Трансформационный кризис

     ВСТУП

1. Сутність та причини виникнення трансформаційної кризи.
2. Особливості трансформаційної кризи.
3. Шляхи подолання трансформаційного спаду в економіці.

     ВИСНОВОК

     Перелік використаних джерел 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     ВСТУП

     Трансформаційні кризи у вітчизняній і зарубіжній економічній науці до останнього часу не розглядалася як самостійна категорія. Розгляду питання трансформаційних криз в своїх напрацюваннях увагу приділяли такі науковці: М. Долішній, А. Гальчинський, В. Бодров, В.Базилевич,  В. Геєць, А. Грищенко, М.Гуревичов, Н.І.Гражевська, А. Покритан, В. Тарасович та ін., а також зарубіжних вчених А. Бузгалін, А. Іларіонов, Я. Корнаї, В. Мау, Р. Нурєєв.

     Сучасне українське суспільство переживає  складний і неоднозначний процес суспільно-політичних та економічних змін. До початку XXI ст. відбулися істотні трансформаційні зрушення у системі національної політики та економіки.

     У другій половині 90-х років XX століття економічна криза почала розглядатись як трансформаційна, що охоплює всю сукупність явищ громадського господарства, що включає і макроекономічні та інституційні зміни, і відмінна за багатьма ознаками від циклічної кризи, що зумовили інші підходи до рішння.

     Несучи в собі із зовні певні ознаки і циклічної, і структурної кризи, які притаманні ринковій економіці, ця криза відрізняється від них і за причиною, і за функцією. Тобто в наслідок трансформаційних криз світ змінюється інституціонально (базові інститути – ринки, організовані суспільства, регулятори стосунків), економічно (зміна устроїв, технологічні революції, ієрархія економік), геополітично (архітектура світу, формат стосунків), геокультурно (іноді ці зміни визначають як «цивілізаційні»).  
 
 
 
 
 

     Сутність та причини виникнення трансформаційної кризи. 

     Трансформаційна криза як міжсистемний процесс означає розрив системоутворюючих зв'язків між різними елементами економічної системи. В постсоціалістичних країнах проявляється в руйнуванні вертикальних зв'язків між державою, з одного боку, і господарюючими суб'єктами та домашніми господарствами, з іншого. Їх перехід в комплекси економічного середовища передбачає подальший процес самоорганізації шляхом встановлення горизонтальних (ринкових) зв'язків між господарюючими суб'єктами, між господарюючими суб'єктами і домашніми господарствами. При цьому економічні суб'єкти зазнають кількісні і якісні зміни, які проявляються в умовах ринкової трансформації, наприклад, у зміні співвідношення між державними та приватними підприємствами, де другий активно замінюють перші.Наприклад, в Польщі цей процес характризується зміною кількісних пропорцій, в Росії та Чехії – появою нових суб’єктів(приватних підприємств).

     Державні підприємства, які через причини внутрішнього або зовнішнього характеру не можуть вбудуватися в нові комплекси відносин, ліквідуються.  В умовах трансформаційної кризи було б правильніше оперувати взаємодоповнюваними поняттями «організація» і «самоорганізація», що випливає з природи економіки як самоорганізуючої системи.

     Існує позиція, за якою криза – просто фаза економічного циклу, діючого до останнього часу в придушеному стані. На думку автора, більш точна друга позиція, обов’язково пов’язуюча розглянуту кризу з процесом трансформації планової системи. У цьому сенсі криза представляє своєрідне явище, утворює як би специфічну закономірність початкового етапу перехідної економіки. Несучи в собі із зовні певні ознаки і циклічної, і структурної кризи, які притаманні ринковій економіці, ця криза відрізняється від них і за причиною, і за функцією. Її причиною є не просто “поточна невідповідність”, яка виявилася в економіці, але величезний потенціал значних макроекономічних “невідповідностей”, нагромаджених у роки планової економіки і стримуваних нею в прихованій формі. За своєю роллю вона пов’язана не просто з відновленням в економіці порушеної рівноваги, але саме з подоланням згаданих макроекономічних “невідповідностей”, з корінною перебудовою економічної системи. Тому вона і отримала назву трансформаційного падіння, перехідної кризи. Можна сказати, що витрати, які вона накладає на суспільство, є своєрідна “плата” за перетворення системи господарства, соціальна ціна економічних реформ.

