Види дивідендної політики та її обґрунтування

Політику виділення на дивіденди фіксованого відсотка з чистого прибутку традиційно вважають найпоширенішою. Метод вирахування суми дивідендів, що належать виплаті з розрахунку на одну акцію за цієї дивідендної політики, відносять до класичних, оскільки його наводять у більшості підручників із корпоративного управління та фінансів. Сутність даної дивідендної політики визначається саме методом обчислення дивідендів із розрахунку на одну акцію. Для такого обчислення, початкове вирішують, яку частку (відсоток) чистого прибутку може бути виділено на виплату дивідендів. Потім знаходять абсолютне значення даної частки чистого прибутку. Це і буде сума виділена на виплату дивідендів за акціями. Для того, щоб знайти суму дивідендів, яка припадає на одну акцію, потрібно суму, виділену на виплату дивідендів за акціями, поділити на кількість звичайних акцій, що перебувають в обігу.

До позитивних моментів даної дивідендної політики варто  віднести її простоту та зрозумілість у застосуванні. Ще однією перевагою  можна вважати прозорість механізму нарахування.

6. Прогресивна  дивідендна політика

 Прогресивна дивідендна політика — одна з найпопулярніших серед акціонерів. Перш за все тому, що вона передбачає поступове постійне збільшення дивідендних виплат із розрахунку на одну акцію. Дуже часто це поступове збільшення дивідендів проявляється постійним темпом приросту дивідендних виплат. Практика країн із розвинутими ринковими економічними системами показує, що більшість акціонерних корпорацій здійснюють поквартальну виплату дивідендів. Із причин, наведених вище, квартальні дивідендні виплати відображають сезонні аномалії продажу корпорації. Отже, для запровадження прогресивної дивідендної політики, треба забезпечувати приріст стосовно дивідендних виплат аналогічного кварталу попереднього року.

7. Регресивна дивідендна політика

Регресивна дивідендна політика — фактично це антипод  прогресивної дивідендної політики, оскільки передбачає стале та поступове  зменшення дивідендних виплат, що еквівалентно їх приросту з від'ємним  темпом. Це найменше популярний вид дивідендної політики серед акціонерів. Застосування даної політики часто приводить до того, що акціонери вирішують продати акції даної корпорації. Якщо прогресивна дивідендна політика часто приводить до зростання курсу акцій, то регресивна — до падіння. Тим не менше акціонерні товариства часто бувають змушені застосовувати дану дивідендну політику в силу об'єктивних обставин. Зростання конкуренції часто приводить до зменшення величини чистого прибутку. На початку ринкових перетворень в Україні деякі вітчизняні акціонерні товариства отримували значні прибутки викликані низьким рівнем конкуренції та неефективністю вітчизняного ринку. В ті часи вони встановлювали невиправдано великі дивідендні виплати за своїми акціями.

8. Політика  негрошових виплат

Деколи, за браком потрібних фінансових ресурсів акціонерні корпорації вдаються до політики негрошових дивідендних виплат. У цьому випадку замість прямих грошових дивідендних виплат використовують, як правило, найближчі грошові замінники. Заслуговує на увагу політика виплати дивідендів випуском нових цінних паперів, наприклад, акцій чи облігацій. Оскільки найцінніші папери володіють цілим спектром специфічних фінансових характеристик, то політика не пгрошових витрат може далеко виходити за рамки даного дослідження та звестися до пояснення характеристик цінних паперів взагалі.

9. Політика  нагромаджених кумулятивних дивідендів

Деколи, не бажаючи застосовувати  політику не грошових виплат та не маючи достатніх фінансових ресурсів для грошових дивідендних виплат, корпорація вирішує застосувати політику нагромаджених грошових дивідендів. У цьому випадку дивіденди оголошуються, проте виплата їх відкладається до кращих часів.

Практика та теорія реалізації дивідендної політики знають багато прикладів реалізації дивідендних виплат до зазначених вище політик, чи навіть відповідно до певних специфічних обставин, у яких перебуває дана корпорація. Науковці роблять спроби розкласифікувати теоретичні засади, відповідно до яких здійснюється на практиці та чи інша дивідендна політика. Як бачимо, серед теорій, згаданих вище, часте суперечливих, жодна не може остаточно та вичерпно пояснити, як «правильно» застосовувати різні види дивідендної політики. На думку автора, абсолютну відповідь можна знайти у сфері практичного застосування дивідендної політики українськими корпораціями. 

 

 

 

 

 

            3. Різновиди дивідендної політики  

 

Розрізняють три типи дивідендної політики: 

 Консервативна – згідно з якою приоритетною метою розподілу прибутку є виробничий розвиток,  а не поточне споживання у формі дивідендних виплат. Зростає вартість чистих активів підприємства, а відповідно й ринкова вартість;  

Поміркована (компромісна) – згідно з якою в процесі розподілу прибутку поточні інтереси акціонерів щодо дивідендних виплат стабільно збалансовані з потребами формування власних фінансових ресурсів для забезпечення розвитку підприємства;   

Агресивна – яка передбачає постійне зростання дивідендних виплат незалежно від результатів фінансової діяльності. Забезпечує високу ринкову вартість акцій то формує позитивний імідж підприємства серед потенційних інвесторів, проте може призвести до фінансових ускладнень, оскільки можливості самофінансування підприємства за рахунок прибутку стають обмеженими. 

