з точки зору

принципового протиставлення добра і зла.

 Що це, власне, означає? По-перше, мораль як  предмет етики являє собою

концентрований  вияв саме практичного, активно-перетворювального

ставлення людини до життя. Вона знаходить свої духовні  витоки в царині

людської волі, практичного розуму, за словами великого німецького

 великого німецького

філософа І. Канта (1724—1804). Відповідно до цього, й етику як науку в

безмежному океані різноманітних вдач, характерів, форм поведінки і

належить чинити, поводитися, спілкуватися, які цінності слід втілювати в

життя, в якому  напрямі вибудовувати власну особистість  тощо. Зауважимо,

що в цій практичній спрямованості, притаманній моралі загалом, деякі

етики розрізнюють  дві істотно відмінні форми, що за аналогією з

відповідними латинськими  граматичними конструкціями (бажальний  і

наказовий способи  дієслова) одержали назву оптативної й імперативної.

Для етичної думки останніх століть більш звичною є саме імперативна

мораль, в основі якої лежить те чи інше веління (іліре-ratum з латини —

наказ, веління), вимога або заборона щось робити. Класичним  виразником і

теоретиком подібної моралі і є І. Кант, котрому належить вчення про

основоположний  моральний обов'язок — категоричний імператив; вимоги

цього морального закону є абсолютно безумовними  й виконувати їх, за

Кантом, слід із самої  лише чистої поваги до них. Що ж до «хрещеного

батька» етики  Арістотеля, то його вчення репрезентує скоріш оптативну

мораль (латинське optimus — найвищий ступінь порівняння від bonus —

гарний, добрий, благий), що орієнтує на пошук і реалізацію блага,

досконалості, щастя. Мораль подібного Гатунку насамперед закликає нас

замислитися над  тим, як слід жити у відповідності зі згаданою метою;

відтак вона потребує не тільки поваги до власних приписів і вольової

рішучості, але  й певної розсудливості, здатності  свідомо обирати блага і

цінності, приймати щодо цього обгрунтовані рішення. Слідом за

Арістотелем, в етиці узвичаєно іменувати цю духовно-практичну здатність

людини її грецькою назвою — фронезис. Не бажаючи вносити  у виклад

термінологічної плутанини, зазначимо все ж, що деякі  сучасні дослідники

саме імперативну  мораль вважають мораллю як такою, зберігаючи для

оптативної її форми арістотелівську назву  «етика». Такий підхід

обґрунтовує, зокрема, відомий французький філософ  П. Рікер . Проте в

обох вказаних випадках визначальною для моралі залишається, як неважко

переконатися, її сутнісна практична орієнтація. Поза цією орієнтацією

немає й підстав  говорити про мораль загалом. По-друге, в наведеному

визначенні мова йде про оцінюваність моральних  явищ, про можливість

оцінки як сутнісну рису моралі. Й справді, мораль цікавлять  саме такі

речі, такі прояви людини, які в принципі можуть бути певним чином

оцінені, причому  саме у зв'язку з розглянутим її практичним

спрямуванням. Яку  краватку я зав'яжу сьогодні, підете ви на балетну

виставу чи на концерт  рок-музики, вам чи вашому приятелеві віддасть

перевагу дівчина, котрій ви симпатизуєте, — всі ці життєві обставини, як

і безліч подібних їм, такій оцінці не підлягають, і  елементарна людська

тактовність полягає  в тому, щоб не тягти мораль туди, де їй робити

нічого. Навіть щонайістотніші якості людини, як помітили ще давні

стоїки, з погляду  моралі досить часто постають не як благо чи зло, а як

  часто постають  не як благо чи зло, а як

щось нейтральне. Життя, здоров'я, насолода, сила, багатство  — все це, на

думку стоїків, саме по собі не підлягає етичній оцінці, не є приводом

для моралізування. Лише тоді, коли виникає потреба  оцінювати поведінку

людини, оцінювати  саме як добру або злу, справедливу  чи несправедливу,

відповідальну чи безвідповідальну — мораль вступає  у свої права.

Щоправда, як видно  із сказаного, критерій оціню-ваності як такої все ще

залишається для  моралі занадто широким, необхідним, але не достатнім.

пов'язаний з осмисленням  моралі як особливого відношення людини до

дійсності. Розглянемо цей момент детальніше. Загалом ми звикли до того,

що якість моральності чи аморальності приписується, як правило,

стосункам між  людьми. Ми звикли, що до сфери компетенції  моралі входять

відносини особи  з особою, особи з групою, до якої вона належить, від

сім'ї або виробничого  колективу до соціальної верстви, нації,

суспільства загалом  — але не далі! Самоочевидне, здавалося  б,  розуміння

моралі як певного  аспекту міжлюдських стосунків  нам пропонують

енциклопедії, словники, підручники. Проте чим далі, тим  більшою мірою

дається взнаки його істотна неповнота. Придивимося, насамперед, до

відносин людини з представниками природного світу. Ось якийсь негідник

знущається з  беззахисної і безсловесної живої  істоти — але ж чи маємо

ми, власне, право  називати таку людину негідником, тобто  морально

кваліфікувати її дії відповідним чином? Усупереч елементарному людському

чуттю, донедавна  наша етика не мала простої й ясної  відповіді на подібні

запитання. Адже нещасні  кіт чи собака не є суб'єктами моральних

відносин! І для  засудження відвертого неподобства  вчені шукали обхідні

шляхи. Доводили, зокрема, що жорстоке ставлення до тварин неприйнятне

тому, що воно розвиває в людині відповідні загальні схильності,

призвичаює її до жорстокості взагалі, яка потім  може бути перенесеною і

на ставлення  до інших людей. Або ж руйнування природи й нищення живих

істот засуджувалося  на тій підставі, що природне середовище є корисним,

життєво необхідним для людини, тому той, хто його нівечить, тим самим

завдає шкоди  й інтересам людського суспільства. В результаті

утверджувався типово егоїстичний підхід: якщо не хочеш для себе

неприємностей, не псуй те, що може тобі знадобитися. Хоча в крайньому

разі, заради більш  очевидних і нагальних власних  потреб або ж просто

задля розваги  — можна й не зважати на таку дуже відносну заборону. В

крайньому разі —  але який раз для грішної людини не крайній? Потрібна

була нинішня  глобальна екологічна криза, що поставила  на край небуття

людство, а з  ним і все життя на Землі  загалом, щоб ми належним чином

усвідомили просту, зрештою, обставину: природу в принципі врятувати

неможливо, якщо вбачати в ній лише певну корисну для людини річ, якщо не

визнавати за нею  статусу самоцінності, не розглядати її як суб'єкт

потенційно безмежної  сукупності моральних зв'язків. Тільки нині ми

 нині ми

почали усвідомлювати  всю правоту магістральної традиції світової етичної

думки, що від давніх Вед до Альберта Швейцера стверджувала шєтет,

благоговіння перед  життям у найрізноманітніших його проявах. Коли за

примхою начальства недолюдки з вертольотів розстрілюють у степу

беззахисних сайгаків — згадаймо відомий роман Ч. Айтматова «Плаха», — це

є кричущим злочином проти основ моральності незалежно  від будь-яких

міркувань про  можливі наслідки цього для самої  людини. Коли хімкомбінат

отруює своїми стоками прекрасне озеро, гублячи  все живе в ньому, — це