Умови формування ринку олігополії

 

РОЗДІЛ 1.

РИНОК ОЛІГОПОЛІЇ ЙОГО СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ

1. Умови формування ринку олігополії

Олігополія — це така ринкова структура, при якій домінує невелика кількість продавців, а вхід в галузь нових фірм обмежений високими бар'єрами [8].

Характерні риси олігополії:

1. Усього кілька підприємств  постачають продукцію на весь  ринок. При цьому олігополісти можуть бути двох типів: виробники стандартизованої (однорідної) продукції (виробництво промислових продуктів: сталь, алюміній, цинк тощо) і виробники диференційованої продукції (виробництво споживчих товарів: автомобілі, пиво, сигарети тощо). Зазвичай на олігополістичнних ринках панує від двох до десяти підприємств.

2. Принаймні, деякі підприємства  в олігополістичній галузі мають великі ринкові частки, тобто мають здатність впливати на ціну товару (послуги), варіюючи його наявністю на ринку. Отже, олігополісти є підприємствами, «що диктують ціну».

3. Підприємства в галузі усвідомлюють свою взаємозалежність. Всі продавці на олігополістичних ринках знають, що коли вони або їхні суперники змінять ціни або обсяг продажів, то наслідки позначаться на прибутках всіх підприємств. Передбачається, що кожне підприємство в галузі визнає, що зміна його стратегії на ринку викличе реакцію конкуруючих продавців. Можлива відповідна реакція конкурентів є основним чинником, що визначає рішення підприємства. Реакція, яку окремі продавці чекають від своїх суперників, впливає на рівновагу на олігополістичних ринках.

4. Є істотні бар’єри  для вступу в галузь. Основними  з них є: економічні (ефект масштабу), фінансові (величезні видатки  на рекламу), юридичні (патенти і  ліцензії), ринкові (власність на сировину). Найбільш значним з них є ефект масштабу.

Причиною виникнення олігополії є переваги великого підприємства над  малим, що дає можливість знизити  собівартість продукції. В результаті поглинання великими фірмами менших відбувається конкуренція на ринку, тобто на ньому функціонує декілька підприємств. Це дає можливість їм отримувати великі прибутки. Для входження в  ринок даного товару необхідні великі капіталовкладення, що створюють природні перепони для входження ринок [9].

 

 

2. Особливості поведінки олігополіста на ринку

Особливості поведінки  олігополіста на ринку визначаються двома тенденціями, що діють в протилежних напрямках:

З одного боку, фірми зацікавлені в максимізації сукупного прибутку галузі через змову та спільні дії, оскільки це дає змогу реалізувати монопольну владу.

З другого боку, кожна фірма прагне отримати надприбуток за рахунок конкурентів, порушуючи угоду, а це відповідно суттєво загострює суперництво [10].

Протиріччя між  цими тенденціями носить назву дилеми олігополіста.

Основою взаємовідносин при олігополії виступає змова підприємств  — це явна, таємна або мовчазна угода  між підприємствами відносно ціни та обсягів продажу.

Природна олігополія існує, коли кілька підприємств можуть постачати продукцію для всього ринку за менших довгострокових середніх витратах, ніж були б у безлічі  підприємств. До такого роду олігополій часто відносять нафтопереробку,виплавку стали, виробництво пива й інших  алкогольних напоїв. У цілому ж існування природної олігополії є предметом суперечок економістів [9].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2.

МОДЕЛІ ОЛІГОПОЛІЇ

У мікроекономіці не існує  єдиної моделі олігополії. Є декілька базових принципів і набір специфічних моделей, які застосовують до окремих випадків. Головна складність у побудові моделі поведінки олігополії – це обмеження, з якими стикається фірма. Крім загальних обмежень – витрат виробництва і попиту – олігополіст має специфічне обмеження: дії конкуруючих фірм.

В залежності від призначення  моделі для олігополії розрізняють  два їх типи: моделі рівноваги і  моделі олігополістичного ціноутворення.

 

 

1. Моделі рівноваги олігополії

До моделі рівноваги олігополії відносяться, – моделі Курно, Штакельберґа, Бертрана і ряд їх модифікацій, а також узагальнена модель рівноваги Неша, – з метою визначення рівноважного обсягу випуску і рівноважної ціни олігополістичної фірми. Узагаль-нену концепцію рівноваги олігополії обґрунтував Дж. Ф. Неш. Рівновага Неша – це набір таких стратегій, коли кожен суб’єкт економіки обирає найкращий для себе варіант дій, виходячи з того, що інші учасники дотримуються певної (даної) стратегії. Оскільки кожен гравець не має причин відхилятися від оптимуму, ці стратегії стабільні.

