Суспільно-економічні, технічно-економічні і організаційно-економічні відносини

 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

 

 

КАФЕДРА ЕКОНОМІКИ

 

 

 

 

 

Навчальна дисципліна

 

«Економіка»

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

На тему:

“ Суспільно-економічні, техніко-економічні і організаційно-економічні відносини ”

 

 

 

 

 

 

 

Автор: студент   XX – 2 -1

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ - 2011

 

 

ЗМІСТ:

 

І. ВСТУП

 

1. Виробничі   відносини.

 

2. Техніко-економічні  відносини

3. Організаційно-економічні відносини.

 

ІІ. ВИСНОВОК

 

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема: Суспільно-економічні, техніко-економічні і організаційно-економічні відносини

 

ВСТУП.

Вперше пізнавальне значення категорії  “відносини" дослідив ще Арістотель. їх можна охарактеризувати у найзагальнішому контексті як відносини між людьми, які виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг.

Західні та деякі українські економісти здебільшого ігнорують категорії "економічні відносини", "виробничі  відносини", хоча широко послуговуються категоріями "економіка", "виробництво". Це збіднює методологічну основу їхніх досліджень, оскільки поняття "відносини" має велику евристичну цінність: наявність таких відносин (а отже, звʼязків) між людьми в процесі виробництва націлює дослідника на пошук внутрішніх, необхідних, сталих та інших форм звʼязків економічного закону. Західні економісти абстрагуються від виробничих відносин також з ідеологічних мотивів, оскільки це дає змогу уникати політико-економічної оцінки властивостей та ознак основної продуктивної сили (перетворення більшості працездатного населення на найманих працівників), власників засобів виробництва та інших обʼєктів виробничої власності, засобів виробництва (їх перетворення на капітал, тобто засіб привласнення неоплаченої праці в руках власників) та ін.

Перші спроби розглядати виробничі  відносини людей як предмет політичної економії зробив Д. Рікардо. Але він  обмежив їх відносинами розподілу, стверджуючи, що головне завдання політичної економії – визначення законів, що управляють розподілом.

Науково обґрунтував категорію "виробничі  відносини" К. Маркс. Він доводив, що у процесі виробництва люди вступають у певні суспільні  звʼязки й відносини – виробничі відносини, у межах яких існує їх ставлення до природи. Отже, він виводив цю категорію з потреб суспільного виробництва та обміну. Вчений переважно ототожнював поняття "виробничі відносини" і "економічні відносини". З точки зору методології дослідження він також застосовує терміни "специфічна суспільна форма", "суспільно-економічна форма", "суспільна форма" та ін. У "Капіталі" Маркс неодноразово констатував звʼязок багатьох економічних категорій з виробничими відносинами, зокрема,1 охарактеризував капітал як буржуазне виробниче відношення, повʼязував визначення економічного змісту власності за капіталізму із сукупністю виробничих відносин та ін. Уперше категорію "економічні відносини" як ширшу, ніж "виробничі відносини", розглянув Ф. Енгельс.

У процесі дискусій радянські  економісти дійшли чотирьох основних точок зору, зокрема, що виробничі  відносини є суспільною або соціально-економічною  формою розвитку продуктивних сил:

 вони утворюються  з організаційно-економічних і  техніко-економічних відносин;

 ототожнюються з економічними  відносинами; 

тотожні сукупності відносин власності.

Останніми роками деякі вітчизняні економісти, механічно копіюючи західну  економічну думку, досвід економікс, заперечують  доцільність використання категорії "виробничі відносини". Але  вона виконує важливі теоретико-методологічні  функції при дослідженні економічної  системи будь-якої суспільно-економічної  формації; допомагає розкрити діалектику взаємодії двох сторін суспільного  способу виробництва; виокремити в  системі суспільних відносин (соціальних, правових, політичних, ідеологічних та ін.) певну підсистему, повʼязану лише з матеріальними відносинами; зʼясувати суспільні відносини між людьми у виробництві тощо. Думку про недоцільність використання категорії можна пояснити небажанням досліджувати історично перехідний характер капіталістичного способу виробництва (оскільки в процесі трансформації однієї суспільно-економічної формації в іншу руйнується суспільна форма), незнанням діалектичного методу дослідження (зокрема, принципу суперечності), сутності економічної системи та іншими причинами.

