Управління зайнятістю населення і відтворення робочої сили

Державне регулювання  зайнятості базується на теоретичних  основах ринку праці, розроблених  як зарубіжними, так і вітчизняними вченими і відповідаючих основним економічним законам ринкової економіки, передусім закону вартості та закону попиту і пропозиції. У даному посібнику  вживаються два поняття «ринок праці» і «ринок робочої сили», які теоретично різняться. Але, як вважає професор Г. І. Купалова, ці поняття тісно поєднані, взаємно доповнюються, переходячи в  процесі ринкових відносин з одного в інше, а тому є в нашому випадку  економічно прийнятними і рівнозначними. Отже, надалі слід сприймати їх як синонімічні  поняття.

 Головною з  теоретичних концепцій у розглядуваному  випадку є сучасна економічна  теорія Дж. М. Кейнса і посткейнсіанський  розвиток її, хоч необхідність  застосування в практичній діяльності  класичної, неокласичної, марксистської,  інституціональної та інших концептуальних  підходів до аналізу ситуації  виявляється неминучою. Це випливає  і з самого визначення державного  регулювання зайнятості. Його слід  розуміти як сукупність цілеспрямованих  форм, методів і напрямів активного  впливу держави (в особі державних  органів різного рівня) на співвідношення  попиту і пропозиції робочої  сили, умови її продажу та використання. Державне регулювання зайнятості  є частиною активної соціально-економічної  політики держави.

 Втручання держави  в регулювання купівлі—продажу  робочої сили та її раціонального  використання зумовлено неспроможністю  ринкової економічної системи  забезпечити виробництво робочою  силою необхідної якості —  її загальноосвітніми та кваліфікаційними  характеристиками, зменшити зростання  безробіття, а також забезпечити  значну частину безробітних засобами  для існування [3, c. 328]. Зайнятість  населення держава регулює економічними, правовими та адміністративно-організаційними  методами. За допомогою правових  методів вона здійснює прямий  вплив на ринок робочої сили, а за допомогою економічних  (податкова, інвестиційна, амортизаційна,  кредитна політика) — опосередкований.

 Отже, метою навчальної  дисципліни «Державне регулювання  зайнятості» слід визначити надання  студентам у стислій і доступній  формі системи знань з теорії  зайнятості населення та методологічних  підходів щодо використання теоретичних  основ у державній політиці  регулювання зайнятості.

 Необхідно зауважити,  що в системі соціально-трудових  відносин зайнятість населення  є найважливішим елементом і  одним з головних макроекономічних  показників. У будь-якій країні  зайнятість — голова складова  державної соціально-економічної  політики. Не зайвим буде пригадати,  що після другої світової війни  американські економісти розглядають  свою економіку з точки зору  трьох ключових макроекономічних  цілей у такому порядку:

1) досягнення високого  рівня зайнятості;

2) стабільність цін;

3) економічне зростання  [4, c. 6].

 Саме в такому  порядку визначені стратегічні  пріоритети наддержави. Їх правильність  підтверджена десятиліттями розвитку  США.

 Завдання навчальної  дисципліни полягає в тому, щоб  дати слухачам необхідні уявлення  і практичні навички з різних  аспектів реалізації державного  регулювання зайнятості економічними, правовими, адміністративно-організаційними  методами.

 Функція управління  зайнятістю покладається на державу.  Вона передбачає вплив на попит  і пропозицію праці через реалізацію:

 державної системи  мінімальних соціальних стандартів  у сфері зайнятості;

 аналізу і прогнозування  стану ринку праці та його  кон’юнктури;

 розробки конкретних  правових, економічних, організаційних  і соціальних заходів на підставі  здійсненого аналізу і прогнозу;

 розроблених заходів;

 моніторингу процесів, що відбуваються на ринку праці;

 системного контролю  за проведенням заходів.

