Економічна історія

   Серед причин їх появи вказуються різні  передумови. Деякі вважають, що це був  об’єктивний процес, інші твердять, що їх було створено штучно. На сучасному  етапі розвитку людства виникли  три шляхи утворення монополістичних об’єднань: концентрація виробництва і капіталу, централізація того самого виробництва і того ж таки капіталу, та диверсифікація. Ці шляхи виникали послідовно на кожному етапі прогресивного розвитку суспільства і кожен з них мав та має свій механізм дії та застосування.

   Можемо  сказати, що вплив монополій на розвиток світового господарства був різноманітний, шкідливий і корисний, і відповідним  може бути відношення до них різних людей, проте їх існування — це частина історії розвитку світового суспільного виробництва, і сутність цього суперечливого явища ніколи не залишить байдужими провідних спеціалістів від економіки.

   Можна охарактеризувати антимонопольне законодавство  й антимонольную політику України  як необхідні атрибути структурних перетворень у всіх сферах економіки країни. На даному етапі проблема монополізації і несумлінної конкуренції перестає бути чисто економічною вона усе більше стає політичною і суспільною. Тому надзвичайно необхідно, щоб населення України усвідомило всю згубність і всі негативні наслідки монополії. Безперечно, у деяких випадках (але лише в малій дещиці від їхньої загальної кількості) існування монополії є виправданим і необхідним, але за цими процесами повинний здійснюватися жорсткий контроль із боку держави по недопущенню зловживання своїм монопольним положенням.

   Вирішальну  роль у створенні на ринку сприятливого конкурентного середовища грають антимонопольне законодавство і діяльність антимонопольних  органів, правильне поводження яких сприяє стабілізації всієї економіки в цілому. 

2. Економічне пограбування  і господарське  руйнування України  в період Другої  світової війни. 

   Наприкінці 30-х років зростає політичне  напруження в Європі. Агресивна політика Німеччини посилюється, а поведінка  Англії та Франції, які до 1938 р. мали всі можливості ліквідувати уряд Гітлера і припинити агресію, характеризувалася «вблаговоленням» Німеччини, підтримкою її агресивних зазіхань. Радянський Союз не зумів домовитися з Англією та Францією щодо створення протинацистського блоку, і в серпні 1939 р. йде на підписання певних угод з Німеччиною. Так, 19 серпня 1939 р. було підписано торговельні угоди, які передбачали значні кредити в розмірі 200 млн марок. А 23 серпня в Москві підписано радянсько-німецький договір про ненапад. І якщо укладання подібного пакту з потенційним агресором можна було розглядати як законну спробу відвернення війни, то зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про розподіл територій та сфер впливу у Східній Європі. За цими домовленостями, які Радянський Союз категорично заперечував протягом піввіку, вони дали можливість йому в 1939—1940 рр. розширити свої території мало не до меж 1913 р. 
Безпосереднім результатом пакту Молотова—Ріббентропа (таку назву отримав він в історії) був початок 1 вересня 1939 р. агресії Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники — Англія і Франція. Так розпочалася Друга світова війна. 
Завдяки домовленостям, зафіксованим у таємних протоколах до пакту Молотова—Ріббентропа, Червона Армія 17 вересня 1939 р. переходить кордон з Польщею і її частини вступають на землі Західної України, 22 вересня займають Львів. Так західноукраїнські землі були включені до складу УРСР, а в 1940 р. були приєднані й землі Буковини і Бессарабії. Одним з найсерйозніших випробувань для населення цих земель було запровадження радянських порядків на цих територіях. Слід зазначити, що спочатку процес радянизації відбувався за співчутливості й навіть за підтримки місцевого українського населення, що настраждалося від польської та румунської колонізації. Місцеві комуністи, комсомольці, прибічники радянської влади створювали робітничі загони, селянську міліцію, запроваджували «революційний порядок». Але подальші події підірвали в місцевого населення віру в справедливість дій радянської влади. Адже відразу ж на приєднаних територіях розпочалися перетворення, які провадились в СРСР в 1920—1930-х роках: націоналізація землі та підприємств, розкуркулення, колективізація. Все це супроводжувалося масовими репресіями та депортаціями.

