Сучасна економічна система Японії

    Японія, або як називають її самі японці — Ніхон, є  країною з однією з найкраще розвинених економічних  систем світу. Вона  знаходиться  на третьому місці за розміром ВВП  — він  становить 5,458 трлн. дол. США, у неї одна з найкращих соціальних політик у світі та найменший рівень тіньової економіки.

    Японія  є унітарною демократичною національною державою з парламентською конституційною монархією. Країну очолює імператор  Акіхіто Йагі.

    У країні сформувалась уніккальна економічна система, скріплена типовими азіатськими неформальними зв'язками — відносинами серед представників як ділових кіл, так ділових кіл і держави. Найважливішою особливістю цієї моделі було поєднання ринкових відносин з їх державним регулюванням, тобто ринкової конкуренції з економічним плануванням. Формально роль держави незначна: державний бюджет Японії перерозподіляє всього третину ВВП — це набагато менше, ніж у деяких європейських країнах, де ця частка може пеервищувати 50% (наприклад, у Швеції). З такого погляду економіка Японії належить до однієї з найбільш ліберальних у світі, проте тільки деякі азіатські країни (Південна Корея та Китай) можуть посперечатися з Японією за ступенем жорсткості і ефективності впливу уряду на економіку.

    Японські  економісти вважають, що національна  економіка розвивалась і продовжує розвиватись за активного втручання держави, яка не тільки створює умови для дії ринкового механізму, а й охоплює всі сторони господарського життя, зосереджує увагу на вирішенні головних завдань. Японський уряд розробляє стратегічні плани розвитку в цілому, а вже на їх основі великі компанії формують власні плани. Але в умовах приватної власності виконання иаких планів можливе тільки тоді, коли діє механізм добровільно-примусового стимулювання підприємців для виконання вказівок уряду. Японський уряд здійснював це за допомогою економічних важелів: введення податку, зміни ставки кредитів, встановлення пільг та субсидій та ін.  Уряд виступає представником бізнесу на зовнішньому ринку, захищає його всіма можливими засобами, а бізнес виконує вказівки уряду. Відступників суворо карають, тому часто всю японську промислову систему називають «корпорація Японія».

    У країні економіка формально не монополізована, функціонує сектор малого і середнього бізнесу, який забезпечує основну зайнятість. Між підприємствами цього сектора йде жорстка конкуренція, що характерно для ринкової економіки. Проте переважна частина цих підприємств входить у сферу впливу якоїсь фінансово-промислової групи і є її невидимим продовженням. Японські корпорації зв'язані розгалуженими субпідрядними відносинами з дрібними фірмами, які постачають їм свою продукцію. Великі компанії, у свою чергу, турбуються про дрібні, надають їм наукову й технічну допомогу, навчають персонал, допомагають з управлінням і залученням фінансових ресурсів. Ці невеликі фірми другого ешалону оточені у свою чергу фірмами третього ешалону, причому зарплата робітників обернено пропорційна їх віддаленню від центру. За рахунок цього підтримується висока ефективнісь експортних галузей. Подібні дрібні фірми «довічно» входять до зони впливу якої-небудь фінансово-промислової групи, при цьому практично неможливо переходити від однієї групи до іншої.

    Особливою ефективністю своєї економічної  системи японці завдячують і унікальному  менеджменту. Поширеною є система  взаємовідносин компанії з персоналом, в основу якої покладено психологію «компанія — велика сім'я», і наслідком цього стала система довічного найму персоналу. Також поширеною практикою у японських фірмах і компаніях є відбір молодих талантів та отримання освіти ними за рахунок власне компанії. Для цього організовуються різні конкурси та олімпіади як всередині країни, так і за її межами. Після закінчення навчання молоді спеціалісти одразу отримують місце роботи.

    Проте така система зробила Японію заручником націоніональної традиції — більш ліберальні правила гри на міжнародному ринку і тиск розвинутих країн вимагають від японських компаній втілення нових технологій та схем організації виробництва, значного підвищення його ефективності. Але подібні кроки передбачають масове скорочення персоналу компаній, що підриває саму сутність їх взаємовідносин з робітниками. А введення ринкової оплати праці на всіх підприємствах відповідно до її ефективності підриває конкурентоспроможність японської економіки на міжнародних ринках.