 

1. Виробничі відносини.

Виробничі відносини – обʼєктивні відносини між людьми, які виникають і розвиваються у всіх сферах суспільного відтворення, є суспільною формою розвитку продуктивних сил й одночасно впливають на їх еволюцію.

Виробничі відносини відтворюються  незалежно від волі та свідомості людей, отже, є обʼєктивними, а, проявляючись як інтереси, частково субʼєктивними. Дослідити їх можна лише за допомогою свідомої діяльності, при цьому вчений переносить субʼєктивну оцінку власного соціально-економічного становища в суспільстві на свої наукові висновки і узагальнення, особливо на висновки щодо відносин економічної власності.

Водночас евристична цінність категорії "виробничі відносини" має певні  межі. Так, при зʼясуванні еволюції виробничих відносин під впливом розвитку продуктивних сил доцільніше застосовувати категорії різних типів і форм власності. Наприклад, переростання продуктивними силами меж індивідуальної капіталістичної власності зумовлює інтенсивний розвиток акціонерної капіталістичної власності; коли продуктивні сили переростають межі акціонерної капіталістичної власності як форми монополій, починається швидкий розвиток державної власності. Застосування категорії "виробничі відносини" утруднює процес дослідження такої взаємодії. Крім того, категорія "виробничі відносини" є дещо аморфною, оскільки націлює на вивчення матеріальних відносин між людьми у сфері безпосереднього виробництва (а не розподілу, обміну та споживання). Тому нею необхідно оперувати в єдності із сукупністю споріднених категорій, виокремлюючи при цьому їх спільні ознаки і відмінності.

У сучасній економічній літературі щодо сутності власності існують  різні точки зору. Так, в "Економічній  енциклопедії" за редакцією Л. Абалкіна власність розглядається як "належність засобів і продуктів виробництва  певним особам – індивідам або колективам – у певних історичних умовах, що виражають конкретний тип відносин власності". У "Великому економічному словнику" за редакцією А. Азріліяна дається аналогічне визначення цієї категорії. Ще в одній колективній праці російських учених власність охарактеризовано як "належність речей, матеріальних і духовних цінностей певним особам, юридичне право на таку належність і економічні відносини між людьми з приводу належності, поділу, переділу обʼєктів власності". У найпопулярнішому в Росії підручнику "Економічна теорія" стверджується, що власність – це "категорія, що використовується для позначення системи економічних і правових відносин, які характеризують організаційні або соціальні форми володіння, користування і розпоряджання майном; майно або фінансові засоби, що належать фізичній або юридичній особі".

Такі та аналогічні визначення власності  запозичують деякі українські економісти. Але більшість дефініцій має  такі недоліки:

1) однобічний юридичний підхід  – акцентування на такому аспекті власності, як належність майна певним особам, а отже, на відсутності динамічних вольових відносин з приводу володіння цим майном з боку інших осіб;

2) зосередження економічного аспекту  (у разі доповнення ним юридичного) спочатку на належності (економічних  відносинах між людьми з приводу  приналежності);

3) розширення правового аспекту  власності (долучення таких категорій  юридичної власності, як володіння,  розпоряджання і користування) з  метою зʼясування системи економічних відносин є алогічним прийомом;

4) не виокремлення економічної  власності.

Проте власність загалом є значно ємніша категорія, яка відображає базисні  і надбудовні відносини.

 

Власність – соціологічна категорія, яка відображає розвиток кількох підсистем суспільних відносин (виробничих, соціальних, правових, полʼпичних, психологічних та ін.), що прямо і опосередковано стосуються привласнення матеріальних I духовних благ через суспільно-економічну форму певного способу виробництва.

Двома найважливішими підсистемами власності  є економічна і юридична власність. Економічну власність можна охарактеризувати у найзагальнішому вимірі.

 

Економічна власність – система сутнісних виробничих відносин між людьми (класами, соціальними верствами, групами, окремими індивідами тощо) з приводу привласнення різноманітних обʼєктів власності (засобів виробництва, предметів споживання, послуг, робочої сили, патентів та ін.) в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні).

Таку власність характеризують кількісний і якісний аспекти.

Кількісний аспект економічної  власності – це сукупність матеріальних благ у суспільстві, різноманітних обʼєктів власності, основними з яких є: засоби праці, предмети праці, предмети споживання, робоча сила, послуги, цінні папери, золото, гроші, патенти, ліцензії, ноу-хау, використовувані людьми сили природи, корисні копалини, а з початком другого етапу НТР – інформація та ін.

Найповніше кількісний аспект власності  виражений в її кількісній структурі, що має багато вимірів, зокрема: зосередження обʼєктів власності (наприклад, засобів виробництва) в руках держави, корпорацій, кооперативів, трудових колективів тощо; співвідношення між основними фондами в рівних сферах (матеріальній і нематеріальній) і галузях економіки. Перетворення відносин власності в Україні, вихід країни з економічної кризи, стабільний розвиток економіки потребують докорінної зміни співвідношення між концентрацією засобів виробництва в І та ІІ підрозділах, між групами "А" і "Б" та ін., створення на основі процесу оптимального роздержавлення, приватизації та деприватизації оптимального і реального плюралізму конкуруючих типів і форм власності.

Якісний аспект економічної власності  – це процес привласнення різними субʼєктами власності певних обʼєктів власності (або всієї їх сукупності) у безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Головними субʼєктами власності є окремий індивід, колектив, акціонерна компанія, держава, наднаціональні органи. Привласнення відбувається насамперед у процесі праці, за якого здійснюється взаємодія людини з природою, пристосування предметів природи до потреб людини. Крім того, привласнення здійснюють різні економічні субʼєкти у формі заробітної плати, прибутку (в тому числі торгового), ренти, відсотка, дії механізму цін, виплати пенсій, інших соціальних виплат тощо, тобто через суспільно-економічну форму способу виробництва (в якій поєднуються соціальні та виробничі відносини).

Отже, економічна власність охоплює  системну сутність виробничих відносин. Привласнення засобів виробництва  у сфері безпосереднього виробництва  є основним виробничим відношенням. Процес привласнення засобів виробництва  у всіх сферах суспільного відтворення  формує цілісну підсистему економічної  власності на основі привласнення найважливішого матеріального обʼєкта. Аналогічно можна виокремити й інші підсистеми, що формуються на привласненні певних обʼєктів власності.

Теоретичним вираженням економічної  власності є сукупність економічних  законів і категорій. Важливість такого визначення для практики полягає  передусім у тому, що докорінне  перетворення власності в Україні  не може обмежуватися роздержавленням  економіки, надмірним зниженням  питомої ваги державної власності, утвердженням різних форм власності, воно потребує радикального реформування кожного  елементу цієї системи виробничих відносин, тобто привласнення кожного обʼєкта власності у різних сферах суспільного відтворення. Йдеться про радикальну зміну цін, заробітної плати, розподілу прибутку та інших конкретних економічних форм (виражених у певних категоріях), за допомогою яких привласнюються засоби виробництва, робоча сила, предмети споживання тощо в кожній сфері суспільного відтворення. Для цього необхідно одночасно змінювати кількісну структуру власності (наприклад, співвідношення між величиною заробітної плати, прибутком і цінами тощо).

Загалом комплексний підхід до аналізу  власності як економічної категорії  наводить на такі висновки:

1. Між власністю (як економічною  категорією) і виробничими відносинами  існує відмінність, яка полягає  у тому, що економічна власність  розкриває системну сутність  виробничих відносин, надає їм  цілісності, є їх системною характеристикою.  Якщо у відносинах економічної  власності подані лише внутрішні,  необхідні, сталі, визначальні,  сутнісні звʼязки і відносини, то у виробничих відносинах, крім них, містяться не тільки внутрішні, а й зовнішні, не тільки необхідні, а й випадкові, не тільки сутнісні, а й такі, що утримуються на рівні зовнішніх форм поверхневих звʼязків та відносин і т. д.