 Практична реалізація  вказаних напрямів вимагає від  майбутніх бакалаврів, спеціалістів  і магістрів глибокої теоретичної  і практичної підготовки, вміння  здійснення точного аналізу і  на його основі узагальнень  та обґрунтованих висновків, а  також уміння розробки відповідних  заходів цілеспрямованого впливу  на стан справ. Для цього  кожен розділ нашого посібника,  маючи певне навантаження, дає  необхідні знання: 1-й — з теорії, на якій базується державне  регулювання зайнятості населення,  а 2-й і 3-й — з практики  цієї роботи. Однак, зважаючи на  динамізм розвитку суспільства  й особливо на те, що Україна  ще знаходиться у перехідному  періоді від планово-централізованої  до розвинутої ринкової економіки  , завданням є також виховати  у студентів необхідність постійного  відслідковування вдосконалення  економічних, правових і адміністративно-організаційних  методів впливу на державне  регулювання зайнятості. Без останнього  через ситуацію, яка постійно  змінюється, до чого особливо  схильна ця сфера діяльності, не можна розраховувати на  повноцінну і плідну роботу, пов’язану  з регулюванням ринку праці.

 Не менш важливим  є опанування понятійним апаратом. Саме для цього і призначений  останній розділ посібника. Тут  також міститься обмежена кількість  понять, економічних і соціальних  категорій, окремі з яких хоч  і не зустрічаються в даному  посібнику, але вкрай необхідні  будуть під час користування  додатковою літературою і поглибленому  вивченні курсу.

 Предметом навчальної  дисципліни є зайнятість населення  як поняття комплексне, взаємовідносини  та їх наслідки між суб’єктами  суспільно-корисної діяльності, методи  впливу держави на регулювання  зайнятості і запобігання розширенню  безробіття й сприяння його  скороченню.

 З урахуванням  сучасної концепції зайнятості  населення, в умовах демократизації  суспільства і дії різноманітних  форм власності необхідно відповісти  на головні питання: в чому  полягає сутність зайнятості? яка  її кінцева мета? які існують  шляхи досягнення цієї мети?

 Концепція зайнятості  як соціально-економічне явище  не є чимось незмінним. Вона  відповідає конкретному етапу  соціально-економічного розвитку  суспільства. А тому її пріоритети, напрями розвитку та інші аспекти  можуть змінюватися, залишаючи,  однак, незмінною соціально-економічну  сутність зайнятості. Це слід  мати на увазі постійно тим,  хто має відношення до державного  регулювання зайнятості. Необхідно  також пам’ятати, що звертаючись  до світового досвіду в даній  галузі, не можна навіть краще  з цього досвіду безоглядно  втілити у вітчизняну практику  без його серйозного критичного  перегляду. Формальне перенесення  досвіду може дати зворотні очікуваним наслідки, тому що з положеннями, поясненнями, інструкціями стосовно конкретного випадку до України водночас не переносяться умови тієї країни, з якої запозичено досвід, і менталітет її народу. На це не завжди зважують. Але вкрай необхідно слідкувати за всіма новинами в галузі регулювання робочої сили і те, що на даному етапі дійсно дасть позитивний ефект, не гаячи часу, проводити в життя.

 Суб’єктами державного  регулювання зайнятості є: носії  соціально-трудових інтересів, яких  представляють окремі громадяни  і групи громадян, поєднані спільними  соціально-трудовими інтересами; виразники  соціально-трудових інтересів, а  саме: профспілки, страйкоми, спілки  підприємців та фермерів; виконавці,  тобто державні органи різного  рівня законодавчої, виконавчої  й судової влади.

 Об’єкт державного  регулювання — це індивідуальні  і сукупні попити та пропозиції  робочої сили, її ціна і вартість, доходи населення, процеси впливу  на дані категорії та результати  цього впливу, використання позитивних  і недопущення негативних тенденцій  глобалізації на зайнятість й  інші елементи соціально-трудових  відносин.

