3. ПЕРСПЕКТИВИ РЕФОРМУВАННЯ ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОЇ СФЕРИ ЗІ ЗМІНОЮ ФОРМ ВЛАСНОСТІ

      Реформування  житлово-комунального господарства в  сучасних умовах є об'єктивною необхідністю, продиктованою станом цієї галузі. Останніми роками вона функціонувала в режимі виживання і сьогодні перебуває в глибокій кризі через брак коштів на технічне переоснащення і капітальний ремонт житлового фонду. Фінансовий стан житлово-комунального господарства погіршується через зростання неплатежів населення, боргів бюджетних організацій перед управліннями комунального господарства. Крім того, постійні збитки підприємств житлово-комунального господарства пов'язані з такими факторами: значна різниця між тарифами та фактичними витратами підприємств щодо надання таких послуг; зростання собівартості послуг унаслідок старіння основних фондів, збільшення технологічних витрат у мережах води та тепла; відсутність зацікавленості житлово-комунальних підприємств у зниженні витрат на матеріально-технічні ресурси та підвищення ефективності надання послуг населенню.

      Наявність цих та інших проблем свідчить про необхідність не тільки проведення реформи житлово-комунального господарства України, але й розробки та реалізації державної житлової політики, а також формування нового законодавства в досліджуваній сфері. Дослідженням проблем удосконалення управління комунальною (громадівською) власністю в Україні та шляхам її розвитку присвячено роботи В. М. Алексєєва [1; 2]; підвищення ефективності функціонування житлово-комунального господарства в промисловому місті розглядає

      B. М. Бутиріна [4]; питання адміністративно-правового забезпечення житлово-комунального господарства в Україні є предметом дослідження О. М. Буханевича [5]; формування недержавного сектору житлово-комунального господарства на регіональному рівні досліджують 3. В. Герасимчук, Н. В. Хвищун [6]; механізмам розвитку житлово-комунального господарства, зокрема щодо системи управління, ціноутворення та підготовки кадрів, присвячено роботи Б. М. Данилишина, М. А. Хвесика, М. X. Корецького, О. І. Дація, C. І. Князєва [8]. Однак, зважаючи на надзвичайну складність питань реформування житлово-комунальної сфери та важливість зміни підходів до надання якісних послуг у цій сфері жителям територіальної громади, слід зазначити, що нині вони недостатньо розроблені та потребують більш глибокого вивчення. Тому метою даної статті є дослідження житлово-комунальної сфери та визначення подальших напрямів системних трансформацій у цій галузі.

      Сучасний дотаційний напрям щодо покриття збитків житлово-комунального господарства суперечить принципу забезпечення в умовах ринкової економіки беззбиткової роботи і самофінансування комунальних підприємств. Практика показує, що дотування збитків житлового і комунального господарства із засобів фонду соціального розвитку підприємств різко скорочується, а виділення централізованих капітальних вкладень на нове будівництво і проведення капітальних ремонтів житлових будинків відсутнє. У зв'язку з цим виникає необхідність пошуку додаткових джерел фінансування. Вирішення цієї проблеми, на нашу думку, можливе за умови реформування системи управління житловим і комунальним господарством з урахуванням досвіду європейських країн.

      Позитивним  прикладом може стати успіх проведення децентралізації в Польщі, де було чітко визначено повноваження місцевого самоврядування, у тому числі у сфері житлово-комунального господарства. Система функціонування цих послуг у Польщі залежить від функціонування місцевого самоврядування, на яке впливають три основні фактори: компетенція; фінансування; людський фактор. Житлово-комунальне господарство належить винятково до компетенції органів місцевого самоврядування, повноваження яких є значно ширшими, ніж в Україні. Крім того, самоврядування базується не лише на дотаціях з державного бюджету, важливими джерелами фінансування є прибутковий податок з фізичних та юридичних осіб. Але це не означає, що в справах житлово-комунальної політики держава є пасивною. Поняття житлово-комунальної політики включає, зокрема, так звану квартирну політику. Це означає, що підвищення квартирної плати в комунальних та приватних будинках Польщі було обмежене законом, який передбачає максимальний відсоток підвищення існуючої квартирної плати за календарний рік.