Модель Курно – це модель простої дуополії, – олігополії з двома фірмами, які виробляють однорідну продукцію (рис. 1).

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1. Максимізація прибутку дуополістом в моделі Курно

Кожна фірма вибирає обсяг  випуску, котрий максимізує її прибуток, згідно з її уявленнями щодо можливих рішень конкурентів. Кожен дуополіст розглядає обсяг виробництва іншого як фіксований, величина якого не залежить від його власних виробничих рішень. Ціна на продукцію залежить від сумарного обсягу виробництва обох фірм. Обидві фірми мають рівну економічну силу і випускають однорідну продукцію за відомої їм лінійної функції ринкового попиту: [2].

де  і – обсяги випуску фірми 1 і фірми 2. Граничні витрати приймаються нульовими або постійними, що є спрощенням і не впливає на висновки аналізу. Якби фірма 2 зовсім не випускала продукцію, тобто , крива попиту на продукцію фірми 1 співпадала б з кривою ринкового попиту. Якщо фірма 2 забезпечуватиме перші одиниць ринкового попиту, тоді крива попиту на продукцію фірми 1 визначатиметься рівнянням:

 або   .

Графічно крива попиту для фірми 1 одержується шляхом зміщення вертикальної осі праворуч на величину обсягу виробництва  другої фірми  (рис. 1). Частина початкової кривої ринкового попиту , що знаходиться праворуч від нової вертикальної осі (пунктирна вісь ), є кривою попиту фірми 1. Її називають кривою залишкового попиту. Їй відповідає крива граничного виторгу [4].

Фірми максимізують прибуток, виробляючи оптимальний обсяг продукції, визначений за правилом , згідно своїх функцій реакції:

 ;

_.

Функція реакції – це крива, що показує, який обсяг продукції буде виробляти один олігополіст за кожного заданого обсягу виробництва іншого.

Кінцевим результатом  процесу пристосування фірм є  встановлення стабільної рівноваги  у точці перетину двох кривих реакції. Набір рівнів виробництва двох фірм, що відповідають точці рівноваги, називають  рівновагою Курно, яка є різновидом рівноваги Неша.

Модель Бертрана описує ринкову ситуацію, за якої дві фірми, як і в моделі Курно, виробляють однорідну продукцію [2].

 

 

 

 

 

 

Рис. 2. Криві реакції фірм і рівновага у моделі Бертана

*Джерело: [4].

Але змінюється стратегічний показник – фірми вибирають ціни, а не обсяги випуску (рис. 2). Цінова конкуренція змушує обидві фірми знизити ціну до рівня граничних витрат , за якої вони отримують нульовий економічний прибуток. Фірми досягають рівноваги Неша, яка у даному випадку є конкурентною рівновагою.

Модель дуополії з диференційованою продукцією застосовується до ситуації, коли олігополістичні фірми випускають диференційовану продукцію, і їм більш логічно у конкурентній боротьбі вибирати не обсяги, а ціни. Попит на продукцію кожної з двох фірм залежить від її власної ціни і ціни конкурента. Обидві фірми вибирають ціни одночасно, розглядаючи ціну конкурента як дану. У точці перетину кривих реакції встановлюється рівновага Неша.

Принципова відмінність  стану рівноваги дуополістів з диференційованою продукцією від рівноваги фірм-виробників однорідної продукції у тому, що у рівноважна ціна перевищує граничні витрати фірм. Відтак фірми отримують економічний прибуток, тоді як виробники однорідної продукції отримують лише нормальний прибуток. Крім того, положення фірм-виробників диференційованої продукції на ринку не обов’язково є симетричним. Завдяки диференціації вони можуть мати різну еластичність попиту на продукцію і різні економічні прибутки.

Модель Штакельберга (лідерства за обсягами) є модифікацією моделі Курно для випадку, коли одна з фірм є лідером, має більшу економічну силу і незалежну позицію, тому першою визначає свій обсяг виробництва. Інша фірма є аутсайдером, який здійснює стратегію пристосування та коригує свою поведінку залежно від вибору, зробленого лідером. У моделі Штакельберга фірма – лідер фактично ігнорує свою функцію реакції. Вона обирає обсяг випуску, котрий максимізує її власний прибуток. Рівновага Штакельберга є окремим випадком рівноваги Неша для домінуючої стратегії.

 

2. Моделі олігополістичного ціноутворення

До моделей олігополістичного ціноутворення відносяться моделі «ламаної кривої попиту», «лідерства в цінах», «витрати-плюс», картелю та ін. [2].

Модель «ламаної» кривої попиту — це модель цінової стратегії олігополістів без змови [3].