   Проте слід зазначити, що в цей же період у регіоні відбуваються й значні позитивні зрушення. Так, значні кошти були асигновані союзним урядом на реконструкцію існуючих та будівництво нових підприємств, їх забезпечували верстатами, обладнанням, які постачалися зі східних районів. Велика увага приділялася підприємствам харчової та легкої місцевої промисловості. Вперше в історії регіону фактично було ліквідовано безробіття, від якого завжди страждала Західна Україна, адже завдяки будівництву та реконструкції фабрик та заводів створювалися нові робочі місця. Крім того, частину робочих рук приймали східні регіони України (лише з вересня 1939 по червень 1941 р. на підприємства Донбасу виїхало близько 17 тис. робітників). 
На селі створені радянською владою «селянські комітети» розпочали розподіл поміщицьких земель, реманенту, худоби, посівного матеріалу. Та отримавши землю (понад 1 млн га), селяни відчували певний страх перед колективізацією. І небезпідставно: адже вже в 1940 р. створюються перші колгоспи, а до середини 1941 р. було колективізовано до 13% селянських господарств. Значна частина тих, хто не бажав вступати у створені колгоспи, були депортовані.

   Стосовно  ж загального стану економіки  УРСР у 1939—1941 рр., то можна з певністю сказати, що її роль в народногосподарському комплексі СРСР залишається надзвичайно важливою. Зростаюча мілітаризація економіки країни відбилася і на економічному потенціалі республіки. Збільшуються обсяги виробництва в галузях важкої індустрії, зростає її частка в загальному промисловому виробництві (в 1940 р. вона складала 62%). Україна залишається головною вугільною та металургійною базою СРСР: у 1940 р. тут видобувалося 50,5% вугілля, 67,6% залізної руди, вироблено 48,8% сталі, 64,7% чавуну від загальносоюзного виробництва. 
Україна залишалася одним з основних районів СРСР з виробництва зернових та технічних культур, даючи третину союзного виробництва зерна, 60% цукрових буряків.

