Сутність та основні ознаки підприємства

2.112.3.2. Основний капітал, його  фізичний і моральний знос.

Капітал, що перебуває у  виробничій формі, за характером обороту  традиційно поділяють на основний і  оборотний.

Основний капітал — частина продуктивного капіталу, яка цілком і багаторазово бере участь у виробництві товару, переносить свою вартість на новий продукт частинами (у міру зношення). До основного капіталу відносять ту частину авансованого капіталу, яка втілюється в засобах праці (споруди, машини, устаткування, інструмент). Перенесена частина вартості основного капіталу створює амортизаційний фонд.

Існують два види ізношування  основного капіталу — фізичне  і моральне. Фізичний знос — матеріальний знос машин, інструментів, будинків і споруд, інших засобів праці за час їхнього функціонування в процесі виробництва або невикористання. Фізичний знос є наслідком виробничих навантажень, впливу атмосферних умов, змін у будові матеріалу, з якого виготовлено знаряддя праці, тощо. У результаті фізичного зносу засоби праці втрачають частину своєї вартості. Моральний знос основного капіталу — це передчасна втрата основним капіталом їхньої вартості або зменшення її. Є два види (дві форми) морального зносу. За першої форми відбувається підвищення продуктивності праці у сфері виробництва засобів праці. Це приводить до зниження витрат виробництва на відтворення основних фондів. Зниження вартості засобів праці примушує здійснювати переоцінювання основних фондів. За другої форми морального зносу з’являються принципово нові засоби праці, які мають більш високі конструктивні характеристики та експлуатаційні якості. Іншими словами, нові засоби праці мають набагато вищу продуктивність. Тому стара техніка замінюється новою або модернізується. А це означає втрату як споживчої вартості (в натурі), так і вартості, оскільки частина вартості, втіленої в засобах виробництва, підлягає достроковій заміні ще до того, як її вартість повністю реалізувалася через створюваний продукт. Отже, за другої форми морального зносу відбувається зниження вартості основних фондів у результаті науково-технічного прогресу.

Амортизація основного  капіталу — це заміщення в грошовій формі зношених засобів праці поступовим перенесенням вартості на продукт (послуги), що виробляється. Відрахування на заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають амортизаційними. Встановлений у законодавчому порядку річний процент заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають нормою амортизації. Високі темпи науково-технічного прогресу, прискорення морального зносу основних фондів ведуть до того, що держава збільшує норму амортизації в законодавчому порядку. Це називається політикою прискореної амортизації, що широко застосовується в розвинутих країнах.

12.3.3. Оборотний  капітал

Оборотний капітал — частина продуктивного капіталу, вартість якої входить у створювані товари цілком і яка повністю повертається в грошовій формі після їх реалізації. До складу оборотного капіталу входять предмети праці (сировина, матеріали, енергія, паливо), а також капітал, витрачений на робочу силу. Оборот капіталу, витраченого на робочу силу (Грс), має свої особливості. На відміну від інших частин оборотного капіталу вартість капіталу Грс на стадії виробництва не переноситься на продукт. Праця бере участь у створенні нової вартості, яка є складовою доданої вартості, створеної також іншими факторами виробництва — підприємцем і капіталом, і яка для кожного з власників певного фактора виробництва слугує винагородою, про що детальніше буде сказано в темі 17 (див. також тему 13).

 
Основний капітал — частина продуктивного капіталу, яка цілком і багаторазово бере участь у виробництві товару, переносить свою вартість на новий продукт частинами (у міру зношення). До основного капіталу відносять ту частину авансованого капіталу, яка втілюється в засобах праці (споруди, машини, устаткування, інструмент). Перенесена частина вартості основного капіталу створює амортизаційний фонд.  
 
Існують два види ізношування основного капіталу — фізичне і моральне. Фізичний знос — матеріальний знос машин, інструментів, будинків і споруд, інших засобів праці за час їхнього функціонування в процесі виробництва або невикористання. Фізичний знос є наслідком виробничих навантажень, впливу атмосферних умов, змін у будові матеріалу, з якого виготовлено знаряддя праці, тощо. У результаті фізичного зносу засоби праці втрачають частину своєї вартості. Моральний знос основного капіталу — це передчасна втрата основним капіталом їхньої вартості або зменшення її. Є два види (дві форми) морального зносу. За першої форми відбувається підвищення продуктивності праці у сфері виробництва засобів праці.