     М.Олсон, вказуючи на досвід Китаю, вважає, що трансформаційне падіння не є закономірністю, його можна уникнути. Думки вітчизняних економістів також подвійні. На думку більшості експертів (54,9%), Україна не мала чіткої стратегії реформування економіки. Приблизно чверть експертів (23,7%) визнає, що стратегію було сформульовано, але не реалізовано на практиці. Майже шоста частина експертів (13,8%) стверджує, що стратегію реформування економіки реалізовано з помилками.  
Тобто проголошувані цілі (а вони таки проголошувалися, втілюючись у різних документах — Постановах Верховної Ради, Указах Президента, програмах діяльності уряду тощо), однак, не становили того, що можна назвати стратегією. Водночас наявні плани не було реалізовано належним чином і в повному обсязі. Експерти намагалися пояснити, чому так сталося.

     Спостерігається відсутність домінуючої стратегії і кожний наступний уряд, багато в чому ігноруває здобутки і напрацювання попередника, зміщуючи акценти у шляхах та засобах реформування. Така мінливість планів — емпіричний показник непослідовності дій, джерело яких криється у відсутності згоди про те що і як реформувати. 

     Щодо причин трансформаційного спаду, то зазначимо основні і найбільш вагомі з них:

     1. У ході трансформаційної рецесії економіка починає перетворюватися з ринку продавця в ринок покупця, рухається від обмежень пропозиції до обмежень попиту. Відбувається перехід від дефіцитної економіки з недостатньою пропозицією товарів до економічної системи, де попит жорстко обмежує обсяг виробництва. І якщо питання обмеження пропозиції може бути частково знято, наприклад через зростання зовнішнього боргу країни, за рахунок якого можна наростити споживчий імпорт, то змісити покупця купувати продукцію в умовах зронічної нестачі фінансових можливостей просто неможливо.

     2. Трансформаційний спад неминучий і тому, що при переході до ринкової економіки відбувається лібералізація цін, яка зазвичай поєднується з лібералізацією зовнішньої торгівлі. І багато підприємств й навіть галузі (особливо орієнтовані на внутрішній ринок) опиняються в ситуації коли невідворотнім є в ході лібералізації підвищення внутрішніх цін і це тягне за собою зростанням попиту на вироблену ними продукцію і, як результат, скорочення її обсягу. Якщо ж роздрібні ціни не піднімати, то неминучими є збитки виробників. Виходом і тут могли б стати дотації виробникам з бюджету, але держбюджет і без того вкрай дефіцитний. Тому дотації рано чи пізно доводиться скорочувати, що зменшує або припиняє виробництво на багатьох підприємствах при можливому розширенні виробництва на підприємствах при можливому розширенні виробництва на підприємствах, на продукцію яких в нових умовах зріс попит.

     3.Порушення економічної координації. У економіці, яка централізовано планується підприємства пов'язані між собою системою адміністративної координації ( наприклад Держплан) і користуються досить простою фінансово-кредитною системою (Мінфін, Держбанк, Промбанк, Будбанку). У ринковій економіці переважає економічна координація - розгалуджена децентралізована мережа оптових і роздрібних торговців, що конкурують між собою посередники різного роду, - а ринкова інфраструктура представлена ​​комерційними, інвестиційними, іпотечними та іншими банками, різнопрофільними страховими компаніями, інвестиційними, біржовими, бухгалтерськими, аудиторськими фірмами, компаніями за операціями з нерухомістю та ін

     4. Посилення бюджетних обмежень на рівні підприємства, які сполучаться із застосуванням законодавства про банкрутство. Це рано чи пізно призводить до звільнення працівників і припинення попиту підприємства на ресурси. Збережені фірми прагнуть максимально знизити витрати, і їх попит на ресурси падає, повніше використовуються внутрішні резерви, колишні запаси. Приватизація переводить приховане безробіття у відкриту форму. Безробітні пред’являють менший попит на споживчому ринку. Сукупний результат всіх цих процесів – швидке падіння сукупного попиту і економічний спад.

     5.Відсталість фінансового сектора, несформованість системи інвестиційних фондів, пенсійних фондів, нерозвиненість ринку капіталів. Це призводить до браку крдитних ресурсів. Побудована в 90-ті роки кредитна система тривалий час фактично була не дієвою, замість забезпечення реального сектора. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Особливості трансформаційної кризи 

     Трансформаційна криза веде до істотної перебудови всієї системи відносин. У результаті трансформаційних криз світ змінюється інституційно (базові інститути - ринки, організовані суспільства, регулятори відносин), економічно (зміна укладів, технологічні революції, ієрархія економік), геополітично (архітектура світу, формат відносин), геокультурний (іноді ці зміни визначають як «цивілізаційні »).

