Трансформація відносин власності в Україні

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

ТАВРІЙСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРОТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
 
 
 
 

                         Кафедра економічної теорії 
 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат

на тему:

«Трансформація відносин власності в Україні» 
 
 
 
 
 
 
 

Виконала:

студентка гр. 42 ФК

Гьотте  І.В.

      Перевірила:

Харчевнікова  І.П. 
 
 

м. Мелітополь

2011 р.

 

ЗМІСТ 

  1.ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ  ТРАНСФОРМАЦІЇ  ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ……………………………………………………………………...3

2. ПРИВАТИЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ…………………………....7

     2.1.Причини, передумови та особливості приватизації в Україні……..7

2.2. Підсумки  приватизації  в Україні:   статистичний аспект……....10

2.3.Підсумки приватизації: економічний аналіз……………………...10

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………....16 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. ТЕОРЕТИЧНІ  ОСНОВИ  ТРАНСФОРМАЦІЇ  ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

 

     Світова економіка ХХ-ХХІ ст. характеризується  динамізмом економічних відносин,  форм   і  відносин   власності.   Процеси роздержавлення, приватизації та націоналізації   часто взаємопов’язані і пронизують всю новітню економічну історію.

     Сутність  роздержавлення полягає в обмеженні  адміністративного втручання державних  управлінських структур (можливо, до межі повного виключення) в господарську та інвестиційну діяльність підприємств. У широкому розумінні роздержавлення означає руйнування управлінської монополії держави. До основних обмежень втручання держави належить відмова держави від надання підприємствам дотацій, субсидій, гарантованих кредитів; скасування примусового державного замовлення; обмеження (не відмова) втручання держави у процес ціноутворення. Це розширення самостійності підприємств і організацій (наприклад, звільнення від надмірної опіки, скутості),  відхід держави від оперативного господарського керівництва первинними господарськими ланками, зміна форм і методів господарювання. Роздержавлення у вузькому значенні передбачає перетворення державної власності в інші її форми, супроводжуване обов’язковою зміною власника: держави на іншого — приватна особа, колектив, сімейне господарство, акціонерне товариство тощо.

     Приватизацію  можна розуміти як форму роздержавлення, що передбачає перетворення державної  власності в приватну. Насамперед, це створення механізму реалізації приватної власності виробника  в нових умовах виробництва, перетворення його у повноправного господаря, забезпечення йому в усіх сферах господарської діяльності прямої залежності рівня споживання від рівня виробництва.

     Роздержавлення  та приватизація  стали важливими підоймами реформування всієї системи життя суспільства. Обидва поняття нерідко ототожнюються, проте за своїм змістом вони істотно відрізняються, що змушує окреслити межі застосування кожного з них.

     Поняття “роздержавлення” і “приватизація” співвідносяться як ціле і частина, причому зміст першого пов’язаний із зміною системи державного управління економікою, створенням умов для розвитку ринкових відносин. Друге  поняття включає здійснення роздержавлення через зміну власника майна.

     Як  цілі роздержавлення власності виступають, насамперед, відродження економічних  відносин між товаровиробниками, підвищення ефективності виробництва, зростання його результатів, пожвавлення ділової активності і підприємницької діяльності, ліквідація безгосподарності, корупції, “тіньової” економіки та інших негативних явищ. Досягнення перелічених цілей означає зміну всієї концепції організації економічного життя, його демократизацію. Ще  одним завданням роздержавлення є перетворення підприємств у конкуруючих між собою товаровиробників, які самостійно, без втручання державних органів вирішують, що виготовляти, кому та за якою ціною продавати.

     Приватизація  передбачає дещо іншу мету: забезпечити  передачу прав власності на державне майно, майно підприємств та їхніх  підрозділів, інших майнових комплексів на користь фізичних осіб та їх господарських  об’єднань у приватну власність. Зміна типу, виду, форми власності означає перехід права приналежності, володіння, розпорядження і користування майном від держави до фізичної особи (у формі приватного підприємства) або групи фізичних та юридичних осіб у різних формах підприємств.

     Під час  роздержавлення підприємства (оренда, корпорація) змінюється не тип власності (вона залишається державною) а її форма. Це відбувається тоді, коли акції даного підприємства належать державі. Коли ж акції, після перетворення державного підприємства у відкрите акціонерне товариство, йдуть геть “з рук” держави, тобто вона втрачає право на приналежність, володіння, розпорядження та користування даною виробничою одиницею, то змінюються тип і вид власності, а її організаційна форма лишається незмінною – акціонерною: власність, раніше суспільна (державна), стає приватною. У цьому і полягає сутність приватизації.

     Як  метод приватизації у західній науковій літературі розглядається  реприватизація, тобто відновлення у правах власності осіб, незаконно позбавлених майна в результаті конфіскаційної націоналізації. Основними формами реприватизації є:

     1) реституція (повернення власності колишнім власникам у натуральному вигляді);

     2) компенсація (повернення вартості конфіскованого майна грошима або спеціальними ваучерами).

     Світовий  досвід показав, що найбільш сприятливо реприватизація здійснюється в тих  випадках, коли вона передує основним акціям по приватизації. Запізнення з  проведенням реприватизації, особливо у формі реституції, може призвести  до конфліктів між інвесторами, які вже вклали свої капітали, і особами, що пред’являють права власності як колишні власники майна.

     Націоналізація  – захід держави, спрямований  на захист державних інтересів, в  результаті якого майно, що перебуває  у приватній власності, відчужується на користь держави на основі спеціальної постанови державного органу. Зазвичай націоналізація здійснюється відносно галузей і підприємств, що мають стратегічне значення, потребують великих і довгострокових вкладень і приносять значний прибуток у бюджет держави.