Це приводить до зниження витрат виробництва на відтворення основних фондів. Зниження вартості засобів праці примушує здійснювати переоцінювання основних фондів. За другої форми морального зносу з’являються принципово нові засоби праці, які мають більш високі конструктивні характеристики та експлуатаційні якості. Іншими словами, нові засоби праці мають набагато вищу продуктивність. Тому стара техніка замінюється новою або модернізується. А це означає втрату як споживчої вартості (в натурі), так і вартості, оскільки частина вартості, втіленої в засобах виробництва, підлягає достроковій заміні ще до того, як її вартість повністю реалізувалася через створюваний продукт. Отже, за другої форми морального зносу відбувається зниження вартості основних фондів у результаті науково-технічного прогресу.  
 
Амортизація основного капіталу — це заміщення в грошовій формі зношених засобів праці поступовим перенесенням вартості на продукт (послуги), що виробляється. Відрахування на заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають амортизаційними. Встановлений у законодавчому порядку річний процент заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають нормою амортизації.

Високі темпи науково-технічного прогресу, прискорення морального зносу основних фондів ведуть до того, що держава збільшує норму амортизації в законодавчому порядку. Це називається політикою прискореної амортизації, що широко застосовується в розвинутих країнах. 
 
Оборотний капітал — частина продуктивного капіталу, вартість якої входить у створювані товари цілком і яка повністю повертається в грошовій формі після їх реалізації. До складу оборотного капіталу входять предмети праці (сировина, матеріали, енергія, паливо), а також капітал, витрачений на робочу силу. Оборот капіталу, витраченого на робочу силу (Грс), має свої особливості. На відміну від інших частин оборотного капіталу вартість капіталу Грс на стадії виробництва не переноситься на продукт. Праця бере участь у створенні нової вартості, яка є складовою доданої вартості, створеної також іншими факторами виробництва — підприємцем і капіталом, і яка для кожного з власників певного фактора виробництва слугує винагородою, про що детальніше буде сказано в темі 17Перейти до: навігація, пошук

Інвестиція (від лат. invest, вкладення коштів) — господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції.

вестиції в об'єкти підприємницької  діяльності здійснюються в різних формах. З метою обліку, аналізу та планування інвестиції класифікуються за різними ознаками:

