Суспільно-економічні, технічно-економічні і організаційно-економічні відносини

2. Власність в економічному розумінні  відрізняється від виробничих  відносин речовим змістом, матеріальним  носієм. Якщо такими в економічній  власності є різні обʼєкти привласнення (засоби виробництва, робоча сила, предмети споживання, послуги та ін.), то у виробничих відносинах – продуктивні сили та їхня речова форма, тобто технологічний спосіб виробництва.

3. Між категоріями "економічна  власність" та "економічні відносини"  простежується різниця. Поняття  "економічна власність", яке  розглядається з погляду суспільної  форми, відображає вужче коло  звʼязків і відносин, є менш ємним, охоплює лише одну, хоч і найважливішу підсистему економічних відносин.

4. Аналіз різних субʼєктів привласнення в історичному аспекті дає змогу розкрити еволюцію відносин економічної власності. Так, якщо на ранній стадії капіталізму основним субʼєктом такої власності був індивідуальний капіталіст, то на вищій – колективний у різних видах з неоднаковим ступенем колективності. Крім того, за сучасних відносин економічної власності при капіталізмі до найновіших обʼєктів привласнення належать інтелектуальна власність (у формі патентів, ліцензій та ін.) і частково інформація. Історичний аспект також відображається при детальнішій конкретизації кожного обʼєкта привласнення.

5. Визначення власності як системи  соціально-економічних звʼязків надає їй цілісності і завершеності, що характеризує у такій же повноті виробничі відносини, а отже, відповідає вимогам системно-структурного аналізу.

6. Визначення власності як системної  сутності виробничих відносин  зорі-єнтовує на дослідження важливих  теоретико-методологічних та практичних  проблем.

7. Такий підхід сприяє змістовнішому  зʼясуванню механізму дії двох сторін суспільного способу виробництва.

Відповідно до Закону України "Про  власність" основними і рівноправними  формами власності є приватна, колективна і державна. У процесі  реформування економічної системи  необхідно змінити відносини  економічної власності, щоб поєднати працю та власність на основі оптимального роздержавлення і приватизації економіки  і створити на цій основі дієві  стимули до праці.

Другою найважливішою підсистемою  власності є юридична власність.

Юридична власність – загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності.

Оскільки юридична власність є  виразом вольових відносин між людьми, повʼязаних з певним видом матеріальних чи нематеріальних благ або з речами, то вона (як і економічна власність) має два аспекти: вольове ставлення людини до іншої людини або групи людей до іншої групи; ставлення людини до речі. У другому аспекті речі (засоби праці, предмети праці, предмети споживання та ін.) належать певним особам, перетворюючись при цьому на сферу вияву людської волі, і є обʼєктом їхнього володіння, їхнім майном, а люди – власниками майна. При цьому встановлюється вольове ставлення людини до речі, вона вкладає свою волю у певну річ. Юридична власність означає ставлення індивіда до речей як до своїх, владу над речами, розпоряджання ними на власний розсуд. Речі при цьому уособлюються, персоніфікуються і протиставляються іншим речам, які або взагалі не перебувають у чиємусь володінні, або перебувають у володінні інших субʼєктів. Вільний доступ до таких речей інших членів суспільства не допускається. Певні речі як обʼєкти володіння становлять майно конкретної особи, стають монопольною сферою вияву лише волі їх власника.

Найважливіші категорії юридичної  власності – володіння, розпоряджання, користування.

Підхід окремих авторів до власності  лише в юридичному аспекті, зведення її до права власності обмежений  і неконструктивний. З такої точки  зору замість категорій, які теоретично виражають економічну власність (вартість, заробітна плата, прибуток тощо), слід розглядати право на зарплату, право  на товар, право на дохід і т. д.

Власність виявляється в соціальному, політичному, психологічному та національному  аспектах. Соціальний аспект власності  розкриває процес утворення та розвитку класів, соціальних груп і взаємодію  між ними залежно від відношення до засобів виробництва, способів отримання  певної частки суспільного багатства. Політичний аспект власності характеризує наявність впливу на політику держави  залежно від привласнення засобів  виробництва, інших обʼєктів власності. Психологічний аспект власності відображає наявність або відсутність почуття господаря у працівників, ставлення до власності як до своєї, нічиєї або чужої. Національний аспект власності характеризує наявність або відсутність певних обʼєктів власності в руках нації, народу.