     Необхідно також звернути увагу на розгляд міркувань про чинники, що визначають тривалість кризи та неуспішність реформ. 

     Перший чинник тривалості кризи — це загальний стан суспільства. Експерти наполягають на суттєвому значенні готовності суспільства до змін. При цьому йдеться не про настрої населення, а про структурні передумови успішності трансформаційних процесів. Серед таких передумов найчастіше згадують ступінь сформованості громадянського суспільства. Під “громадянським суспільством” розуміють здатність індивідів об’єднуватися і спільно діяти з метою ефективного контролю за владою заради колективних та індивідуальних інтересів. Ще однією передумовою успішності трансформації є наявність суспільного консенсусу щодо напрямів, засобів та темпів проведення реформ. Такий консенсус виробляється в ході консультацій з основними політичними силами і громадськістю і як такий передбачає розподіл відповідальності та принаймні мінімальну передбачуваність результатів реформування. 

     Другий чинник — соціальні якості населення. Експерти мають на увазі, що соціальні якості населення частково або повністю не відповідають вимогам як трансформаційного процесу, так і ринкової економіки. Пояснюючи тривалість трансформаційної кризи, вони посилаються на “ментальність народу”, “відсутність ринкового мислення”, “неринкову економічну культуру”, “соціально-психологічні цінності і традиції”, що не дозволяють громадянам ініціативно створювати конкурентне середовище, а також компетентно діяти в ньому, на “нездатність виробляти адекватні, суспільно й індивідуально корисні реакції на кризові явища”. Плануючи реформи, наполягають експерти, слід подбати про засоби і механізми подолання тих зразків економічної поведінки, що утвердилися в попередній господарській системі. 

     Третій чинник — соціальні якості еліти. Минуле десятиліття було, на думку експертів, часом культивування та застосування в суспільних масштабах найгірших соціальних якостей української політичної еліти. Частина її проголошує відданість реформам, охоче послуговується відповідною риторикою, демонструючи ентузіазм і готовність діяти згідно з декларованими намірами, однак реально просто не бажає запроваджувати їх у життя. Заважають їй у цьому також соціально-економічний егоїзм, схильність до відтворення кланових стосунків, у яких вузькогрупові інтереси безумовно домінують над інтересами суспільними. Клановість у даному випадку означає, що перевага надається такому способові дій, який іде на користь конкретному політико-фінансовому угрупованню в першу чергу. Тому й слово “корупція” було найуживанішим серед експертів при характеристиці поведінки еліт, державних службовців і державних структур взагалі. 

     Четвертий чинник тривалості кризи - професіональна некомпетентність реформаторів. Вирішальною складовою некомпетентності є, за визначенням експертів, нездатність знаходити і запроваджувати у життя інноваційні рішення. В умовах, коли готові, вироблені в дещо інших ситуаціях рецепти не дають бажаного результату, українські реформатори виявилися неспроможними продукувати стратегічні й тактичні інституціональні та організаційні проекти, які у змозі позитивно вплинути на зміну економічної ситуації. Експерти досить критично налаштовані і щодо результатів реалізації економічної політики в конкретних сферах у 1991 — 2001 роках .

     Найбезпораднішою була політика в забезпеченні прозорості, звітності та боротьби з корупцією у державному секторі (95% експертів визнали її незадовільною). Відсутність ефективної політики щодо корупції означає створення сприятливого грунту для її відтворення й поширення. Ще три напрями економічної політики визнані експертами як такі, що або не здійснювалися практично, або прийняті рішення щодо них не реалізовувалися. Усі вони мають, як і перший з названих напрямів, безпосереднє відношення до функціонування держави як інституту: управління державним сектором та інституціями (90% експертів), забезпечення права власності та управління на основі принципу верховенства права (89%), забезпечення ефективності державних витрат (85% експертів). Тобто, на думку експертів, найменш ефективною в економічній політиці є саме держава, адже вона не забезпечила верховенства права і недбало розпоряджалася ресурсами.

     Глибина і тривалість трансформаційного спаду залежать від: