На  підприємствах комунальної теплоенергетики більше 50 % котлів та 40 % мереж відпрацювали нормативні строки і потребують негайної заміни, 1,5 тис. котлів мають коефіцієнт корисної дії менш 60 %.

      Через недосконалі проектні рішення та аварії втрати теплової енергії у  зовнішніх теплових мережах сягають більш 20 %.

      У водопровідно-каналізаційному господарстві повністю відпрацювало свій термін 30 % об'єктів, 42 % водопровідних мережі знаходяться  в аварійному стані. За останні 5 років  кількість поривів на водопровідних  мережах зросла на 40,2 %.

      У більшості міст питна вода населенню подається за графіками. У міському електротранспорті понад 89,7 % наявного парку трамваїв і тролейбусів відпрацювало нормативний термін експлуатації і підлягають списанню. Понад 15 % контактної і кабельної мережі потребують заміни.

      У сфері благоустрою 70 % сміттєзвалищ вичерпали свій ресурс, а майже 90 % не відповідають нормам екологічної  безпеки, збільшується кількість несанкціонованих сміттєзвалищ. Зношеність парку сміттєвозів  становить більше 60 %.

      Проблема  комплексного використання відходів вирішується вкрай повільно. У незадовільному стані знаходяться дорожні мережі населених пунктів, 70 % їх потребують капітального ремонту і реконструкції. Значна кількість зелених насаджень у містах не доглядається. Лише 37 % вулиць обладнано енергозберігаючими світильниками. У містах та селищах освітлюється лише до 40 % вуличної мережі.

      Через застосування для населення цін, які не відшкодовують витрат підприємств  житлово-комунального господарства, послуги  з водопостачання, водовідведення, теплопостачання, обслуговування житла залишаються збитковими.

      Ситуацію  погіршує велика кількість пільг, передбачених законодавством для окремих верств населення, відшкодування яких проводиться  державою незадовільно, або не проводиться  зовсім.

      Невирішеними залишаються питання фінансування оновлення, розвитку та модернізації діючих потужностей. Інвестиційний клімат у галузі незадовільний через її збитковість і неплатежі. Діюча система державного управління за якістю та обсягами житлово-комунальних послуг недосконала і не базується на ринкових і економічних важелях.

      Наявна  законодавча база, з якою працюють підприємства, недосконала та не забезпечує правових засад реформування житлово-комунального господарства.

      Усе це свідчить про наявність кризи  в галузі та не дозволяє впровадити нові підходи в систему фінансування галузі, створити привабливий інвестиційний клімат.

      Таким чином, для реформування та розвитку житлово-комунального господарства України  необхідно з урахуванням закордонного та вітчизняного досвіду здійснювати через цільові комплексні програми всіх рівнів управління, де необхідно обов'язково пов'язувати розвиток житлово-комунального господарства з розвитком усіх галузей народного господарчого комплексу України, регіону, міст, а також враховувати внутрішні та зовнішні зв'язки.

      Для реалізації основних напрямів реформування житлово-комунального господарства необхідно  підняти технічний рівень на підприємствах  і організаціях цієї важливої галузі, для чого необхідно постійно створювати нові машини і механізми для цієї галузі, нові технології на об'єктах комунального призначення, нові прилади обліку і контролю, організовувати їх виготовлення і впроваджувати на підприємствах і організаціях ЖКГ.

      Упровадження  заходів науково-технічного розвитку повинно бути направлено на зниження всіх видів витрат, собівартості і тарифів житлово-комунальних послуг.

      Для створення ринкового економічного механізму управління на підприємствах  водопостачання, теплопостачання і  газопостачання необхідно вирішити установку приладів обліку в усіх споживачів і, перш за все, у населення, використовуючи для цього всі види джерел: населення, бюджетні кошти, кошти підприємств, які надають комунальні послуги, позикові кошти або кредити банків, інвестиції та ін.

      Для впровадження розроблених програм необхідно:

      поліпшити фінансування з усіх джерел;

      періодично  проводити перепідготовку управлінських  кадрів підприємств та організацій  житлово-комунального господарства всіх рівнів управління;

      створити  регіональні робочі групи для  здійснення допомоги в реалізації намічених заходів обласних, міських та селищних райадміністрацій.

2. МОЖЛИВОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ УПРАВЛІННЯ СЕКТОРОМ ЖКГ В УКРАЇНІ

      Проблема  управління житлово-комунальним господарством (ЖКГ) для України не є новою, але  особливої актуальності вона набуває в умовах недостатності фінансування. За таких умов міська влада розглядає можливість передачі водоканалів і тепломереж приватним структурам на умовах концесії. Залишається актуальною проблема залучення інвестицій і приватного капіталу в даний сектор економіки України. Такі негативні тенденції, як погіршення технічного й фінансово-економічного стану підприємств сектору, зниження надійності обслуговування населення та якості послуг, що йому надаються, свідчать не лише про необхідніть збільшення обсягів бюджетного фінансування цієї сфери, а й визначення конкретної моделі управління житлово-комунальним сектором в Україні.

      Реформування  галузей міського господарства, в  яких існують комунальні підприємства, у зарубіжних країнах проходило  в межах загальних програм приватизації публічної власності. За останні роки уряди Франції, Фінляндії, Угорщини, Словаччини і Польщі в руслі соціально-економічних програм реформування державного сектору економіки проводили політику приватизації, вважаючи при цьому, що державні підприємства — це частіше національні зобов'язання, ніж національне господарство. Тому набагато краще, якщо ці підприємства будуть передані в приватний сектор, що приносить дохід на основі конкуренції. Під приватизацією у Франції, Фінляндії, Угорщині, Словаччині і Польщі розуміють передачу в користування приватним особам не лише власність, але і контроль над державними і муніципальними підприємствами і активами, тобто приватизацію без передачі майнових прав. У цьому випадку до основних методів приватизації (продаж акцій, приватні інвестиції в держпідприємства, розукрупнення підприємств, викуп підприємств їх менеджерами або працівниками) додаються оренда і підряд, а також передача державних і муніципальних підприємств в управління приватним менеджерам. Таким чином, відбувається приватизація управління і результатів діяльності.

      У світовому досвіді управління сектором житлово-комунального господарства прийнято виділяти три моделі.

      Німецька  модель передбачає акціонування. Контрольним  пакетом акцій підприємства, що працює у сфері ЖКГ, володіє муніципалітет. Привабливість цієї схеми полягає в тому, що виникає чіткий механізм управління підприємством. Власник через наглядову раду, через загальноприйняті ринкові інститути управляє своїм майном.

      Англійська модель передбачає повну приватизацію об'єктів житлово-комунальної сфери. Заради успішності проекту держава списує всі борги комунальних підприємств, беручи на себе витрати по оновленню основних фондів. Але вплив регіональної влади зберігається, тому що це локальні монополісти і їхню діяльність регулюють з урахуванням завдань регіонального розвитку. Уже при укладанні договорів оренди комерційні ризики розподіляються між державним і приватним секторами. При укладанні ж суто концесійних угод, зокрема й контрактів, приватний сектор на весь термін дії укладеного договору цілковито бере на себе відповідальність за утримання й експлуатацію майна, що перебуває в його власності, до моменту передачі його державним або муніципальним структурам.

      Французька  модель передбачає передачу муніципальної власності в оренду або концесію. Уряд Франції, який розпочав реформування ЖКГ ще наприкінці 60-х років, не став одразу ж підвищувати ціни на комунальні послуги для населення, як це пропонує зробити українська влада. Спочатку громадянам показали, яку користь зможе отримати кожен платник у разі незначного зростання тарифів. Французький уряд ухвалив 3-річну програму утеплення житлового фонду, а вже після цього здійснив цінову реформу і розпочав перехід на локальне теплозабезпечення. На думку фахівців, подібну програму можна реалізувати і в містах України. Більше ніж 40% тепла втрачається через аварійні розподільчі тепломережі під час транспортування. Тому для підвищення теплопровідності мереж необхідно замінити старі трубопроводи на нові з поліуретановою ізоляцією, що зберігало б тепло всередині труби, не випускаючи його назовні. Іншим перспективним кроком може бути перехід на автономне опалення будинків шляхом встановлення водонагрівних або опалювальних мінікотелень у підвалах, що здійснюватимуть автоматизовану подачу тепла у квартири та нежитлові приміщення будинку.

      Проаналізувавши вищевикладені моделі управління сектором ЖКГ, вважаємо, що для України найбільш відповідає саме французька модель. Основною проблемою сектору ЖКГ є дефіцит приватних підприємств, які могли б надати конкуренцію комунальним, що зумовлює високі ціни і низький рівень обслуговування житлового фонду. Впровадження даної моделі дозволило б створити сприятливі умови для залучення приватних інвестицій на умовах концесії.

      Концесія  в Україні набирає достатньо  чітких організаційно-правових форм. Цьому  процесу сприяло ухвалення низки  законів, серед яких: Господарський  кодекс України від 16.01.2003 р. [1], Закон  України «Про концесії» від 16.07.1999 р. [2], «Про концесії на будівництво й експлуатацію автомобільних доріг» від 14.12.2000 р. [3]; підзаконні акти, зокрема Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження положення про проведення концесійного конкурсу та укладання концесійних договорів на об'єкти права державної і комунальної власності, які надаються в концесію» від 12.04.2000 р. [4], інші нормативно-правові акти, а також внесення цілої низки поправок, що стосуються концесії, у чинне податкове, валютне та митне законодавство.

      Для успішного впровадження концесійних угод у сферу житлово-комунального господарства, вважаємо за необхідне проаналізувати надання бюджетного фінансування з боку держави. До початку приватизації житла та проведення цінової реформи в галузі житлово-комунального господарства цей сектор економіки майже повністю був дотаційний: до жовтня 1994 року платежі населення за використані житлово-комунальні послуги покривали лише близько 4% собівартості цих послуг, 96% собівартості покривалися з консолідованого бюджету України, не діяли механізми взаємодії попиту і пропозиції, впливу на них ціни. Такі негативні тенденції, як погіршення технічного й фінансово-економічного стану підприємств сфери ЖКГ, зростання витрат енергетичних та інших ресурсів, зниження надійності обслуговування населення та якості послуг, що йому надаються, свідчать про необхідність збільшення обсягів бюджетного фінансування цієї сфери. Зрозуміло, що високий рівень бюджетної підтримки підприємств ЖКГ не може бути забезпечений без підвищення податкового навантаження, що на сьогодні є не бажаним через інфляцію. У свою чергу, збільшення податкового навантаження негативно позначиться на темпах економічного зростання, що обмежуватиме можливості бюджету як стосовно підтримки соціальної сфери, так і щодо стимулювання реального сектору економіки [6]. Науковці вважають, що бюджетна підтримка підприємств галузі взагалі не потрібна, та пропонують замість цього знижувати податки та спрямовувати бюджетні кошти виключно на виконання державою функції підтримки соціально вразливих верств населення, фінансуючи розвиток житлово-комунальної інфраструктури за рахунок тарифів [1].

      Впровадження  французької моделі принесе позитивний результат і на регіональному  рівні. Так, на ринку житлово-комунальних  послуг міста Запоріжжя працюють комунальні підприємства у вигляді ВРЕЖО (виробничі ремонтно-експлуатаційні житлові об'єднання), яких налічується близько 13. Також влада намагається реалізувати програми зі створення об'єднань співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ). Такі програми значно поліпшують скрутне становище на ринку житлово-комунальних послуг, адже всі права передаються користувачам разом із проблемами, фактично мешканці беруть на баланс свій будинок та в подальшому обслуговують його самостійно. На шляху реформування ринкової економіки в розрізі житлово-комунального господарства, для муніципалітету така форма управління є привабливою, але не треба забувати, що багато будинків знаходяться в аварійному стані. Тому, при передачі їх у власність мешканців - всі проблеми з капітальним ремонтом лягають на них. Законом про об'єднання співвласників багатоповерхових будинків передбачено виконання капітального ремонту за рахунок бюджету, але сьогодні держава не в змозі забезпечити виконання таких ремонтів у кожному будинку.

      Сьогодні немає можливості реалізувати програму створення ОСББ у повному обсязі, тому необхідно приділяти увагу створенню програм, які забезпечать работу приватних підприємств у секторі ЖКГ. При цьому, будинки залишатимуться або на балансі міста, або будуть переходити на баланс підприємств, приватні структури зможуть інвестувати в житловий фонд кошти та здійснювати діяльність.

      Законодавчо передбачена рентабельність роботи підприємств даного сектора на рівні 12%, а середній тариф на обслуговування будинку і прибудинкової території по місту дорівнює 1,20 грн. Важливим залишається факт формування даного тарифу, оскільки в будинках, які знаходяться на балансі комунальних підприємств, адміністративні витрати складають більше 55%, тобто менше 45% залишається на послуги населенню [за власними розрахунками]. Дане співвідношення у формуванні тарифу істотно знижує якість послуг, що надаються, а відповідно й рівень платежів населення за комунальні послуги. Сьогодні вартість житлово-комунальних послуг населенню сплачується наступним чином: 20% — за рахунок прямих дотацій підприємствам житлово-комунального господарства з консолідованого бюджету України, 80% — за рахунок платежів населення, коштів державних житлових субсидій та державних коштів, за рахунок яких покривається вартість існуючих пільг громадян щодо сплати житлово-комунальних послуг.