     Націоналізація  як перехід з  приватної власності у власність держави землі,  промислових об’єктів,  банків, транспорту і зв’язку тощо  має різний соціально-економічний і політичний зміст, залежно від того,  ким і в яку історичну епоху вона проводиться.   У феодальну епоху одержавлення слугувало централізації влади у боротьбі з окремими феодалами, зміцненню монархії, зосередженню в руках держави головного багатства – землі.  В ході буржуазних революцій націоналізація земель сприяла ліквідації  економічної бази феодалізму  і сприяла прискоренню капіталістичного розвитку.  У  2-й половині ХІХ ст.  швидкий розвиток  капіталістичних  продуктивних сил привів до того, що окремі  сфери і галузі економіки  за своїми масштабами  стали переростати  рамки приватної власності, що привело у ряді країн до націоналізації шляхів сполучення і засобів зв’язку  в інтересах розвитку економіки. Переслідувалися також  політичні (військово-стратегічні) або фіскальні цілі. За своїм характером  націоналізація  в ринковій економіці може мати як прогресивний, так і реакційний характер.

     Але, оцінюючи ефективність державних підприємств, необхідно мати на увазі, що одне з  головних завдань, поставлених перед  ними, — сприяння реалізації загальнонаціональних завдань, що зовсім не обов’язково жорстко пов’язане з принципом максимізації прибутку.

     Як  правило, приватизації не підлягає значна частина державної власності: майно  органів державної влади, управління, армії; золотий і валютний фонди; державні матеріальні резерви; комплекси  з виготовлення цінних паперів і грошових знаків;  засоби урядового, фельд’єгерського та спеціального зв’язку; об’єкти державної метеорологічної служби; національні культурні та історичні цінності;  об’єкти освіти, науки, культури, що фінансуються з бюджету (ті, що належать підприємствам, можуть приватизуватися); майнові комплекси підприємств з виготовлення зброї, наркотиків та радіоактивних речовин; атомні електростанції тощо.

     Перегляд  господарської концепції державного сектора, курс на роздержавлення і приватизацію повинен призвести не до скасування особливих функцій державного сектора, а до надання останньому більшої ефективності і динамічності. 
 
 
 
 
 

2. ПРИВАТИЗАЦІЙНІ  ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ

 

1. Причини, передумови та особливості приватизації в Україні

 

     Процеси приватизації (в широкому їх тлумаченні) в Україні були розпочаті ще за часів існування Радянського Союзу. Результатом здійснення приватизаційних процесів було створення кооперативів нового типу, орендних підприємств на основі державних, різних форм комерційних підприємств, а також підприємств з участю іноземного капіталу. Але за умов монопольного становища державної власності і планової системи, неподільного контролю над розподілом матеріальних та фінансових ресурсів приватний сектор міг зайняти лише незначний простір.

     Зміна форм власності в нашій країні була обумовлена необхідністю відходу  від надмірного одержавлення та монополістичного керування з боку держави економікою та майже усіма сферами суспільного  життя. З цієї точки зору приватизація є важливою складовою частиною системної економічної реформи. За рахунок зміни форм власності, трансформуючи командно-адміністративну економічну систему, суспільство має надію одержати ефективний механізм господарювання.

     Зважаючи  на складність процесів реформування відносин власності,  їх широкомасштабність, необхідно було враховувати    світовий досвід і  коригувати законодавчу базу з метою запобігання негативних соціально-економічних наслідків.

     Роздержавлення, що проходить в Україні, принципово відрізняється від аналогічного процесу в країнах із розвиненою ринковою економікою.

     Перша і головна відмінність українського роздержавлення від західного полягає  в тому, що на Заході не було таких  прецедентів, коли власність у граничностислі строки перетворювалася із суспільної і державної у приватну. В усіх країнах і за всіх часів процес розподілу власності — один з найбільш делікатних і болісних. На формування класу сучасних власників на Заході пішло декілька сторіч. Крупна власність, частіше усього нерухомість, засоби виробництва наживалися поколіннями людей. Процес формування класу власників (принаймні поза екстремальними умовами) завжди був історично легітимним і тому тривалим. Навіть у такому випадку розподіл і перерозподіл власності — вельми болісний у соціальному розумінні процес. У жодній країні він не відбувався відповідно до якого-небудь організаційного плану та в історично короткі терміни.

     Друга принципова відмінність  роздержавлення від західного полягає в тому, що, в силу історичних причин, переважна частина населення в Україні практично не має коштів для придбання нерухомого майна. Особливо ця обставина посилилася після лібералізації цін, у результаті котрої велика частина населення позбавилася своїх трудових заощаджень. Усе це потребує цілком іншого підходу до купівлі і продажу нерухомості, оскільки сьогодні надання безумовного права одержувати у приватне володіння суспільну власність за гроші означає закріплення незаконно отриманих в останні роки коштів шляхом вкладення їх у нерухомість. Отже, такі обставини не створюють надійний соціально-політичний фундамент господарювання в Україні. А при застійній погрозі соціального вибуху про ефективність суспільного виробництва навіть не може бути мови.

     Третя принципова відмінність полягає  в тому, що економіка України надзвичайно  централізована і монополізована, а це робить просту передачу промислових гігантів із державних рук у приватні неефективною і навіть небезпечною.

     Четверта  принципова відмінність українського роздержавлення від західного полягає  в тому, що нові власники у переважній своїй частині навряд чи мають достатнє  уявлення про те, що з цим майном робити. Підставою для такого твердження служать наступні обставини:

     а) недостатня ментальна підготовленість  населення до ринкового типу господарювання;

     б) тривалість формування ринкового культурного середовища;

     в) низький рівень компетентності як законодавчої, так і виконавчої влади.