Форми і моделі підприємницької діяльності

       Господарській практиці виділяють  гібридні форми бізнесу, які  поєднують переваги основних  форм. До них належить зокрема  франчайзинг.

     Франчайзинг – угода за якою виробник чи одноосібний  розповсюджувач продукту або послуги,захищених  торговою маркою, дає ексклюзивні права щодо поширення на певній території своєї продукції незалежним роздрібним  торговцям в обмін на одержання від них платежів – роялті.

     Франчайзинг як гібридна форма господарської  діяльності поєднує елементи ліцензійних  угод на право володіння товарним законом та дистриб’юторських угод, які пов’язані  з виключним правом на реалізацію товарів та послуг на договірній основі.

       Суть франчайзингу полягає в  такому: незалежна крупна компанія, яка надає послуги (виробляє  продукцію) передає право використовувати свій товарний знак іншому підприємству в обмін на зобов’язання виготовляти або продавати продукцію цієї незалежної фірми. Співробітництво між франчайзером та франчайзою відбувається на основі укладеного договору ( франшизної угоди), в результаті якої франчайзер надає право франчайзі використовувати товарний знак,знак обслуговування, вивіску і особливості технології шляхом чітко визначеного способу експлуатації та під відповідним контролем.

     Розрізняють три види франчайзингу.

     Товарний (торговий) – передбачає взаємовідносини сторін франчайзингу у сфері торгівлі. У цьому випадку франчайзер передає виключне право франчайзі на реалізацію під торговим знаком франчайзера його продукції на певній території.

     Виробничий  – передбачає відносини, які надають  право франчайзі на виробництво та збут під торговим знаком франчайзера продукції з використанням сировини, матеріалів та технологій, які постачаються франчайзером.

     Діловий – передбачає відносини у сфері  обслуговування, навчання та громадського харчування, коли франчайза створює і розвиває бізнес на основі моделі та за участі франчайзера, з використанням його технологій, ноу-хау, товарного знака та набутого досвіду.

     Швидке  зростання ролі інформаційних технологій, використання Інтернету, поширення  і розвиток засобів телекомунікації зумовили появу такої сучасної організаційної форми ведення бізнесу, як віртуальне підприємництво.

     Віртуальне  підприємництво – це співтовариство територіально роз’єднаних фірм чи співробітників, що обмінюються  продуктами праці і спілкуються винятково через електронні засоби та мінімального або цілком відсутнього контакту. По суті віртуальне підприємництво – це нова форма економічної організації суб’єктів господарювання, які об’єднують свої зусилля для надання певної послуги, що традиційно надавались одним підприємством. 

3. Моделі підприємницької  діяльності 

      Багаторічний  досвід господарювання у країнах  з  розвинутою ринковою економікою свідчить про т, що традиційно є дві  моделі підприємництва – класична та інноваційна, але на практиці можливе їх поєднання.

     Класична  модель підприємницької діяльності орієнтується на найефективнішому використанні наявних ресурсів. Підприємець направляє  свої дії на аналітичну оцінку наявних  ресурсів, виявлення реальних можливостей  досягнення поставленої мети, використання саме тієї реальної можливості, яка здатна забезпечити максимальну віддачу фінансових, матеріальних і нематеріальних ресурсів – отже в основі лежить реальність.

Цю модель ринкової економіки можна розглядати як систему взаємопов’язаних моделей, кожна з яких відбиває поведінку одного з трьох ринків: робочої сили, грошей, товарів.

     Класична  модель найбільше підходить для  опису економіки з досконалою конкуренцією. В умовах функціонування монополій вона не працює.

     Ринок робочої сили, як і інші, описується за допомогою трьох залежностей: функції попиту, функції пропозиції та умови рівноваги. У класичній моделі функція попиту на робочу силу виводиться з таких двох гіпотез:

1) підприємства (фірми) повністю є конкурентними  за наявності пропозиції товарів  і найму робочої сили;

2) за  решти рівних умов граничний  продукт праці знижується зі  зростанням обсягів робочої сили.

     З цих гіпотез випливає, що в стані  рівноваги граничний продукт  праці у вартісному вираженні  дорівнює середній ставці заробітної плати.

Організаційні основи розвитку інноваційного підприємництва

     Активним  фактором економічного розвитку країни в нових умовах господарювання стає інноваційне підприємництво. Останнє  характеризує собою особливий вид  комерційної діяльності, метою якого  є отримання прибутку шляхом створення і активного поширення інновацій в агропромислове виробництво. На відміну від класичного, репродуктивного підприємництва інноваційне основується на пошуку нових шляхів розвитку діючого підприємства (нової продукції, технології, ринків, матеріалів, форм управління) або на створенні нового, інноваційно-орієнтованого підприємства.

     Інноваційне підприємництво здійснюється в двох принципово різних організаційних формах: в формі індивідуального підприємництва (ІДП), без створення підприємства як самостійної юридичної особи; шляхом створення самостійного підприємства як окремої юридичної особи з правом здійснення всієї господарської діяльності від його імені. В першому випадку підприємець, будучи основою інноваційної діяльності як фізична особа, несе повну персональну майнову відповідальність за результати здійснюваного бізнесу. В другому випадку майнова відповідальність за ведення інноваційної підприємницької діяльності переноситься на створювану нову юридичну особу. Учасники МІП солідарно несуть відповідальність за результати діяльності в залежності від його організаційно-правової форми і міри своєї особистої участі.

     До  суб'єктів інноваційної підприємницької  діяльності незалежно від форм власності  відносяться науково-дослідні і  проектно-конструкторські організації, підприємства та організації різних галузей економіки, вищі учбові заклади.

     Важлива роль в здійсненні наукоємних і складних інноваційних ідей належить об'єднанням підприємницьких організацій: консорціумам, концернам, холдинг-компаніям, фінансово-промисловим групам та іншим об'єднанням юридичних осіб.

     Певне місце серед таких об'єднань займають консорціуми, найважливішим завданням  яких є пошук і реалізація крупних  інноваційних проектів, як правило, пов'язаних з розвитком техніки і впровадженням нових технологій. Консорціум в інноваційній сфері можна визначити як тимчасова угода між банками, підприємствами, компаніями, фірмами, науковими центрами для здійснення наукоємних і капіталоємних проектів. Специфіка консорціуму полягає в тому, що партнери, які входять в нього, зберігають свою економічну і юридичну самостійність, за винятком тієї частини діяльності, яка стосується мети консорціуму.

     Однією  з найбільш складних форм інноваційних підприємницьких структур, які об'єднують  підприємства промисловості, транспорту, торгівлі і банківської сфери є концерн. Учасниками концерну можуть бути окремі підприємства, компанії, фірми, які об'єднують свої зусилля для вирішення конкретних   загальних   цілей,   в   тому   числі   для   здійснення   наукоємних інноваційних проектів.

     Серед організаційних структур інноваційного  менеджменту особлива роль відводиться  малим фірмам, мобільний персонал яких може швидко сприймати і генерувати нові ідеї. Так, у США в сфері  науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) приблизно 90% усіх компаній - малі фірми. У розрахунку на 1 дол. США вкладених засобів такі фірми створюють у 24 рази більше нововведень, ніж гігантські концерни. Витрати на одного вченого й інженера в малих фірмах у 2 рази менші, ніж у великих. Крім гнучкості і мобільності цих фірм економісти відзначають відсутність бюрократизму в управлінні в умовах високого позичкового відсотка.

     Великі  компанії, як правило, орієнтовані на створення удосконалюючих інновацій. Керівникам таких компаній логічним уявляється удосконалювання в тому напрямку, де компанія домоглася помітних успіхів в освоєнні певного сімейства продукції. Така психологія була характерна для соціалістичних країн, де була відсутня конкуренція на внутрішньому ринку.

     Перехід до радикально нової техніки і технології для великих фірм небажаний, оскільки при цьому знецінюється нагромаджений виробничий потенціал. У той же час з економічної точки зору нововведення більш вигідні, ніж ризик радикалізму. Більшість компаній керуються принципом "витрати -результати" і вкладають кошти тільки в такі НДДКР, що гарантують прибуток. У малих фірм немає шансів витримати конкуренцію на ринку. Саме життя штовхає їх на ризикований шлях радикальних інновацій, оскільки найчастіше останні мало пов'язані з витратами. Не випадково у швидко прогресуючих новітніх галузях електроніки, біоінженерії і біотехнології, у виробництві споживчих товарів діє багато дрібних фірм.

     Малі  фірми часто створюються під  одну ідею, хоча успіх радикальних  інновацій ніколи заздалегідь не гарантований. У випадку невдачі проекту мала фірма розоряється, великі ж завжди працюють "із страховкою", тому що вони розробляють, як правило, паралельно декілька проектів, що дає можливість компенсувати втрати. Проте, ризик привабливий. Наприклад, у 1975 р. у США два техніки фірми ігрових автоматів купили на 2,5 тис. дол. електронних деталей і вперше сконструювали перший мікропроцесор і персональний комп'ютер. Через 10 років фірма перетворилася в компанію "Мicrosoft", що успішно конкурує з "IВМ".

     Порівняно з малими і средніми підприємствами крупні в освоєнні інновацій мають деякі переваги. В першу чергу - це концентрація великих фінансових коштів, що потрібні для освоєння успішних інновацій. Наступною особливістю і перевагою наукових досліджень в крупних об'єднаннях є здійснення багатоцільових досліджень, які об'єднують вчених і дослідників багатьох галузей, що підвищує єффективність і багатогранність нововведень.

     Однак за відношенням кількості нововведень  до затрат на наукові дослідження  і розробки в малих і середніх фірмах в 3-4 рази вище , ніж в крупних. Як показує практика, інноваційна діяльність крупних і малих підприємств взаємопов'язана. Крупні інноваційні підприємства створюють передумови для розвитку малих. Дуже часто нововведення , які використовують крупні підприємства, є результатом інноваційної діяльності малих, але наступне впровадження здійснюється підприємствами, які мають для цього кращі фінансові і матеріальні ресурси, розвинуту матеріально-технічну базу і відповідні кадри. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновок 

     Підприємництво-це провідний сектор ринкової економіки, який забезпечує насиченість ринку  товарами та послугами, сприяє здоровій конкуренції, створює новий прошарок-підприємець-власник. Воно базується на самостійній, ініціативній, систематичній, на власний ризик, діяльності по виробництву продукції, надання послуг і зайняттю торгівлею і має на меті сприяння прибутку.

     Сьогодні  саме з малим підприємництвом  держава пов’язує надію на швидкі позитивні структурні зміни в  економіці, вихід з економічної кризи та створення умов для розширення впровадження ринкових реформ. Як зазначено в нещодавно прийнятому Верховною Радою закон: ”Про державну підтримку малого підприємництва”, воно розглядається як “провідна сила в подоланні негативних процесів в економіці та забезпеченні сталого позитивного розвитку суспільства, як одна із сфер забезпечення зайнятості населення, запобіганню безробіттю та створення нових робочих місць”.

     Перспективи малого і середнього бізнесу пов’язані  і з його особливою роллю як в переході до ринкової економіки, так і в її становленні.

     Насамперед  це полягає в тому, що самостійне господарювання суб’єктів підприємницької  діяльності активно впливає на формування конкурентного середовища.Адже кожен  підприємець старається зайняти  свою нішу на ринку товарів чи послуг ,прагне випускати потрібну і якісну продукцію, намагаючись тим самим привернути до себе споживача. Все це перетворює мале підприємництво у своєрідний соціальний двигун економічного розвитку, надає ринковій економіці необхідної гнучкості і спонукає до зростання.

     Великою мірою роль малого підприємництва полягає  у вирішенні питання зайнятості, що проявляється, насамперед, у здатності  малого та середнього бізнесу створювати нові робочі місця і поглинати  надлишкову робочу силу. Особливо це стосується нинішнього стану справ в Україні. Адже в той час, коли йде процес скорочення робочих місць на великих підприємствах, малі фірми не тільки зберігають, але й створюють нові робочі місця. З огляду на це, як, доречі свідчить і зарубіжна статистика, мале підприємництво є більшим стабілізуючим фактором, ніж велика індустрія.

     Окрім вирішення проблем створення  нових робочих місць, формування конкурентного ринкового середовища та відповідної кон’юнктури ринкової економіки, малі підприємства виконують ще ряд важливих функцій.