1. За об'єктами вкладень розрізняють реальні та фінансові інвестиції. Під реальними інвестиціями розуміють вкладення коштів у реальні активи: як матеріальні, так і нематеріальні (інноваційні інвестиції). Під фінансовими інвестиціями розуміють вкладення коштів у різні фінансові активи, серед яких найбільш значну частку посідають вкладення у цінні папери.
2. За характером участі в інвестуванні розрізняють прямі і непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміється безпосереднє вкладення коштів інвестором в об'єкти інвестування. Під непрямими інвестиціями розуміється інвестування, опосередковане іншими особами (інвестиційними або фінансовими посередниками).
3. За періодом інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові інвестиції. Під короткостроковими інвестиціями розуміють звичайно вкладення капіталу на період не більше одного року (наприклад, короткострокові депозитні внески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо). Під довгостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період більше одного року.
4. За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні (акціонерні), державні, іноземні та спільні.
5. За регіональною ознакою розрізняють внутрішньодержавні та закордонні інвестиції. Під внутрішніми інвестиціями розуміють вкладення коштів у об'єкти інвестування, розміщені в межах даної країни. Під інвестиціями за кордоном (іноземні інвестиції) розуміють вкладення коштів у об'єкти інвестування, розміщені за межами даної країни.
6. Прямі інвестиції — безпосереднє вкладення коштів інвестором в об'єкти інвестування. Пряме інвестування здійснюють підготовлені інвестори, які мають достатньо інформації про об'єкт інвестування і знають механізм інвестування. Прямі інвестиції, як правило, здійснюються у формі кредиту без інвестиційних посередників з метою оволодіння контрольним пакетом акцій компанії. Пряма інвестиція передбачає внесення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою.
7. Непрямі портфельні інвестиції — інвестування, опосередковане іншими особами (інвестиційними або фінансовими посередниками). Не усі інвестори мають достатню кваліфікацію для ефективного вибору об'єктів інвестування та подальшого управління ними. У цьому випадку вони купують цінні папери, що випускаються інвестиційними або іншими фінансовими посередниками (наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних фондів або інвестиційних компаній), а останні розміщують зібрані таким чином інвестиційні кошти на власний розсуд у найбільш ефективні об'єкти інвестування, беруть участь в управлінні ними, а отримані доходи розподіляють серед своїх клієнтів.
8. Портфельна інвестиція передбачає придбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на біржовому ринку (за винятком операцій із скупівлі акцій як безпосередньо платником податку, так і пов'язаними з ним особами, в обсягах, що перевищують 50% загальної суми акцій, емітованих іншою юридичною особою, які належать до прямих інвестицій.
9. Капітальна інвестиція — це витрати на будівельно-монтажні роботи, придбання будівель або їх частин, обладнання, інструменту, інвентарю, інші капітальні роботи і витрати на проектно-пошукові роботи, геологорозвідувальні і бурові роботи, а також витрати на відведення земельних ділянок і переселення у зв’язку з будівництвом, на підготовку кадрів для підприємств, що будуються та ін.
10. Витрати виробництва та їх види
11. Кожного виробника цікавить питання, скільки товару виробляти і скільки продавати залежно від ціни і витрат на його виробництво. Для виробництва продукції підприємець повинен зробити певні витрати. До таких витрат належать елементи факторів виробництва, які використовуються у виробництві. Це витрати на оплату живої праці (заробітну плату); на будівлі та обладнання (інвестиції); оплату природних ресурсів (води, корисних копалин, що використовуються як сировина та матеріали) та палива; оплату інших енергоносіїв. 
     
    Виробничі витрати - це фактичні витрати виробника (фірми) на придбання й використання всіх необхідних умов виробництва, які забезпечують осягнення кінцевого результату господарської діяльності. 
     
    Відсоткове співвідношення елементів витрат характеризує їх структуру. Так, наприклад, матеріаломісткими вважають галузі, у структурі витрат яких велика питома вага матеріальних витрат (харчова, легка промисловість), трудомісткими - галузі добувної промисловості, де витрати на зарплату становлять 50%. Фондомісткими вважають галузі, в структурі яких велику питому вагу мають амортизаційні відрахування (електроенергетика). Витрати виробництва поділяються на зовнішні та внутрішні. 
     
    Зовнішні витрати (їх ще називають явні, прямі, грошові) - це витрати підприємця на придбання ресурсів, які не належать даній фірмі. Наприклад, заробітна плата найманих працівників, витрати на придбання сировини, устаткування, сплата податків тощо. 
     
    Внутрішні витрати (або неявні, непрямі, неоплачувані) пов'язані з використанням факторів виробника, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). Для розрахунку внутрішніх витрат підраховують ту вигоду, яку підприємство могло б мати, передавши власні ресурси на сторону. 
     
    Сучасна економічна наука відносить до внутрішніх витрат нормальний прибуток - мінімальну плату, необхідну для утримання підприємця в певній сфері бізнесу. Вирізнення зовнішніх і внутрішніх витрат необхідно для правильного визначення розміру прибутку, одержуваного підприємцем, отже, для оцінки реального стану справ у фірми. 
    Із виділенням зовнішніх та внутрішніх витрат розглядають два підходи до розуміння природи затрат фірми: бухгалтерський і економічний. 
     
    Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх (явних) витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи накладної. Ці витрати відображаються у бухгалтерському балансі фірми і є бухгалтерськими витратами. Економічний підхід до витрат виробництва передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, пов'язаних з можливістю альтернативного використання ресурсів. Економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів.  
     
    Таким чином, економічні (вмінені) витрати - справжні витрати виробництва на даний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання ресурсів. 
     