    Інтернаціоналізація виробництва, що ґрунтується на міжнародному поділі праці, породжує збільшення торгівлі не тільки товарами і послугами, а  й зростання потоків капіталів  між різними країнами. Японія ще з 80-х років стала активно експортувати свій капітал. Проте експорт його в основному йде у фінансову сферу (скуповування цінних паперів), сферу нерухомості, що не завжди веде до успіху. До того ж японцям важко грати за незвичними для них правилами. Це ж стосується і прямих капіталовкладень. Японці не можуть поширити на підприємства інших країн свої схеми роботи з персоналом, тому доводиться освоювати інші системи відносин з людьми і привчатися жити у незвичному для них світі.

    Японія  також має особливу грошово-кредитну систему, яка разом з механізмом стримування споживчих витрат населення дає можливість звести інфляцію до безпечного рівня. Функціонування своєрідного кредитно-грошового механізму, який дає змогу спрямовувати кредитні ресурси, у тому числі і заново випущену грошову масу, до визначених урядом точок промислового зростання, привело до створення унікальної банківської системи. На сьогодні вона являє собою щось середнє між колишнім Держбанком СРСР, який здійснював фінансування народного господарства, і дворівневою банківською системою розвинутих країн. Формально Японія має незалежний і сучасний центральний банк, але реальні ставки відсотка і норму обов'язкових ресурсів визначає міністерство фінансів. По суті він є своєрідним підрозділом міністрества фінансів. У більшості розвинених країн управління процесом економічного розвитку не є завданням центрального банку, але за прикладом Японії у деяких країнах, що розвиваються, залучають його до фінансування перспективних галузей національного господарства.

    Подібна грошово-кредитна система встановилась внаслідок того, що швидкий темп розвитку економіки передбачає і високі темпи збільшення грошей в обігу. Їх можна забезпечити інтенсивним збільшенням золотовалютних ресурсів, але для цього країні було потрібне позитивне сальдо торгового балансу, виробництво конкурентноспроможних товарів тощо. Випуск грошей під державний борг без відповідного використання товарної маси — прямий шлях до їнфляції, тому єдино можливий шлях — надання кредитів приватному сектору. Тому центральний банк Японії вливав гроші у банківську систему, де вони мультиплікувалися.

    Постійний ресурсний голод швидкозростаючої економіки примушував комерційні банки  виконувати умови центрального банку. В результаті останній кредитував перспективні галузі, але не сам, а через комерційні банки, яким доводилося постійно стежити за раціональністю використання коштів пілприємствами. Таким чином, державна політика проводилася не через бюджетне фінансування, а через розумну національну кредитну політику. Фінансування йшло не з бюджету, а через банківську систему, тому виділені кошти було необхідно повернути, та ще й з відсотками (хоч і пільговими), а проект мав окупитися. У цьому випадку обсяг національних інвестицій міг перевищувати обсяг вкладів. Японія за кордоном закупляла в основному ліцензії і патенти (тобто товари), а на їхній основі сама організовувала виробництво. Тому різниця між вкладами та інвестиціями покривалась ще й банківськими кредитами, які таким чином породжували гроші для зростання. Держава проводила жорстку політику контролю за доходами (зокрема, за заробітною платою), які мали зростати повільніше, ніж продуктивність праці, та у галузі оптових цін, оскільки промисловість головним чином реагувала на них.

    Податкова система Японії характеризується множинністю  податків. Усього в країні нараховується  близько тридцяти державних і стільки ж — місцевих податків. Вони поділяються на три основні групи:

1. прямі прибуткові податки з юридичних та фізичних осіб;
2. прямі податки на майно (земельний податок, податок на спадщину та дарування, податок на нерухоміть та ін.);
3. прямі і непрямі споживчі податки (гербовий збір, податок на споживання та ін.)

    В Японії налічується 47 префектур, які  об'єднують 3045 міст, селищ, районів, кожен  з яких має самостійний бюджет. Вагому роль в його наповненні відіграють префектурні та муніципальні податки і збори.

    До  префектурних платежів входять: податок  на  проживання в префектурі, податок  з підприємців на кількість співробітників, податок на придбання власності, податок на видовища, податок з  транспортних засобів та ін.

    Муніципальні  ж податки включають: податок на проживання в конкретному населеному пункті, майновий податок, податок на «легкі» транспортні засоби, податок на розвиток міст, податок на землю, яка знаходиться в власності та ін. При цьому місцеві податки не домінують у місцевих бюджетах, складаючи менше половини їхньої дохідної частини. Це відрізняє японську податкову систему від північно-американської, де місцеві податки перевищують 2/3 бюджету муніципалітетів.

