Виробництво як визначальний фактор задоволення потреб суспільства

1. Виробнича діяльність і економічні потреби

      Виробництво є складною економічною категорією, яку слід розглядати передусім в історичному контексті. Так, першою вирішальною сферою (підсистемою виробництва) була і залишається донині сфера матеріального виробництва (виробництво предметів споживання і засобів виробництва), військової техніки тощо. Процес виробництва в цілому, крім матеріального, включає і нематеріальне виробництво. Якщо результатом матеріального виробництва є матеріальні блага та послуги, то результатом нематеріального виробництва виступають нематеріальні блага та відповідні послуги.

      Основними ознаками сфери нематеріального виробництва є:

     - нематеріально-речовий характер діяльності, не пов’язаної зі зміною й перетворенням форм матерії та сил природи;

    - невіддільність процесів виробництва і споживання нематеріальних благ;

   - неможливість нагромадження, зберігання й транспортування більшості з них;

    -функціональним призначенням таких благ є відтворення розумових, організаторських та духовних властивостей робочої сили, її творчих здібностей.         

      Цей вид трудової діяльності К. Маркс називав олюднюючою [3, c.77].

      Сферу нематеріального виробництва не слід ототожнювати із сферою послуг, оскільки в межах останньої розрізняють послуги як матеріального, так і нематеріального виробництва. Так, до послуг матеріального виробництва в західній економічній літературі відносять торгівлю, транспорт (пасажирський і вантажний), зв'язок, готелі, послуги виробництва та обігу (налагодження управління виробництвом, рекламу, дослідницькі допоміжні лабораторії, проектно-конструкторські бюро тощо), матеріальні послуги населенню. До послуг сфери нематеріального виробництва відносять освіту, охорону здоров'я, науку, фінансові послуги, господарські послуги держави, нематеріальні послуги населенню та ін.

      Вітчизняна економічна наука (в тому числі статистика) розмежовує окремі галузі сфери послуг, що пов'язані із задоволенням соціально-культурних і духовних потреб людини (освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, культура) і галузі матеріально-побутового задоволення (житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, пасажирський транспорт, невиробничий зв'язок, роздрібна торгівля і громадське харчуванням). Отже, якщо західні вчені до сфери послуг відносять всю торгівлю, то вітчизняні - лише роздрібну; відповідно це стосується транспорту в цілому і пасажирського транспорту зокрема; зв'язку і пасажирського зв'язку.

       Виходячи з такої методики, у США та інших розвинутих країнах у сфері послуг, яка передусім ототожнюється із сферою нематеріального виробництва, зайнято близько 75 % працездатного населення, в Україні - близько 50 %.          Категорію "виробництво" слід також розглядати у співвідношенні з іншими сферами суспільного виробництва - обміном, розподілом і споживанням. У такому контексті виробництво аналізують у широкому і вузькому значеннях. У першому випадку виробництво охоплює всі названі сфери суспільного відтворення, й у такому сенсі вживають категорію "виробничі відносини" та протиставляють їх, як суспільну форму, продуктивним силам. У вузькому значенні виробництво ототожнюється лише з першою визначальною сферою суспільного виробництва - безпосереднім виробництвом, результатом якого є створені людською працею матеріально-речові блага у процесі взаємодії з природою [3, c.78].

      Найповніше  історичний характер категорії "виробництво" розкривається у характеристиці матеріального виробництва.

      Для життя людей необхідно мати такі найважливіші блага, як їжу, одяг, взуття, житло. Все необхідне для їхнього виробництва вони беруть у природі. Щоб пристосувати багатство природи для задоволення своїх потреб, люди повинні працювати. Тому основою життя, розвитку людського суспільства є виробництво.

      Процес пристосування багатств природи до потреб людей означає взаємодію людини з природою і навколишнім середовищем. Так, людина обробляє землю, вирощує різноманітні сільськогосподарські культури, видобуває корисні копалини.