    Для фірми (виробника) дуже важливо також аналізувати витрати виробництва з огляду на чинник часу. Для фірми існують два періоди функціонування:
12. 1. Довгостроковий період функціонування фірми - це інтервал часу, впродовж якого фірма має можливість змінити всі зайняті ресурси, зокрема й виробничі потужності. 
    2. Короткостроковий період - це період часу, впродовж якого фірма не може змінити обсяг (кількість) принаймні одного з наявних у неї видів виробничих ресурсів, скажімо, капітального.
13. Таким чином, у короткостроковому періоді одна частина ресурсів є перемінною (природні й трудові ресурси), а друга частина - постійною. Тому короткостроковий період нерідко називають періодом фіксованих виробничих потужностей. Відповідно, одна частина витрат фірми становить постійні витрати, а друга - змінні. 
     
    Постійними витратами (Fixed Cost - FC) називають такі, величина яких не залежить від зміни обсягу виробництва. До постійних витрат належать витрати, на cплату оренди (якщо орендуються приміщення, основні фонди тощо), витрати на рентні та страхові платежі, сплату відсотків за кредит та ін. Постійні витрати є обов'язковими і зберігаються навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє, але мусить підтримувати готовність до виробництва. 
     
    Змінними витратами (Variable Cost - VC) називають витрати, величина яких знаходиться в залежності від зміни обсягу виробництва. До змінних належать витрати на заробітну плату, сировину, матеріали, паливо, електроенергію. Сума постійних і змінних витрат при кожному даному обсязі виробництва утворює загальні (валові) витрати виробництва (ТС). 
     
    Суму постійних і змінних витрат виробництва називають загальними витратами фірми (Total Cost - TC). Тому формулою загальних витрат є:
14. TC=FC+VC
15. де FС - постійні витрати, VC - змінні витрати. 
     
    Велике значення в економічному аналізі роботи підприємств мають граничні витрати. Граничні витрати (Marginal Cost - MC) - це витрати, котрі додатково потрібні для виробництва кожної одиниці продукту понад визначений обсяг:
17. де TC - зміна загальних витрат, Q - зміна кількості продукції, що виробляється. 
     
    Зростання граничних витрат призводить до зменшення виробництва продукції, а отже - і до підвищення їх ціни. 
    Зміну витрат на створення додаткової одиниці продукції зумовлено дією закону спадної продуктивності факторів виробництва. Суть його полягає в тому, що коли один із факторів виробництва є змінним, а інші постійними, то, починаючи з певного моменту, гранична продуктивність кожної наступної одиниці змінного фактора зменшуватиметься. 
     
    Витрати виробництва у грошовій формі на одиницю продукції становлять собівартість продукції. Визначається вона, як сукупні витрати, поділені на кількість виробленої продукції, тобто як середні витрати:
18. AC= TC : Q,
19. де AC - середні витрати, TC - загальні витрати, Q - кількість виробленої продукції. 
     
    Собівартість продукції є мірилом витрат і доходів підприємства. Зменшення витрат на виробництво продукції збільшує доходи, і навпаки. Отже, собівартість відображає реальні витрати підприємства на виробництво продукції, дає можливість визначити ефективність його роботи. 
     
    Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва або собівартості продукції. Так, для зниження витрат, пов'язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари тощо). 
     
    Слід особливу увагу звернути на зниження непродуктивних витрат - штрафів, відшкодування збитків тощо, пов'язаних із невиконанням підприємством своїх договірних зобов'язань. До таких витрат належать також прогули працівників на підприємстві. В Україні надзвичайно важливу роль у зниженні собівартості на підприємствах відіграє економія сировини, електроенергії, палива.

Суть і види виторгу  фірми

Як уже підкреслювалося, теорія фірми ґрунтується на принципі максимізації прибутку, тобто максимізації різниці  між виторгом і витратами. Витрати  виробництва фірми проаналізовано у попередньому розділі. В цьому  питанні теми з'ясуємо суть і види виторгу фірми на основі широкого використання графічних моделей.

Виторг або дохід - це певна сума грошей, яка надходить від продажу  фірмою певної кількості благ (товарів  і послуг). Мікроекономіка виділяє  три види виторгу: середній, граничний, загальний. Розглянемо кожен із них  окремо.

Середній виторг (АR). Теорія попиту твердить, що кількість продукції, яку  хоче придбати споживач, є функцією її ціни. Крива попиту показує, скільки  може і хоче заплатити споживач за різні кількості продукту. Ціна на кривій попиту є ціною за бажану одиницю всієї кількості. Вона показує, скільки споживач хоче і може заплатити  за кожну одиницю виробленого  продукту. Стосовно виробника ціна покупця представляє той виторг, що очікується продавцем від кожної проданої одиниці випущеної продукції.

Середній виторг - це гроші, які  продавець очікує взяти за продану  одиницю виробленої продукції. Крива  попиту показує виробнику, скільки  виторгу він може отримати за продану  одиницю із загального випуску продукції.

Крива попиту на продукцію фірми  а на рис. 10 є в той же час  кривою середнього виторгу. Те, що є  ціною за оди

Рис. 10. Крива середнього виторгу

ницю продукції для покупця, є виторгом від одиниці продукції  або середнім виторгом для продавця. Сказати, що покупець повинен заплатити  ціну в 2 грн. за одиницю, - те ж саме, що сказати: виторг від одиниці продукції, або середній виторг, отриманий продавцем, рівний 2 грн.

Ціна і середній виторг - це одне і те ж, розглянуте під різними  кутами зору (табл. 3): АR = Р.

Загальний виторг (ТR). Загальний виторг, як ми вже

У табл. 3 помічаємо, що загальний виторг є нульовим, якщо продається нуль одиниць  товару. Перша продана одиниця  збільшує загальний виторг з нуля до 5. Граничний виторг - збільшення загального виторгу, що є результатом  продажу першої одиниці продукції, - дорівнює 5. Третя продана одиниця  збільшує ТR з 8 до 9, тобто граничний  виторг дорівнює 1. Четверта продана  одиниця за ціною 2 грн. зменшує загальний  виторг, і тому МR = -1.

Чи помітили ви, що найбільший ТR дає  продаж 3 одиниць товару, а оптимальною  ціною є ціна в 3 грн. за одиницю?

Отже, залежно від графіка попиту або середнього виторгу фірма  встановлює графік загального виторгу.

Таблиця 3. Розрахунок загального, середнього і граничного виторгу (дані умовні)

Середній виторг і граничний  виторг. Якщо крива АR або крива  попиту є лінійною і спадною, тоді крива МR буде також лінійною і  спадною. З табл. 3 видно, що фірма  мас справу саме з такою кривою попиту. Вона описується рівнянням:

Обидві криві (АR і МR) виходять з  однієї точки на вертикальній осі (осі  ціни). Але нахил кривої МR вдвічі більший, ніж нахил кривої АR. Це можна  підтвердити геометрично (рис. 11). Отже, якщо крива АК. є лінійною і спадною, тоді можна зобразити і відповідну криву МR. Починаємо криву МR з  точки на осі ціни, яку перетинає  АR, проводимо її через точку на осі кількості попиту, яка вдвічі менша, ніж та, що лежить на перетині з конвою

Рис. 11. Розташування кривих середнього і граничного виторгу

Крива загального виторгу і точкова  еластичність попиту. З теми "Еластичність в економіці та її види" нам  відомо, як обчислюються коефіцієнти  дугової та точкової еластичності попиту. Тепер розглянемо, як змінюється загальний  виторг виробника (продавця) залежно  від типу еластичності попиту. Як ми вже знаємо, на кривій попиту, яка  є лінійною і спадною, завжди представлені усі п'ять можливих типів точкової еластичності попиту.

Загальний виторг може збільшуватися  або зменшуватися залежно від  еластичності попиту. ТR є максимальним на тому рівні 0, який відповідає серединній точці кривої АR (точка А на рис. 13). Коефіцієнт еластичності попиту Еd на цьому рівні становить 1. Отже, там, де Еd = 1, ТК досягає максимуму.

Якщо Еd < 1, тобто попит нееластичний, то ТR спадає, якщо ціна зменшується, МR < 0, а АR знаходиться нижче

Рис. 12. Крива загального виторгу

Рис. 13. Залежність ТR від еластичності попиту

серединної точки, наприклад, у  точці С (рис. 13). Якщо Ed > 1 (попит  є еластичним), то ТR зростає, при  зниженні ціни, МR > 0, а AR знаходиться  вище серединної точки, наприклад, у  точці В (рис. 13).