   Усі величезні  зусилля народу, спрямовані на форсоване нарощування воєнно-промислового потенціалу, виявилися недостатніми через атмосферу фізичного та морального терору, що встановився в країні в 30-ті роки. Затягувалося виробництво нових зразків воєнної техніки. В результаті репресій було знищено більшу частину керівного складу армії. В керівництві збройних сил практично не залишилося людей, які б могли наполягати на застосуванні передових воєнних ідей, на технічному переозброєнні Червоної Армії. Результати цього стали трагічними для всієї країни. 
З перших днів війни Україна стала ареною найжорстокіших боїв. Сюди було кинуто групу армій «Південь», до складу якої входили румунські та угорські війська. За п’ять місяців війни ворогу вдалось просунутися на 900—1200 км у глиб України; неокупованими залишилися лише території на сході. До листопада 1941 р. ворогом були окуповані території, де до війни проживало 40% населення країни, вироблялось 68% чавуну, 58% сталі, 60% алюмінію, видобувалося 63% вугілля, отримували 84% цукру, находилося 38% великої рогатої худоби і 60% поголів’я свиней. Тут було 41% усіх залізничних колій СРСР. Отже, перші півроку війни стали найтяжчими для радянської економіки. Промислове виробництво скоротилося більше ніж удвічі, прокат чорних металів — утричі, кольорових — у 430 разів, виробництво шарикопідшипників — у 21 раз тощо. Різко скоротилося виробництво літаків, танків, боєприпасів, адже виробничі потужності перекидалися на схід. В цих умовах достатньо оперативно та енергійно виявила себе надцентралізована радянська, командно-адміністративна система управління. Жорстка централізація, притаманна радянській економіці, відіграла вирішальну роль у забезпеченні економічної переваги в роки війни. Так, уже через тиждень був прийнятий «мобілізаційний народногосподарський план на ІІІ квартал», а 16 серпня 1941 р. — «воєнно-господарський план» на ІV квартал 1941 р. та на 1942 р., які забезпечили ефективне переведення економіки на воєнні рейки та переміщення промисловості у східні райони СРСР, формування в цих районах оборонного виробництва. 
У надзвичайно складній ситуації опинилося сільське господарство України. В дуже короткий термін території Західної та Правобережної України були окуповані німецькими військами, а отже, зібрати врожай та провести евакуацію тут просто не встигли. Але на Лівобережжі врожай почали збирати форсованими темпами. Там, де це було можливо, зерно збирали та відправляли на заготівельні пункти, а де такої можливості не було — його попросту спалювали; знищенню підлягала й худоба, і сільськогосподарський реманент. 
Промислові об’єкти та обладнання, які не змогли евакуювати, також знищувалися, щоб не допустити використання ворогом потужного промислового потенціалу України. Це була логіка тотальної війни, спрямованої на повне знищення, за якою висаджено в повітря Дніпрогес та практично всі домни, більшість шахт Донбасу, мости через Дніпро та залізничні колії. Проте через надзвичайно швидкі темпи ворожого наступу до рук окупантів потрапило чимало запасів сировини, продовольства та пального. 
В цілому, незважаючи на значну нерівність економічного потенціалу СРСР та Німеччини до початку війни, радянська економіка цього періоду виявилася більш ефективною: за роки війни в СРСР було випущено вдвічі більше воєнної техніки та зброї. Кожна тонна металу, цементу, вугілля, кожний кіловат електроенергії, кожна одиниця обладнання використовувалися в СРСР краще, ніж у Німеччині: в розрахунку на тисячу тонн виплавленої сталі радянська промисловість випускала в п’ять разів більше танків та зброї, ніж німецька. 
Вагомим був внесок українських трудівників у перемогу. Підприємства, евакуйовані з України, виробляли значно більше продукції, ніж на старих місцях.

   Великим внеском у майбутню перемогу була й праця в’язнів ГУЛАГу, де перебувала величезна кількість людей, проголошених «ворогами народу». Загальна чисельність в’язнів на початку війни становила 2,3 млн осіб, за 1941—1944 рр. до ГУЛАГу прибуло ще 2,5 млн осіб, серед яких чи не найчисельнішою групою були українці. Праця в’язнів застосовувалася в промисловості, будівництві, в шахтах, на лісозаготівлях. У 1941—1944 рр. в системі НКВС було видобуто 315 т золота, 6,5 тис. т нікелю, 8,9 млн т вугілля тощо. Значна кількість вчених, інженерів, конструкторів працювали в так званих гулагівських «шарашках», забезпечуючи високу якість та надійність радянської бойової техніки. 
Протягом одного року вся територія України була окупована німцями. Окупаційний режим, що отримав назву «нового порядку», був спрямований на пограбування завойованих територій шляхом максимального очищення їх від корінного населення та перетворення решти на напіврабів. 
Саме поняття «Україна» було фактично скасоване. Її територію розподілили на три частини: західноукраїнські землі як «дистрикт Галичина» були включені до «генерал-губернаторства», яке було створено на території Польщі; південні райони під назвою «Трансністрія» ввійшли до складу Румунії; і, нарешті, більшу частину України було віднесено до так званого рейхскомісаріату «Україна». 
Рейхскомісаром більшої частини окупованої України було призначено Еріха Коха. Фанатичний расист, Кох ненавидів та зневажав українців. Свої завдання він характеризував таким чином: «Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців...» Для виконання поставлених завдань в Україну було відряджено велику кількість чиновників, які повинні були забезпечувати достатньо повний контроль над господарством України. 
З метою більш ефективної експлуатації аграрного сектору України вирішено було зберегти його колгоспну організацію, хоч і під іншою назвою, що в певній мірі забезпечувало реалізацію поставлених завдань. У роки окупації до 85% надходжень продуктів у Німеччину йшло з України. Протягом 1943—1944 рр. окупанти вивезли з України до Німеччини 9 млн т зерна, 622 тис. т м’ясних продуктів, 950 тис. т олії, 400 тис. т цукру та багато інших продуктів. Не обмежуючись вивезенням сільськогосподарської продукції, окупанти грабували колгоспи та радгоспи, машинно-тракторні станції, демонтуючи та відправляючи в Німеччину техніку, верстати, обладнання. Все це супроводжувалося жорстокими каральними акціями, що призвело до повного знищення більш як 250 сіл. 
1943 рік став роком великого перелому у ході війни. Вже наприкінці літа цього року радянські війська вступили на землю України. Відступаючи під тиском Червоної Армії, гітлерівці вдалися до тактики «спаленої землі».

   В результаті такої політики надзвичайно потерпіло  Лівобережжя, звідси вздовж 300-кілометрової смуги над Дніпром було вивезено величезну кількість населення; багато міст, серед яких Полтава, Дніпропетровськ, Кременчук спалено; Правобережжя, хоч і не зазнало широкомасштабних руйнувань, також не змогло уникнути масової евакуації на Захід. Відступаючи, німці знищували практично всі мости через річки, які ще збереглися, залізничні станції та колії, порти тощо. Край лежав у руїнах. 
Одразу ж після визволення від окупації розпочинається і відбудова народного господарства України. Ще в серпні 1943 р. було прийнято постанову «Про невідкладні заходи щодо відбудови народного господарства в районах, звільнених від німецької окупації». 
Але в результаті самовідданої праці українського народу до кінця війни в Україні вдалося відновити до 30% довоєнних виробничих потужностей. 
Дещо повільніше зводилося на ноги сільське господарство, заклади науки, культури, житловий фонд та комунальне господарство міст і сіл. Вкрай незадовільним залишалося матеріально-побутове становище населення, адже існуюча карткова система могла забезпечити лише напівголодне існування більшості населення; ще гострішою була житлова проблема, більше 10 млн осіб залишилося без житла. Населення тулилося в землянках та бліндажах, залишених відступаючими військами, сараях та напівзруйнованих будинках. 
Розглядаючи надзвичайно складні умови відбудови народного господарства України, не можна не зупинитися на тих колосальних втратах, які мала республіка в роки війни. Було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, причому 250 були повністю спалені, а жителі страчені. За підрахунками спеціалістів, демографічні втрати України протягом січня 1941—липня 1946 рр., які ще й досі уточнюються, склали більше 9 млн осіб, або понад 22% загальної кількості населення. Та і після закінчення війни продовжували вмирати від ран учасники бойових дій. Поля України, узбіччя доріг, ліси та інші угіддя були нашпиговані такою кількістю незнешкоджених вибухових пристроїв (мін, гранат, снарядів, авіабомб), що й у 50-ті роки від них постійно гинули люди. 
Промисловість і сільське господарство України були вщент зруйновані. Лише прямі збитки, завдані народному господарству республіки, склали величезну суму — 205 млрд крб, — яка вп’ятеро перевищувала державні витрати на будівництво нових заводів, фабрик, електростанцій, шахт та інших підприємств у роки довоєнних п’ятирічок. А загальні втрати, яких зазнали населення та народне господарство України, склали астрономічну цифру — майже 1,2 трлн крб. 
Катастрофічно знизилось промислове виробництво республіки. У 1945 р. в республіці було видобуто лише 36% вугілля, вироблено до 20% електроенергії, 17% чавуну (порівняно з рівнем 1940 р.). Величезна кількість товарів народного споживання, необхідних для задоволення елементарних потреб (посуд, відра, голки, шкарпетки, сірники, мило тощо) не виготовлялися практично зовсім. 
Надзвичайно тяжким наслідком війни стало різке скорочення чисельності трудових ресурсів, особливо кваліфікованих кадрів. Це призвело до залучення на важку, малокваліфіковану працю, зокрема у вугільну та металургійну промисловість жінок, які в 1947 р. становила до 35% всіх працюючих у цих галузях. Продовжується й використання праці підлітків, що призводить до зростання виробничих травм, каліцтва. 
На відродження промисловості України було спрямовано величезні матеріальні та трудові ресурси, сюди направляли механізми, обладнання, верстати, технологічні лінії, які СРСР отримував як репарації з Німеччини, в основному у вугільну промисловість, машинобудування, електроенергетику. Були частково задіяні й ресурси східних районів СРСР. У той же час реалізація довоєнної моделі розвитку народного господарства означала форсування зростання важкої промисловості за рахунок виробництва товарів народного споживання, сільського господарства та добробуту народу, які асигнувались за так званим залишковим принципом. У 1946—1950 рр. на розвиток важкої промисловості було спрямовано 88% капіталовкладень. 
Серед пріоритетних галузей народного господарства була й електроенергетика. Їй першочергово виділялися кошти, трудові та матеріальні ресурси, транспорт. У відродженні первістка радянської гідроенергетики — Дніпрогесу — брали участь 120 підприємств СРСР, у відбудовних роботах були задіяні представники 26 національностей.

   Машинобудування в Україні відбудовувалося також  досить швидкими темпами, до 1949 р. тут  працювало більше машинобудівних заводів, ніж до війни, що обумовлювалось надходженням обладнання демонтованих німецьких заводів та передислокацією деяких заводів зі Сходу СРСР. Наприкінці відбудовчого періоду машинобудівна галузь випустила продукції у півтора рази більше, ніж до війни.

   Значно  повільнішими темпами йшла відбудова  сільського господарства. Ситуація ще більше погіршувалася тим, що початок відбудови збігся з вкрай важким явищем — голодом 1946—1947 рр. Надзвичайно сильна посуха впала на основні зернові райони СРСР, але в Україні становище було набагато гіршим, ніж в інших регіонах. Трагедія 1932—1933 рр. повторювалася в 1946—1947 рр. 
Паралельно розгортається колективізація, яка проводилася тими ж методами, що й у Наддніпрянській Україні. В 1950 р. примусовими методами було об’єднано в колгоспи 93% селянських господарств. Сюди спрямовувалися люди зі східних регіонів, здатні забезпечити курс на колективізацію (до кінця четвертої п’ятирічки — 15 тис. осіб, які вважалися фахівцями в сільському господарстві). Політичний контроль забезпечували політвідділи МТС. 
Процес колективізації супроводжувався численними порушеннями законності (побиття громадян, вилучення в них майна, незаконні арешти, загроза зброєю тощо). Процесу колективізації протидіяли УПА та підпілля ОУН, що у свою чергу стимулювало каральну активність радянської влади, зокрема масове виселення куркулів (заможних селян) та їх сімей. 
У штучно створених колгоспах виникло ряд проблем, у ряді колгоспів зовсім не видавали нічого на трудодні, в інших — виплати були мізерними. Це аж ніяк не спонукало селян до праці, значна частина їх (до 45%) не виробляли обов’язкового мінімуму трудоднів. А радянська пропаганда всіляко вихваляла переваги колгоспного ладу. 
Вкрай повільно розгорталося житлове будівництво. І хоча воно здійснювалося як за рахунок місцевих органів влади, та і за рахунок коштів підприємств, нове будівництво не послаблювало житлової кризи. Вона поглиблювалася також соціальною нерівністю у розподілі житла. Проте, слід зазначити, що все житло, яке передавалося населенню, надавалося безкоштовно, а плата за нього була дуже низькою.

   Висновки

   Таким чином, до початку 50-х років, використовуючи внутрішні ресурси, працею радянських людей вдалося ліквідувати наслідки, що залишила війна. Слід зазначити й  певні зрушення у розвитку національної економіки, проте найбільш високими темпами йшло зростання воєнно-промислового комплексу, якому було віддано пріоритети в розвитку економіки як СРСР, так і України.