     Природа — це активно діюча система, представлена силами природи (енергія морів, річок, сонця, вітру тощо). Цей аспект слід враховувати при визначенні сутності виробництва [14, с.36].                                                       

      Виробництво — це процес дії людини на предмети (речовину) із використанням сил природи та пристосування їх для задоволення певних потреб. Здійснення постійного обміну речовин між людиною і природою К. Маркс називав законом, що регулює суспільне виробництво.

      Взаємодія людини з природою означає процес праці, що складається із трьох основних моментів: 1) праці людини; 2) предметів праці; 3) засобів праці.                                                                                                                                               

      Праця — свідома, доцільна діяльність людей, у процесі якої вони

видозмінюють  зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин і, водночас, змінюють власну природу.

      При цьому людина досягає і своєї свідомої мети, що визначає спосіб і характер її дій і якій вона підкоряє свою волю. Цим праця людини відрізняється від інстинктивних дій і операцій тварин.

      Предмети праці — речовина природи, на яку людина діє у процесі праці, піддаючи її обробці.

      Предмети праці бувають двох видів: 1) дані самою природою (наприклад, риба, яку ловлять; дерево, яке рубають); 2) ті, що підлягають попередній обробці (наприклад, видобута руда обробляється на металургійному заводі). Такий предмет праці називають сирим матеріалом, сировиною.

      Засоби праці — річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.

      Вирішальна роль з-поміж них належить механічним засобам праці (машини, устаткування), що є кістковою та м'язовою системою виробництва. З моменту виготовлення засобів праці починається власне людська праця. До засобів праці також належать усі матеріальні умови процесу праці: робочі будівлі, канали, дороги тощо. Загальним засобом праці є земля. Крім м'язової системи виробництва, слід виділяти й судинну систему — труби, діжки, посудини тощо. Залежно від функцій, які виконуються у процесі праці, певна річ може бути і предметом, і засобом праці.         Так, функціонуючий товарний верстат належить до засобів праці, В той, що перебуває в ремонті, — до предметів праці [14, с.37].

      Засоби праці в єдності з предметами праці утворюють засоби виробництва.

       Така характеристика виробництва та процесу праці дана лише з боку речового змісту, а, отже, без урахування суспільної форми, тобто відносин економічної власності .

      Якщо врахувати таку форму за умов капіталізму, то процес праці стає процесом капіталістичного виробництва, засоби виробництва перетворюються на постійний капітал, засоби праці — на основний капітал, предмети праці — на оборотний капітал (одну зі складових). Працівник із урахуванням капіталістичної суспільної форми (тобто відносин капіталістичної власності) перетворюється на найманого працівника, або робочу силу, позбавлену засобів виробництва.

      Власник засобів виробництва за умов капіталізму стає капіталістом. Якщо він керує підприємством (фірмою), то стає функціонуючим капіталістом, або капіталістом-підприємцем. Якщо він не виконує таку функцію, то стає капіталістом-рантьє — отримує доходи, створені найманими працівниками і менеджерами, і, здебільшого, паразитично споживає їх.

      Позитивна економічна теорія ігнорує суспільну форму капіталістичного виробництва, тому замість понять "капіталіст" вона вживає "роботодавець", замість "найманий працівник" — "працівник", "робітник", "службовець"; замість поняття "постійний капітал" — "капітальні блага", що відображають лише матеріально-речові елементи продуктивного капіталу тощо.

      Засоби виробництва і працівники в їх єдності і взаємодії утворюють продуктивні сили, що за умов капіталістичного способу виробництва набувають форми продуктивних сил капіталу, тобто використовуються як засіб для досягнення основної мети капіталістів [14, с.38].

      Продуктивні сили у складі засобів виробництва і працівника є найпростішими за своєю структурою (будовою) і виникли ще за умов первіснообщинного ладу. У процесі розвитку суспільства вони збагачувалися новими елементами.

       Результатом виробництва у сфері матеріального виробництва є сукупний суспільний продукт. За допомогою цього узагальнюючого показника вимірюються результати суспільного виробництва у сферах матеріального і нематеріального виробництва. Його основними формами є ВВП та ВНП.