 До напрямів  регулювання зайнятості відносяться  державні і регіональні заходи , які збільшують (зменшують) пропозицію  або попит на працю, структуру  пропозиції і попиту на працю;  заходи, спрямовані на зближення  відповідності попиту та пропозиції  на працю.

 За рівнем впливу  на регулювання зайнятості заходи  можуть бути:

 загальнонаціональні;

 галузеві;

 регіональні;

 внутрішньофірмові.                                                                                                                                                            
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Лише праця як свідома, цілеспрямована й організована діяльність є основою і джерелом існування людини та суспільства. Вона також становить форму самовираження  і самоствердження особи й  громадянина. Праця здійснюється тільки через зайнятість як окремої особи, так і певної частини населення  країни якоюсь справою. Форми, види, обсяги та результати зайнятості трудоактивної  частини населення залежать від  того, яку і як держава здійснює політику зайнятості свого населення.

 Взагалі соціальна  й економічна політика держави  — це певна система заходів  цілеспрямованої діяльності суб’єктів  даної політики на конкретному  етапі розвитку держави, які  розробляються і здійснюються  на основі визначених принципів.  Оскільки зайнятість населення  належить до основних макроекономічних  показників і зайнятість людини  є, з одного боку, джерелом відтворення  населення та робочої сили, а  з другого — можливістю самовираження  особи, то зайнятість стає головною  складовою економічної і соціальної  або соціально-економічної політики  держави.

 Зайнятість розкриває  головний напрям соціального  розвитку окремої людини та  всього суспільства через задоволення  їх потреб як у сфері праці,  так і у зв’язку з працею. Кожному етапу розвитку суспільства  відповідає певна концепція зайнятості, оскільки вона висвітлює процеси  функціонування суспільства.

 Мета державної  політики зайнятості полягає  в тому, щоб шляхом правових, економічних  і адміністративно-організаційних  методів державного регулювання  створити умови для максимально  можливої зайнятості населення,  підвищення продуктивності праці  за рахунок чого забезпечити  стале економічне зростання, підвищення  добробуту і стабільності у  суспільстві, а також необхідний  захист безробітних та членів  їх сімей. Вказана мета —  досягнення максимально можливої  зайнятості — має відношення  до перехідної економіки, в  якій нині знаходиться Україна.  Тобто існуватиме ця мета доки, поки в Україні не відбудуться  повномасштабні системні перетворення  і не встановляться сталі цивілізовані  ринкові відносини. Після цього  виникне необхідність у досягненні  повної продуктивної зайнятості.

 Відповідно до  цього завданням державної політики  зайнятості є: забезпечення надійного  функціонування всіх інститутів, котрі визначаються як суб’єкти  даної політики; здійснення науково  обґрунтованого прогнозування процесів, які відбуваються на ринку  праці. На цій основі слід  розробляти і реалізовувати необхідні  заходи, запобігаючи поширенню безробіття. Одним із суттєвих завдань  є розробка та впровадження  заходів щодо входження України  як достойного партнера в світовий  ринок праці. Необхідно також  забезпечити повну відповідність  національного законодавства щодо  праці і зайнятості міжнародним  нормам. Мета державної політики  зайнятості вимагатиме здійснення  заходів стосовно підвищення  якості та конкурентоспроможності  робочої сили. Це, в свою чергу,  потребує поліпшення трудової  активності робочої сили та  її трудової мобільності як  професійної, так і територіальної.

 Не останню  роль щодо виконання завдань  державної політики зайнятості  гратиме моніторинг і контроль  впровадження розроблених заходів  та результатів їх втілення  з метою своєчасного корегування. 

 Державна політика  зайнятості повинна базуватися  на певних принципах, впровадження  яких є обов’язковим для всіх  інститутів держави. Основні принципи  державної політики зайнятості  містить стаття 3 Закону України  «Про зайнятість населення». Вони  полягають у наступному:

забезпеченні рівних умов усім громадянам незалежно від  походження, соціального і майнового  стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення  до релігії в реалізації права  на вільний вибір діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів  і суспільних потреб;