Людський капітал

  Окрім економічної нерівності, крайнім  виявом якої є бідність, іншою суттєвою перешкодою на шляху розвитку людства є нерівність гендерна, яка нині притаманна всім суспільствам, незалежно від політичного устрою та рівня соціально-економічного розвитку і виявляється в неоднакових можливостях жінок і чоловіків щодо структур влади, сфери освіти та зайнятості, доходу та власності.

  Цілі  Розвитку Тисячоліття, прийняті світовим співтовариством у 2000 році, проголошують забезпечення гендерної рівності одним із пріоритетів міжнародного розвитку та індикатором соціально-економічного розвитку країни [9, с. 5]. Формування гендерної соціально-економічної культури у суспільстві, поширення гендерних знань, реалізація ідей гендерної рівності сприяє ефективному використанню людського потенціалу як чоловіків, так і жінок, а отже, розширенню можливостей людського розвитку.

  Гендерна  нерівність є одним з проявів  соціально-економічної диференціації  населення, що зумовлює різні можливості самореалізації жінок та чоловіків  у суспільстві. Гендер — це категорія, яка відображає соціальну стать, соціально обумовлену конструкцію, що ґрунтується на біологічних відмінностях між чоловіками й жінками. Вона відображає відмінності у соціальних ролях, поведінці, ментальних характеристиках між чоловіками та жінками. Це певний соціально-рольовий статус, який визначає соціальні можливості жінок і чоловіків у різних сферах життєдіяльності — освіті, професійній діяльності, доступі до влади та економічних ресурсів, сімейній ролі тощо.

  Гендерна  соціально-економічна нерівність —  це соціальні, а не біологічні причини відмінностей у можливостях людей залежно від статі. Гендерна дискримінація — довільне, необґрунтоване, невиправдане обмеження прав і можливостей людей (як жінок, так і чоловіків) залежно від їх статі, що зменшує для них можливості у трудовій та соціальній сфері. Ідеал гендерної рівності означає, що жінки та чоловіки повинні мати однаковий суспільний статус, однакові умови для реалізації всіх прав людини, однакові можливості робити внесок у національний політичний, економічний, соціальний розвиток та користуватися його результатами. Прояви гендерної нерівності у соціально-економічній сфері не лише суперечать настановам демократії та принципу справедливості щодо однакового ставлення до особи незалежно від статі, а й спричинюють наслідки для добробуту та соціального розвитку всього суспільства, оскільки знижують можливості економічного зростання на основі ефективного використання людського потенціалу.

  Гендерний розвиток — це процес зменшення гендерної нерівності й подолання гендерної дискримінації у суспільстві.

  Для розробки ефективних заходів політики розвитку людського потенціалу велике значення має комплексна оцінка ситуації з гендерною рівністю. З цією метою ПРООН використовує і щорічно розраховує для багатьох країн (для яких є потрібні дані) два основні інтегральні показники: індекс розвитку з урахуванням гендерного фактора (ІРГФ) і показник розширення можливостей жінок (ПРМЖ).

  За  допомогою Індексу розвитку з  урахуванням гендерного фактора  корегується показник Індексу людського  розвитку для визначення гендерної  рівності за основними його вимірами: тривалістю життя, рівнем освіченості  і рівнем матеріального добробуту. Ці показники спершу розраховуються окремо для жінок і чоловіків певної країни, потім розраховуються рівнорозподілені індекси за кожним виміром, і ІРГФ розраховується як середнє арифметичне значення трьох рівнорозподілених індексів (див. [2, с. 285]). Якби можливості людського розвитку були однаковими для чоловіків і жінок певної країни, то ІРГФ у ній дорівнював би ІЛР. Оскільки в усіх країнах гендерна нерівність існує, то ІРГФ завжди менший, ніж ІЛР. Наприклад, у 2002 році в Україні значення ІЛР було 0,777, а ІРГФ — 0,773. У цілому Україна за цим показником має досить благополучний вигляд порівняно з іншими країнами: 57-ме місце серед 144 країн, для яких розраховувався ІРГФ. Це зумовлено тим, що у нас не простежується гендерних відмінностей у доступі до базової освіти, жінкам притаманниі високі, за міжнародними стандартами, рівні економічної активності та зайнятості [2, с. 240—242]. Проте ці сприятливі потенційні можливості супроводжуються значними гендерними диспропорціями у політиці та сфері державного управління, в можливостях доступу до гідної роботи та економічних ресурсів.