    Основу  всіх податкових надходжень в держбюджет Японії — близько 70% - складають прибутковий податок та корпоративний податок. Фізичні особи (наймані працівники та самозайняті особи) сплачують державний прибутковий податок по прогресивній шкалі, що має шість ставок – 5, 10, 20, 30, 40 і 50%, які нараховуються залежно від суми отриманого доходу. Сплачується він щорічно на всі види доходів, отриманих протягом календарного року. Базою оподатковування в рамках системи прибуткового податку є: заробітна плата, доходи осіб вільних професій, оплата працівників мистецтв, професійних спортсменів, офіціантів у барах, допомога при звільненні, доходи, отримані від нерухомості, дивіденди, пенсії, авторські гонорари, винагороди за різноманітні особисті заслуги, прибуток від продажу акцій, зареєстрованих на фондових біржах тощо.

    В Японії податкові ставки на доходи фізичних осіб, включаючи місцеві податки, одні із найвищих світі. Навіть після податкової реформи 1988р., що спростила шкалу та зменшила процент податку, найвища гранична ставка податку становить 50% доходів, що перевищують 30 млн. єн. Нараховується у випадку отримання громадянином надприбутку, тобто доходу, що перевищує 30 млн. єн. Наприклад, якщо японець за рік заробив більше 50 млн. єн (близько 4 800 000 грн.), то половину доведеться віддати на користь держави. Якщо до цього додати 15% податок на проживання, то в сумі отримаємо 65%, в той час як в США максимальна ставка складає лише 28%.

    Мінімальними  ставками можуть скористатись тільки «найбідніші» громадяни, чий дохід  складає менше 163 000 єн (приблизно 15 600 грн.).

    Фізичні особи також сплачують прибутковий префектурний податок за ставками 5, 10, 15% у залежності від суми доходу. Крім цього, кожен громадянин Японії незалежно від величини доходу сплачує податок на проживання у сумі 3 200 єн на рік.

    В Японії корпоративний податок, що нараховується з чистого прибутку як організацій (компаній, корпорацій), так і приватних підприємців, складається з національного податку, а також місцевих податків: податок на проживання, податку з підприємств, та спеціальний місцевий податок з корпорацій, що значно збільшують підсумкову ставку корпоративного податку. В Токіо вона може сягати більше 40%.

    Японська  податкова система зорієнтована на специфічні особливості місцевого  населення. У країні традиційно високо розвинуті правосвідомість та законослухняність, і переважна більшість громадян просто не в змозі порушити законодавство. Та сила цієї системи не в суворості покарання, а в існуючій системі контролю за платниками, при якій практично неможливо ухилитися від заповнення декларації. Безумовно, є й такі, хто ухиляється від сплати податків. Але відповідно до закону про державний контроль за податковими порушеннями, до них можуть застосовуватися різні санкції, від штрафів до карних переслідувань. Японська податкова поліція працює жорстко, послідовно і принципово, незважаючи на особи і посади.

    Унікальність  податкової політики Японії забезпечується сполученням таких факторів, як високі темпи економічного зросту і помірний у порівнянні з іншими країнами рівень державних витрат (цьому в чималій  мірі сприяла майже повна відсутність військового бюджету). Аналіз сучасної податкової системи Японії дозволяє виділити наступні її особливості: помірний рівень податкового тягаря (щонайнижчий серед розвинутих країн: частка податків у національному доході Японії - 26%, тоді як, наприклад, у Великобританії – 40%, Франції – 34%); високий рівень місцевих податків; висока частка прямих і низька непрямих податків; найвища серед розвинутих країн частка прибуткових податків - близько 50%; стабільно високий рівень податків на прибуток корпорацій - близько 40%; помітна роль податкових пільг у підвищенні ефективності економіки і досягнення цілей економічної політики; низький рівень податку на споживання. Цей податок був уведений лише в 1989р. як аналог ПДВ. Його ставка лише 5% - найнижча серед розвинутих країн. Наприклад, у Франції відповідний податок становить 19,6%, у Великобританії, Австрії та Італії – 20%, Данії, Норвегії, Швеції – 25%; високий рівень податків на власність (15,8%);централізований збір податків (на відміну, наприклад, від США, Канади й ін.).

    Отже, Японія займає серед розвинутих країн  перше місце за рівнем оподатковування  доходів і останнє – за рівнем оподатковування споживання.

    Ще  однією особливістю японської економічної  системи є технополіси. Термін «технополіс» символізує синтез двох найважливіших ідей, які лежали в основі промислової стратегії Японії. Перша – «технологія» – полягала в модернізації існуючих галузей економіки Японії на основі впровадження нових, високих, оновлюючих технологій. Друга – «поліс» – походить від грецьких античних міст, які були засновані на органічному поєднанні приватної промисловості, прийнятих суспільством ідей та відповідальності. Це двоєдине завдання в Японії називають