Припустимо, що фірма в  умовах олігополії перебуває в положенні  рівноваги Е(PE, QE). Теорія « ламаної  кривої попиту» починається з  простого припущення про реакцію  олігополістів на зміну цін конкурентами. При зниженні ціни конкуренти теж будуть знижувати ціну, щоб не втратити своїх клієнтів, тому попит D1 на продукцію фірми в цьому випадку низько еластичний. При підвищенні ціни на свою продукцію конкуренти залишать власні ціни без змін, тому що фірма різко почне втрачати своїх покупців – попит D2 у цьому випадку високо еластичний (рис. 3) [5].

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 3. Ламана крива попиту

Об'єднана крива попиту зображується ламаною лінією, що складається з  двох відрізків ВЕ і EF (рис. 5). Об'єднана лінія граничного доходу MR теж складається  з двох відрізків BA і KC , що утворюються  з двох ліній граничного доходу, MR1 (при Q>QE ) і MR 2(при Q<QE ); об'єднана лінія MR має розрив по вертикалі АК.

Використання правила  граничного випуску, MR=MC , при максимізації прибутку фірми, ілюструє жорстокість  цін при олігополії в порівнянні з конкурентним ринком: зміна граничної  вартості з МС1 до МС2 не призводить ні до змін обсягу QE , ні до змін ціни PE (через існування вертикального розриву на криву граничного доходу). Так само як і теорія Курно, теорія « ламаної кривої попиту» проста й оригінальна. Її припущення про те, як монополісти реагують на дії своїх конкурентів, більш правдоподібно, ніж припущення Курно. Але теорія «ламаної кривої попиту» також має істотні обмеження. Пояснюючи, чому олігополіст може протистояти зміні установленої ціни один раз, вона не відповідає на запитання про те, як визначається первісний рівень цієї ціни [5].

 

Основні передумови моделі:

1. кожна фірма вважає, що коли вона підніме ціну, решта фірм не наслідуватимуть її і вона втратить значну частину своїх прибутків;
2. коли фірма встановить нижчу ціну, інші фірми наслідуватимуть її, оскільки не захочуть втрачати своєї частки на ринку.

Наслідки:

• олігополіст має «ламану» криву попиту;
• на кривій граничного доходу має місце розрив;
• крива граничних витрат проходить через розрив у кривій граничного доходу [3].

Модель ламаної кривої попиту показує відносну жорсткість цін при олігополії, але не пояснює  принципів олігополістичного ціноутворення [7].

Для учасників таємних  і явних змов характерна тенденція  до максимізації сукупних прибутків  всіх учасників. Їх поведінка схожа на поведінку монополіста. Найбільш поширеною формою явної змови є картель.

 

 

 

 

 

 

Рис. 4. Модель Картель

Модель картелю відповідає ситуації, коли фірми офіційно укладають угоду, узгоджують ціну, галузевий обсяг випуску і квоту кожного учасника. Картель діє як фірма – монополіст. Рис. 4. пояснює механізм картельної угоди та її наслідки. Якби галузь з невеликою кількістю однакових фірм діяла як конкурентна (рис. 4 а), то довгострокова рівновага досягалася би в точці , а кожна фірма за рівноважною ціною не одержувала б економічного прибутку (рис. 4 б), перебуваючи у стані беззбитковості [4].

Оптимальний обсяг виробництва  картелю визначається за правилом MR = MC. Оптимальний обсяг квоти кожного учасника визначається за модифікованим правилом MR = MC: ринковий граничний виторг повинен бути рівним граничним витратам кожної окремої фірми-учасниці. При цьому сумарний обсяг квот за ціною картелю повинен дорівнювати сукупному обсягу виробництва картелю.

Спокуса для кожної фірми  збільшити власний прибуток за рахунок розширення виробництва вступає в суперечність з картельною угодою і загрожує її існуванню, чим пояснюється нестійкість картелювання. Дотримання ж картельної угоди суперечить ефективності виробництва і веде до втрат суспільного добробуту. Тому картелювання забороняється антимонопольним законодавством у багатьох країнах [2].

Модель «лідерства в цінах» - модель ринкового олігополістичного узгодження цін полягає у тому, що провідна фірма галузі – ціновий лідер, призначає або змінює свої ціни, а решта фірм - олігополістів їх наслідують. Модель «лідерство в цінах» є засобом, за допомогою якого олігополісти можуть координувати свою поведінку в галузі цін, не звертаючись до прямої таємної змови. Формальні угоди та нелегальні зустрічі при цьому не передбачаються. Отримує розвиток практика, згідно з якою «лідируюча» фірма змінює ціну, а всі інші фірми більш чи менш автоматично наслідують цю зміну [6].