 Ефективність дивідендної  політики оцінюють за динамікою ринкової вартості акцій, а також за такими показниками:

-   коефіцієнт дивідендних виплат (К_ДВ):

К_ДВ = Ф_ДВ : П_Ч або К_ДВ = Д_А : П_А,

де  Ф_ДВ – фонд дивідендних виплат, сформований відповідно до зворотного 

 типу дивідендної  політики;  

П_Ч – сума чистого прибутку підприємства;   

Д_А – сума дивідендів, виплачуваних на одну акцію;  

П_А – сума чистого прибутку в розрахунку на одну акцію.

 

-   коефіцієнт співвідношення ціни та доходу від акції (К_Ц/Д):

К_Ц/Д = Ц_АР : Д_А,

де   Ц_АР – ринкова ціна однієї акції.

 

 

 

 

  Хоча підприємство самостійно  приймає рішення про проведення  дивідендної політики, існують обмеження  та таку діяльність. Ціль:

1)     Забезпечити ліквідність підприємства.

2)     Забезпечити грошовими потоками кредиторів.

Існують наступні види обмежень:

- юридичні;

- фінансові;

- договірні.

Юридичні обмеження – обмеження, що регламентуються нормативними документами.

Фінансові обмеження  – не регламентуються законодавчо, а визначаються логікою розвитку фінансової діяльності підприємства.

Договірні – які містяться в договорах між емітентами й інвесторами.

До юридичних обмежень відносяться наступні:

1)     Не допускається виплата дивідендів за рахунок активів підприємства, якщо вони не перевищують величини статутного фонду.

2)     Формування фонду виплати дивідендів допускається тільки після забезпечення виплати доходів по боргових зобов’язаннях.

Фінансові обмеження:

1)     Частину чистого прибутку необхідно направляти у фонди нагромадження для забезпечення розвитку підприємства.

2)     Частину чистого прибутку необхідно напрявляти на рішення соціальних питань підприємства.

Договірні обмеження:

Величина фонду виплати  дивідендів може бути обмежена визначеним відсотком. 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Основними факторами, що впливають на формування дивідендної політики, є: стадія життєвого циклу підприємства, наявність у підприємства прибуткових інвестиційних можливостей, існування можливостей формування фінансових ресурсів із альтернативних джерел, обмеження об’єктивного характеру (правові, фінансові, договірні, пов’язані із розширенням виробництва, рекламно-інформаційного характеру).

В той же час формування дивідендної політики представляє  собою одну з найбільш складних задач  фінансового менеджменту. Вона покликана  відбивати вимоги фінансової стратегії по підвищенню ринкової вартості підприємства, інвестиційної політики, політики формування власних фінансових ресурсів і деяких інших аспектів фінансової діяльності. Крім того, в процесі формування дивідендної політики підприємствам необхідно узгодити дві прямо протилежні економічні мотивації інвесторів – одержання високих поточних доходів або значне збільшення їх доходів у перспективному періоді.

Отже, під дивідендною  політикою слід розуміти керовану ді-яльність підприємства, спрямовану на забезпечення формування до-ходу власників його корпоративних прав. Дивідендна політика формується як системна сукупність цілей та завдань у сфері уча-сті власників у прибутках підприємства.

За кордоном дивідендні виплати характерні тільки корпорати-вним формам організації бізнесу. Акціонерне товариство або ко-рпорація, як його прийнято називати на Заході, – це єдина форма організації бізнесу, створена для функціонування в умовах роз-поділу управління та володіння.

Можна сказати, що в українських  умовах дивідендні виплати характерні для всіх підприємств взагалі, оскільки практично будь-яка форма організації бізнесу (господарські товариства та приватні підприємства) є юридичною особою, тобто особою об’єктивно відокремленою і незалежно існуючою від свого влас-ника. І законодавством передбачено розподіл частини їхнього прибутку, що фактично є дивідендним розподілом.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Колісник М. Дев’ять видів дивідендної політики [Електронний ресурс] / М. Колісник // Києво-Могилянська Бізнес Студія. – 2010. – № 2. –

2.  Лігоненко Л. О. Дивідендна політика підприємства: Навч. по-сіб. / Л. О. Лігоненко. – К.: Київський державний торговельно-економічний університет, 2009. – 67 с.

3. Філіна Г. І. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання: Навч. посіб. / Г. І. Філіна. – К.: ЦУЛ, 2007. – 320 с.

4.  Фінансова діяльність підприємств: Навч. посіб. / [В. І. Аранчій, В. Д. Чумак, О. Ю. Смоленська, Л. В. Черненко]. – К.: Професіонал, 2004. – 240 с.

5. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. / [О. О. Терещенко, Я. І. Невмержицький, А. П. Куліш та ін.]; за заг. ред. О. О. Терещенка. – К.: КНЕУ, 2006. – 312 с.