Докорінна зміна відносин власності  в Україні вимагає реформування кожної підсистеми. Після проголошення незалежності змінилася переважно  національна підсистема власності, оскільки 95 % власності, яка належала загальносоюзним міністерствам  і відомствам колишнього СРСР, перейшла до Української держави. Дещо змінилася  економічна власність, передусім її кількісний аспект. На початок 2004 р. внаслідок  роздержавлення і приватизації в  Україні частка державної власності  на засоби виробництва знизилась  до 20 %. Якісний аспект власності  певною мірою змінився лише на підприємствах, які перебувають у власності  трудових колективів, дещо менше – на орендних підприємствах. Переважна більшість населення України ще більше відчужена від власності та управління нею, від створеного продукту, економічної влади тощо. Механізм надання приватизаційних сертифікатів не вніс реальних змін у відносини економічної власності для більшості громадян.

2. Техніко-економічні відносини

Ці відносини є однією з форм розвитку продуктивних сил.

Техніко-економічні відносини - речова форма розвитку продуктивних сил, яка утворюється у процесі суспільного поділу праці, соціалізації, кооперування, концентрації виробництва, обміну діяльності між людьми.

Поняття “речова формаˮ використовують для обґрунтування ще однієї, крім суспільно-економічної (суспільної), форми розвитку продуктивних сил для певного протиставлення формі, яка стосується відносин економічної власності між людьми в усіх сферах суспільного відтворення. Це поняття органічно повʼязане з виокремленням у суспільному способі виробництва двох діалектично взаємодіючих сторін – продуктивних сил і виробничих відносин (відносин економічної власності), які з методологічного погляду отримали у працях К. Маркса назви "речовий зміст" і "суспільна форма" (як конкретизація категорій діалектики "зміст" і "форма" стосовно специфіки предмета політ-економічного дослідження).

Абстрагувавшись від цього, речову форму розвитку продуктивних сил доцільніше назвати техніко-економічною  формою. Перша частина назви відображає органічний звʼязок техніко-економічних відносин з розвитком техніки, друга – належність до економічної системи, зокрема до економічних відносин. Поняття "техніко-економічна форма" адекватніше (порівняно з "речовою формою") і тому, що термін "речова" в етимологічному аспекті характеризує лише відносини між речами, речовими факторами виробництва (засобами і предметами праці та ін.). У межах технологічного способу виробництва такі відносини ще можна називати технологічними. Оскільки техніко-економічні відносини відображають відносини між людиною і речами, а також між самими людьми у процесі праці (а не в процесі зростання вартості, не відносини привласнення різних обʼєктів економічної власності в усіх сферах суспільного відтворення), то цю форму розвитку продуктивних сил найлогічніше назвати техніко-економічною.

Суспільний поділ праці  почав формуватися ще за первіснообщинного  ладу (перший суспільний великий поділ  – відокремлення скотарства від землеробства). Цей процес тривав у рабовласницькому суспільстві (другий і третій великі суспільні поділи праці – відокремлення ремесла від землеробства і торгівлі від землеробства). Отже, якщо впродовж понад 3 млн років існування цивілізації відбувся лише один великий суспільний поділ праці, впродовж майже 3 тисячоліть – два наступні, то можна вважати, що четвертий поділ праці – відокремлення сфери послуг від матеріального виробництва – відбувся у розвинутих країнах лише в 30-ті роки XX ст., тобто через неповне століття. Із середини 70-х років XX ст. у цих країнах почався пʼятий великий поділ праці – виокремлення інформаційної сфери зі сфер матеріального і нематеріального виробництва. Шостим великим поділом праці стане відокремлення сфери управлінської діяльності, сьомим – наукової діяльності. Отже, загальний поділ праці (за окремими родами і сферами виробництва) є найконсервативнішою формою.

Динамічнішою формою суспільного  поділу праці (а отже, й техніко-економічних  відносин) є поділ родів і сфер народного господарства на окремі види – комплексні галузі (наприклад, всередині промисловості – машинобудування, харчова, легка промисловість та ін.; всередині будівництва – житлове та ін.), а цих галузей – на окремі галузі (наприклад, у харчовій промисловості України налічують 24 галузі) і види виробництва. Оскільки основою суспільного поділу праці є рівень розвитку продуктивних сил, а найрозвинутішою країною є США, то частковий поділ праці тут найпоширеніший. У середині 90-х років XX ст. у США в промисловості налічувалося майже 700 галузей.

Загальний і особливий  поділи праці надають цілісності розвитку продуктивних сил країни на макроекономічному рівні. При цьому  формується єдиний народногосподарський комплекс країни.

Найдинамічнішою формою суспільного  поділу праці є одиничний поділ  праці у межах підприємства – виокремлення цехів, дільниць, відділів, бригад, а також поділ за професіями і спеціальностями. За первіснообщинного ладу існувало всього кілька професій, за рабовласницького – кілька десятків, за феодального способу виробництва – кілька сотень (у Парижі в XIII ст. налічувалося до 300 ремісничих і торгових спеціальностей), на завершальному етапі нижчої стадії капіталізму (наприкінці XIX ст.) – понад десять тисяч. Наприкінці 30-х років XX ст. у США налічувалося понад ЗО тис. занять, ремесел, професій, а наприкінці XX ст. – майже 8 млн.

Із суспільним поділом  праці, передусім з особливою  і одиничною формами, тісно повʼязана спеціалізація виробництва, насамперед промислового. Спеціалізація виробництва – форма суспільного поділу праці між галузями, всередині галузей і підприємств у вигляді предметної (спеціалізації окремих підприємств на виготовленні кінцевих видів продукції – автомобільні, тракторні, приладобудівні, меблеві підприємства та ін.), подетальної (спеціалізації підприємств на виготовленні окремих частин і деталей готового продукту – підшипників, коліс тощо) і технологічної (спеціалізації на виконанні окремих операцій, наприклад ливарні заводи, на яких виготовляють литі, ковані та штамповані заготовки). На основі подетальної та поопераційної спеціалізації й розвивається комбінування виробництва – поєднання різних видів виробництва на одному підприємстві або низці взаємоповʼязаних підприємств; кооперування виробництва – участь кількох або багатьох підприємств у виготовленні окремого продукту.

З виникненням технологічного способу виробництва, що базується  на машинній праці, виробничі функції  окремого робітника стали закріплюватися за окремими підприємствами, а подетальна та поопераційна спеціалізації робітників у межах одиничного поділу праці  зумовили технологічну залежність підприємств. Переважаючою формою суспільного поділу праці після 30-х років XX ст. стає подетальна та поопераційна форми одиничного поділу праці. Вони розвиваються як у межах окремих країн, так і в міжнародному масштабі (з середини 50-х років XX ст.). У другому разі відбувається інтернаціоналізація одиничного поділу праці, яка формує найінтенсивніші звʼязки в системі міжнародного поділу праці.

Техніко-економічним відносинам властиві свої іманентні закони розвитку (закон усуспільнення виробництва  і праці, закон концентрації виробництва) та суперечності (між окремими формами  суспільного поділу праці, всередині  окремих форм (наприклад, між предметною, подетальною і коопераційними формами  спеціалізації, між національними  та інтернаціональними формами суспільного  поділу праці та ін.)).

Високий рівень розвитку техніко-економічних  відносин, міжнародного поділу праці  сприяє прогресу продуктивних сил і  виражається у значній частці високотехнологічної експортної продукції  в національному доході, ВВП.

3. Організаційно-економічні відносини.

Ці відносини проміжні між техніко-економічними та виробничими відносинами (або  відносинами економічної власності) і є організаційною формою розвитку продуктивних сил. Такі відносини можуть або сприяти розвиткові продуктивних сил, або гальмувати їх.

Організаційно-економічні відносини – відносини між людьми з приводу організації виробництва (у тому числі безпосереднього виробництва, обміну, розподілу і споживання) матеріальних благ і послуг, вивчення ринку, обміну досвідом та ін.

Основними елементами організаційно-економічних  відносин є менеджмент, маркетинг, обмін  виробничим досвідом, організація різних систем заробітної плати, діяльності різних типів бірж (фондової, товарної, біржі  робочої сили), організація банківської, бюджетної системи тощо. В межах  кожного елементу можна виокремити такі етапи: прийняття рішень на основі збору та систематизації інформації; перетворення рішення на різні форми  команд та контроль за його виконанням; аналіз ефективності прийнятих рішень та його коригування у майбутньому  в разі необхідності.

Сферою організаційно-економічних  відносин є відносини між людьми з приводу створення організації, формування її структури, системи управління тощо.

ВИСНОВОК

Виходячи з наведеного вище матеріалу підведемо підсумок:

економічні відносини  являють собою сукупність соціально-економічних  та організаційно-виробничих зв'язків  між господарюючими суб'єктами в  процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів.

організаційно-економічні відносини  безпосередньо пов'язані з продуктивними  силами. Вони виникають з приводу  трудової діяльності, кооперації праці, обміну засобами виробництва тощо. В цілому ці відносини втілені  в господарській системі організації  та управління економікою на різних рівнях. Конкретні організаційно-економічні відносини відображені у господарських  системах окремих галузей суспільного  виробництва - економіка промисловості, сільського господарства, торгівлі, охорони  здоров'я тощо. Їхню специфіку вивчають конкретні економічні науки. До загальних  організаційно-економічних відносин належать форми і методи господарювання, характерні для всіх галузей економіки.