  Ці  диспропорції відображаються показником розширення можливостей жінок, який дозволяє оцінити нерівність у становищі жінок і чоловіків у трьох ключових сферах:

• участь і повноваження у прийнятті політичних рішень, що вимірюється часткою місць в органах управління, які обіймають жінки та чоловіки;
• участь і повноваження у прийнятті економічних рішень, що вимірюються відсотковою часткою жінок та чоловіків, які обіймають керівні посади, та відсотковою часткою жінок та чоловіків на посадах спеціалістів і технічних працівників;
• можливості доступу до економічних ресурсів та їх використання, що вимірюються розрахунковим показником заробленого доходу жінок і чоловіків.

  ПРМЖ  розраховується за спеціальною методикою (див. [2, с. 287]). Чим ближчий він до 1, тим менше диспропорцій між чоловіками та жінками у цих ключових сферах. За цим показником Україна серед інших країн має дуже скромний вигляд: значення ПРМЖ у 2002 році було 0,411 і наша країна посідала 65-те місце серед 78 країн, для яких він розраховувався [2, с. 244—246]. Це зумовлено комплексом причин: в Україні жінки незначною мірою присутні у представницьких органах влади та на вищих щаблях державного управління: вони становлять лише 5,3 % народних депутатів, обраних до Верховної Ради України IV скликання (2002 р.). В апараті державного управління простежується чітка закономірність: чим вище орган державної влади, тим менше представництво жінок у його складі. Хоча жінки становлять абсолютну більшість серед державних службовців, як керівників, так і спеціалістів, із просуванням по службі їх питома вага зменшується

  Гендерні  диспропорції у сфері прийняття  рішень визначаються не лише об’єктивними чинниками (нижчі доходи та економічна залежність жінок від чоловіків, нерівний розподіл домашніх обов’язків), а й традиційною системою гендерних норм, що спрямовують соціалізацію жінок на виконання переважно сімейних, допоміжних ролей, а політичне життя проголошують прерогативою чоловіків. Проте недостатнє представництво жінок на вищих щаблях державного управління ускладнює формування гендерно-чутливої політики, обмежує просування гендерної рівності до інших сфер суспільного життя. Рівноправна участь жінок і чоловіків у політичному житті є також необхідною умовою суспільного розвитку, оскільки міжрегіональні порівняння доводять, що на рівні окремих країн вищі показники участі жінок у державних структурах супроводжуються нижчими рівнями корупції та сприяють посиленню соціальної орієнтації державної політики.

  Гендерні  проблеми на ринку праці України  визначаються дисбалансом щодо можливостей  доступу жінок і чоловіків  до гідної праці, оскільки часто жінки з високим освітньо-професійним рівнем змушені реалізовувати свою трудову активність на менш престижних посадах, що потребують нижчої кваліфікації, менше оплачуються та дають обмежені можливості кар’єрного просування.

  Високі  рівні економічної активності українських  жінок досі супроводжувалися тенденцією погіршення як кількісних, так і  якісних характеристик зайнятості. Про сприятливіше становище чоловіків свідчить гендерний аналіз зайнятого населення за статусом та формами зайнятості. За даними обстеження населення з питань економічної активності Держкомстату, у 2002 р. жінки становили лише 25 % роботодавців, маючи внаслідок цього менші можливості доступу до економічних ресурсів та обмежені можливості прийняття рішень. Водночас серед жінок вищою є питома вага самозайнятого населення та членів родини, які працюють безплатно (10,5 % жінок проти 9,1 % чоловіків), вони частіше трудяться неповний робочий час.

  Хоча  рівень безробіття чоловіків, розрахований за методологією МОП, перевищує рівень безробіття жінок (відповідно, 9,4 проти 8,8 % у 2003 р.), жінкам складніше, ніж чоловікам, повторно влаштуватися на роботу. Середня тривалість безробіття серед жінок є вищою, ніж серед чоловіків (відповідно, 23 проти 21 місяця у 2002 р.), що призводить до підвищеного ризику «застійного» безробіття і втрати економічної активності. Певною мірою триваліший період пошуку роботи свідчить про пасивнішу поведінку жінок, проте можна твердити про існування певної дискримінації на ринку праці, оскільки при наймі на роботу перевага часто віддається чоловікам, а не жінкам, навіть із вищими освітньо-кваліфікаційними характеристиками; в Україні поширена практика гендерно-привілейованих оголошень про вакансії.

  Менш  сприятливе становище жінок на ринку  праці України зумовлене не лише дією ринкового конкурентного механізму  та наявністю прямих бар’єрів для  зайнятості (вужчий професійний вибір, відсутність необхідних для них  робочих місць або необхідної кваліфікації), а й істотно пов’язане  з репродуктивною діяльністю. Внаслідок цього жіноча робоча сила цінується менше, і жінки наражаються на непрямі перешкоди, породжені гендерними стереотипами.