      Необхідний продукт — це частина суспільного продукту, необхідна для відтворення робочої сили нормальної якості, тобто для підтримки її працездатності (на задоволення потреб в їжі, одязі, житлі, послугах, освіті та охороні здоров'я, культурних потреб тощо), включаючи підготовку нового покоління працівників, ЯКІ прийдуть на зміну тим, що пішли на пенсію (а, отже, майбутніх працездатних членів сім'ї). Мінімальна величина необхідного продукту визначається мінімумом життєвих засобів, необхідних працівникові для відтворення його робочої сили. У багатьох країнах світу встановлюється державою у формі мінімального прожиткового мінімуму на одну особу.

      Досягнений рівень розвитку продуктивних сил у більшості країн світу за умов справедливих відносин економічної власності та влади дозволяє забезпечити не лише мінімальну величину. Але внаслідок існуючих відносин економічної власності та влади в Україні, наприклад, середня номінальна заробітна плата у 2005 р. становила 1019,7 грн. За 2005 р. порівняно з 2004 р. реальна заробітна плата збільшилася на 20,3 %.

      Необхідний продукт є категорією безпосереднього виробництва, яка в інших сферах суспільного відтворення втілюється в інших формах. Так, за умов капіталістичного способу виробництва у сфері обміну він набуває форми вартості товару робочої сили, у сфері розподілу — заробітної плати, у сфері споживання — споживання працівником та членами його сім'ї певної сукупності матеріальних благ і послуг.

      На макроекономічному рівні величина необхідного продукту з боку речового змісту залежить від обсягів національного доходу, до якого, крім необхідного, входить іще додатковий продукт. Останній є частиною суспільного продукту, створеного працівниками різних сфер суспільного виробництва понад необхідний продукт [14, c.39].

      Додатковий продукт виникає в період розпаду первіснообщинного ладу на основі нових знарядь праці, першого суспільного її поділу. Поява додаткового продукту звільнила частину людей від створення засобів фізичного існування і дала їм змогу займатися мистецтвом, наукою, державними справами, сформувала необхідні умови для розвитку людської цивілізації. Водночас вона створила умови для виникнення і посилення майнової нерівності та приватної власності, що базується на чужій праці, тобто поділу суспільства на класи, експлуатації людини людиною.

      Так, у феодальному суспільстві додатковий продукт набуває форми феодальної ренти (відробіткової, продуктивної та грошової).

      За умов капіталізму додатковий продукт як категорія безпосереднього виробництва у сфері обміну набуває форми додаткової вартості, у сфері розподілу — прибутку (в таких різновидах, як середній прибуток, підприємницький дохід, торговий прибуток, відсоток та ін.). У сфері споживання — капіталістичних інвестицій (якщо йдеться, насамперед, про виробниче споживання), паразитичного споживання капіталістів-рантьє та ін [14, c.40].                                                                              

     Єдність і взаємодія матеріального і  нематеріального виробництва формує суспільне виробництво.

      У суспільному виробництві існує  дві економічні форми зв’язку між людьми у процесах виробництва, розподілу, обміну і споживання благ: безпосередньо суспільна та речова. Безпосередньо суспільна форма зв’язку притаманна натуральному, речова – товарному виробництву. Їх ще називають натуральним і товарним господарствами.

     Натуральне  виробництво виникло в період встановлення первіснообщинного ладу. В усіх докапіталістичних формаціях господарство переважно було натуральним (господарство первісних общин і патріархальних сімей, латифундії у рабовласницьких державах і середньовічних феодальних маєтках), а замкнений кругообіг (рух) продукту, як правило, не поширювався за їхні межі. Кожна господарська одиниця була майже цілком відокремлена від інших як у виробництві, так і у споживанні. Рівень споживання господарюючих суб'єктів (власників) залежав тільки від рівня виробництва, причому переважна більшість населення задовольняла незначні за обсягом одноманітні і примітивні потреби. Тому існував безпосередній зв'язок між виробництвом і споживанням та зумовлена ним певна стабільність економіки, переважання простого виробництва.