      Відповідно  до тенденції, яка існує сьогодні в ЄС, у Польщі було відокремлено житлово-комунальну інфраструктуру, власником якої залишається орган місцевого самоврядування, від надання самих послуг іншою інституцією. Перший етап реформи полягав у поділі монополістів на окремі регіональні підприємства, які, маючи різні видатки, встановлюють різні тарифи. Другий етап реформи, запроваджений з 1 липня 2007 р., передбачає лібералізацію допуску інших надавачів послуг, у тому числі закордонних. Основними факторами успішної житлово-комунальної політики в Польщі А. Грас називає сильне самоврядування, відповідальність органів місцевого самоврядування за проведення житлової політики, демонополізацію послуг та здійснення контролю власників мереж незалежним регулятором [7].

      У Латвійській Республіці все житлово-комунальне господарство після прийняття нормативних актів наприкінці 1991 - на початку 1992 р. було передане у власність територіальних громад. Тому немає потреби у функціонуванні окремих державних органів, які б регулювали діяльність у даній сфері. Кожна територіальна громада самостійно вирішує питання, пов'язані з утриманням житлово-комунального господарства та його експлуатацією. Майже всі територіальні громади створили у своїх населених пунктах відповідні акціонерні товариства.

      Ціни  на послуги встановлюються органами місцевого самоврядування самостійно в кожному регіоні, за винятком цін  на електроенергію, газ та телекомунікаційні  послуги, контроль за якими здійснює Комісія з регулювання громадських  послуг, що підпорядковується Міністерству економіки Латвійської Республіки. Слід зазначити, що самостійне встановлення цін і тарифів на послуги органами місцевого самоврядування характерне для багатьох європейських країн. Плата за ці послуги не покриває всіх видатків, що приводить до дотування більшості послуг, які місцева влада надає територіальним громада [12, с. 88].

      Органи  місцевого самоврядування Латвії самостійно займаються питаннями надання субсидій малозабезпеченим сім'ям на оплату житлово-комунальних  послуг, ведуть облік таких сімей, визначають тих, хто потребує допомоги, самостійно регулюють питання вартості квартирної плати, враховуючи принцип соціального захисту населення. Під час виселення квартиронаймачів, які є пенсіонерами або інвалідами, за несплату квартплати та комунальних послуг міська влада опікується ними та надає їм безкоштовне утримання в соціальних будинках.

      Оскільки  згідно з рішенням латвійського уряду  з 1 січня 1997 р. обов'язковою стала  оплата комунальних послуг винятково  за показниками лічильників, то вже  з кінця того ж року таке явище, як масова заборгованість населення за отримані комунальні послуги, перестало існувати. На даний час рівень відшкодування населенням житлово-комунальних послуг у Латвії дорівнює майже 100 % [11].

      В Україні вирішення проблем функціонування житлово-комунального господарства, зокрема щодо фінансового забезпечення галузі, передачі відомчого житла в комунальну власність, упровадження принципів комерційного розрахунку в господарську діяльність комунальних підприємств,насамперед пов'язане з формуванням відповідної нормативно-правової бази. Засади вітчизняної державної житлово-комунальної політики закріплені в Законі України «Про Загальнодержавну програму реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2009 - 2014 роки» від 11 червня 2009 р. [9]. Чинна нормативна база дозволяє виділити два основні напрями реалізації принципів житлової політики в Україні: по-перше, держава може здійснювати фінансування галузі шляхом надання бюджетних дотацій, по-друге, перекладення всіх фінансових витрат на членів територіальної громади. Під час застосування цих напрямів слід ураховувати соціально-економічні умови, падіння темпів виробництва, зростання безробіття, а відповідно низьку платоспроможність населення. Отже, необхідно вирішити проблему неплатежів. Зазначимо, що в неплатежах за житлово-комунальні послуги винною визнається, насамперед, держава, тому що вона не забезпечила відповідні економічні умови для виконання населенням своїх зобов'язань перед комунальними підприємствами.

      Законодавством передбачено заходи юридичної відповідальності за несвоєчасну оплату житлово-комунальних послуг, наприклад пеня, яка стягується в розмірі одного відсотка від неоплаченої суми за кожний день несплати, але не більше ніж 100 % від загальної суми заборгованості. Однак з 1 травня 1995 р. вона не нараховується. Урядом було прийняте рішення про поновлення стягування пені з 1 листопада 1997 р., проте Верховна Рада України призупинила дію цієї постанови, тому що держава має заборгованість з виплат зарплатні, пенсій, стипендій.