  Негативний  вплив гендерної сегрегації в  «горизонтальній» формі (між різними  професіями та видами економічної діяльності) полягає в зниженні гнучкості ринку праці, обмеженні для окремих працівників (як жінок, так і чоловіків) можливостей працювати за певними професіями, що зменшує ефективність використання людського потенціалу та сприяє посиленню розшарування населення за рівнем доходу. Жіноча зайнятість традиційно переважає у сферах діяльності з найнижчими рівнями середньої заробітної плати — сфері соціального забезпечення, освіті, охороні здоров’я, побутовому обслуговуванні та культурі, в яких жінки становлять понад 70 % працівників. Водночас «чоловічими» видами діяльності залишаються високооплачувані галузі важкої промисловості, транспорт, сфера підприємництва.

  Унаслідок цього середня заробітна плата  жінок протягом останніх років не перевищувала 70 % середньої заробітної плати чоловіків. Основною причиною існування гендерного розриву в рівні оплати праці працівників з однаковими професійними характеристиками є «вертикальна» форма професійної сегрегації, за якої жінки концентруються на посадах нижчого рівня в усіх без винятку секторах економіки і внаслідок цього мають нижчі рівні заробітної плати. Жіноча зайнятість здебільшого формується за рахунок тих посад, що потребують нижчої кваліфікації: жінки становлять 64 % усіх спеціалістів та технічних працівників в Україні, проте лише 38 % серед керівників усіх рівнів [1, с. 10—11].

  Становлення демократичного суспільства передбачає забезпечення однакових можливостей  для самореалізації особи незалежно  від її статі, віку, національності чи соціального походження. Забезпечення рівних прав і можливостей жінок  і чоловіків потребує спеціального державного механізму, тобто системи державних органів, які займалися б розробкою, заохоченням реалізацією, контролем, оцінкою та пропагандою підтримки гендерної політики, спрямованої на демократичний розвиток суспільства і самовираження в ньому як рівних обох соціальних статей.

  Мета  розвитку тисячоліття, що стосується викорінення  гендерної нерівності та розширення можливостей жінок, зазнала в Україні значної адаптації, оскільки початкові міжнародні завдання фокусувалися на усуненні гендерних відмінностей у сфері освіти, що є досі актуальним для більшості регіонів, які розвиваються. В Україні це завдання вже виконане, оскільки нині не спостерігається гендерних обмежень у доступі до всіх освітніх рівнів, більше того, у системі вищої освіти маємо помітний гендерний дисбаланс на користь жінок.

  Не  простежується кількісного дисбалансу за ознакою статі і у сфері  економічної активності населення  — рівні економічної активності жінок в Україні є одними з найвищих у світі. Проблеми гендерної нерівності у нас мають принципово інший характер: високі рівні економічної активності та освітньо-професійної підготовки жінок супроводжуються їх незначним представництвом у політиці та сфері прийняття рішень, зокрема економічних, існуванням гендерних відмінностей в оплаті праці.

  Тому  в Україні були розроблені конкретні  стратегічні завдання для досягнення поставленої мети з урахуванням реальних проблем гендерної нерівності у суспільному житті [9, с. 21—22].

  Завдання 1. Досягнення гендерного паритету у представницьких органах влади та на вищих щаблях виконавчої влади шляхом забезпечення у цих структурах гендерного співвідношення на рівні не менше 30 до 70 % представників тієї чи іншої статі;

  Завдання 2. Скорочення розриву у доходах жінок і чоловіків.

  Для регулярного моніторингу виконання  поставлених завдань було запропоновано  низку конкретних індикаторів гендерної  рівності (табл. 3.3.1), прогрес у досягненні якої деталізовано за періодами до 2015 року. Кількісні значення запропонованих показників були обґрунтовані виходячи з реалій українського суспільства та експертних оцінок. Зокрема, виділення окремих індикаторів для представницьких органів влади різного рівня зумовлено сучасними особливостями їх гендерного складу: якщо у Верховній Раді спостерігається вельми низьке представництво жінок, то на місцевому рівні їх частка є значно вищою. Більше того, для сільських та селищних органів влади нині характерна протилежна проблема, що полягає в небажанні чоловіків брати участь у їх роботі внаслідок низького престижу та обмежених можливостей. Тож у цьому разі важливим є заохочення чоловіків до активнішої роботи на рівні міцевих представницьких органів і дотримання відповідного гендерного співвідношення. Конкретизовані значення запропонованих показників були затверджені Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України.