      Пропонується  також застосування більш жорстких заходів впливу до неплатників за житлово-комунальні послуги. Метою  таких новацій є намагання  досягти повної і своєчасної оплати за утримання житла, у тому числі  шляхом переселення боржників у  житло меншої площі, гіршої якості, притулок. Тоді можливим стане погашення боргів за рахунок продажу квартир боржників. У чинному законодавстві цей метод не закріплено, водночас у проекті нового Житлового кодексу України це положення враховане. Однак прийняття нового Житлового кодексу та інших нормативних актів з цього питання є тривалою процедурою, тому за сучасних умов необхідно розробляти нові комплексні підходи для вирішення даної проблеми. Насамперед це стосується працівників галузі, яких необхідно зацікавити в одержанні більш високих доходів, як за рахунок своєї діяльності, так і за рахунок повної оплати квартиронаймачами наданих комунальних послуг. Це можливо шляхом установлення залежності рівня оплати праці різних категорій працівників житлово-комунальних організацій від рівня оплати за житло й надані послуги мешканцям району (будинку, ділянки), який вони обслуговують.

      Оцінюючи  ефективність нових форм управління, необхідно визначити роль приватизації у формуванні ринку комунальних  послуг. У 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про приватизацію державного житлового фонду», що регламентує передачу житла в приватну власність [10]. Експлуатація житла, проведення ремонтних робіт не залежать від кількості приватизованих у будинку квартир. Тому приватизація квартир в багатоквартирному будинку не звільняє власника від обов'язків щодо підтримки й обслуговування житла.

      Вартість  обслуговування житлового будинку  і прибудинкової території, як і  раніше, визначається відповідно до техніко-економічних  показників будинку і прибудинкової території (кількості квартир, наявності ліфтів, гарячого водопостачання й інших показників), технічного стану будинку, норм трудовитрат на виконання тих чи інших робіт, кваліфікації робітників тощо. Нормативна база для визначення вартості обслуговування житла майже відсутня. Така фактична вартість повинна визначатись та нараховуватись для окремих власників приватизованого житла.

      Одночасно з процесами роздержавлення і  приватизації державної власності  повинен відбутися процес становлення відповідних ринкових структур, насамперед це стосується утворення біржі житла. Основною метою такої структури є створення постійно функціонуючого ринку житла. Біржа має надавати своїм клієнтам комплекс організаційно-посередницьких та інформаційних послуг. Крім того, вона повинна проводити аукціонний розпродаж квартир тільки новобудов, а також будинків, що введені в експлуатацію після капітального ремонту і реконструкції. Житлово-комунальні організації повинні одержати право виставляти на продаж через біржі на аукціон частину своїх квартир після реконструкції. Кошти, отримані від реалізації цих квартир, можуть бути спрямовані на розширення матеріальної бази житлово-комунальної сфери, проведення поточних і капітальних ремонтів житлового фонду тощо. Усе це потребує нормативного регулювання. Його прийняття дозволить коштам від приватизації надходити до місцевих бюджетів і на розрахункові рахунки управлінь житлово-комунального господарства.

      Зміна відносин власності веде до істотних структурних змін в управлінні житлово-комунальним господарством. Надання управлінських послуг членам територіальної громади набуває якісно нового змісту, що передбачає розгляд жителів як клієнтів і споживачів послуг, що надаються відповідними установами, у зв'язку з чим їх діяльність розглядається крізь призму задоволення потреб та конкретних запитів споживача [3, с. 135]. Отже, головним завданням є побудова відносин щодо надання житлово-комунальних послуг із споживачем (клієнтом), замовником, службами, що забезпечують життєдіяльність об'єкта, тільки на договірній основі. Це вимагає відповідної зміни системи управління й регулювання житлово-комунальним господарством на всіх рівнях. Перебудову системи управління житловим господарством необхідно здійснювати відповідно до таких принципів: ліквідація негативних наслідків монополізму (це стосується як обслуговування житлового фонду, так і управління ним); захист інтересів приватних підприємств, що прийшли на ринок обслуговування житла; урахування особливостей фінансово-господарської діяльності житлово-комунальної сфери.

      У житловому секторі склалися два  принципово різних типи монополій, обмеження  яких вимагає зовсім різних підходів. По-перше, це штучна монополізація сфери  експлуатації (для надання цих  послуг не потрібні великі первинні капітальні витрати, особлива кваліфікація тощо). Монополія житлово-експлуатаційних організацій можлива через поєднання в них функцій замовника, підрядника, що керує житловим фондом, і виконавця робіт. По-друге, тепло-, водо-, електро- і газопостачання здійснюється підприємствами, що належать до суб'єктів природних монополій, діяльність яких потребує спеціального державного регулювання. Діяльність різних органів і комісій, що розробляють відповідні тарифи, свідчить про їх неефективність у регулюванні цього процесу.