Структура соціальної ринкової економіки

     Існування та дієздатність ринкової економіки  залежить від існування відкритої  та ефективної конкуренції на якомога більшій кількості ринків. Ця конкуренція повинна заохочуватися і захищатися державою. Це відбувається в основному завдяки проведенню відповідної конкурентної економічної політики (наприклад, скороченню дотацій, дерегуляції, свободи зовнішньоекономічної діяльності тощо) в тому числі – через спеціальну конкурентну політику, що ґрунтується на обов'язкових правилах конкуренції.

     Правила конкурентної боротьби в Німеччині  сформульовані в "Законі про недопущення  обмежень конкуренції" (ЗНОК), який був ухвалений 1958 року і востаннє зазнав змін 1999 року. Закон встановив рамковий порядок конкурентної поведінки приватних та державних підприємств, він є основою діяльності державного органу із захисту конкуренції (незалежне антимонопольне відомство з місцезнаходженням у Бонні). Це відомство раз на два роки детально звітується про свою діяльність перед парламентом і громадськістю.

     Правила ЗНОК покликані загалом не допускати  обмежень конкуренції в економіці  Німеччини, незалежно від того, чи виходять вони від німецьких, чи іноземних підприємств (територіальний принцип). Під обмеженням конкуренції розуміють правове або фактичне обмеження релевантної для конкуренції свободи в прийнятті рішень або поведінки учасника економічної діяльності стосовно використання одного або декількох параметрів, наприклад, ціни, кількості, якості, регіонів збуту тощо.

Грошовий  порядок 

     Стабільність  вартості грошей є необхідною умовою ефективності, а отже і дієвої соціальності ринкової економіки. Значення стабільної вартості грошей стане зрозумілим, коли уявити собі негативні економічні і соціальні наслідки інфляції. Інфляція визначається як процес постійного знецінення грошей, що виявляє себе у зростанні загального рівня цін і у відповідному зниженні купівельної спроможності грошей. Як правило, індикатором зміни вартості грошей слугує індекс споживчих цін.

 Інфляція виникає лише тоді, коли грошова маса зростає безвідносно до виробничого потенціалу національної економіки. Тому ключова роль у здійсненні стабілізаційної політики належить контролю над грошовою масою. Це має свій вияв у інституціональному рішенні, яке полягає в наступному: хоча держава і зберігає повноваження видавати закони про валютну, грошову та казначейську системи і регулює платіжний обіг з іншими країнами, проте забезпечення економіки грошима є виключною компетенцією незалежного Центрального банку. Для виключення політичного впливу на забезпечення економіки грошима та для підпорядкування грошової політики суто Центральному банку у 1957 році в Німеччині був прийнятий “Закон про Німецький Федеральний банк”, який містить цілу низку положень про грошовий порядок. Вирішальне значення має при цьому функціональна і кадрова незалежність Центрального банку. Цей організаційний принцип був запозичений і навіть посилений Європейським Союзом при укладанні валютного союзу та створенні Європейського Центрального банку.

     Німецька  модель зводилася в основному  до наступного. При виконанні своїх  повноважень Центральний банк міг  автономно, тобто незалежно від  парламенту та уряду, приймати рішення щодо застосування інструментів грошової політики. Дотримуючись свого основного завдання – "гарантувати стабільність валюти" – він був зобов'язаний, згідно закону, підтримувати загальну економічну політику уряду. Маються на увазі економічні цілі так званого "магічного чотирикутника" – стабільність грошей, повна зайнятість, збалансованість платіжного балансу та адекватне економічне зростання.

     Автономність  у прийнятті рішень Центральним  банком забезпечувалась також правилами, які обумовлювали кадрову незалежність його керівництва. Диференційована система призначення членів Ради Центрального банку і тривалі періоди повноважень його президента та членів Ради, які в принципі не можна було скоротити, створювали високий рівень особистої незалежності. Загалом грошовий порядок в Німеччині зміцнив статус та довіру до Центрального банку на національному та міжнародному рівні. Порівняно невисокий рівень інфляції в Німеччині та міцність німецької марки на валютних ринках стали результатом тривалої та надійної політики стабільності Німецького Федерального банку.

Соціальний  порядок 

     Важливим  складником соціальної ринкової економіки  є соціальний порядок. Маються на увазі законодавчі та інші інституційні рамкові умови для спрямування  на соціальні цілі діяльності приватних та державних агентів. Характер соціальних інституцій та заходів має відповідати цілям вільного суспільного устрою, який, поряд із забезпеченням економічної свободи в рамках правової держави, мусить створити гідний людини соціальний порядок.

     Після початку поступового впровадження на теренах Західної Німеччини соціальної ринкової економіки у 1948 році уявлення про відповідний соціальний порядок були набагато менше визрілими, ніж про конкурентний чи грошовий. Тут не існувало чогось подібного до теорій конкуренції чи грошової системи. Крім того, бракувало всебічного уявлення про соціальну політику порядку. Таким чином, було важко узгодити між собою новостворені інституції та правила соціального порядку. Проте, із самого початку концепція соціальної ринкової економіки містила певні принципи побудови сучасного соціального порядку:

1. Успішна  економічна політика є одночасно  хорошою соціальною політикою. Зважаючи на взаємозалежність економічного та суспільного порядку можна стверджувати, що економічна політика, яка спроможна забезпечити стабільність грошей, економічне зростання та повну зайнятість є одночасно найкращою соціальною політикою в найширшому розумінні слова. Адже успішна економічна політика не тільки створює необхідну матеріальну базу для соціально зумовленого трансферу доходів, але й розвантажує соціальну систему, наприклад, від необхідності сплачувати допомогу по безробіттю, соціальну допомогу тощо. Крім того, зростання реальних доходів громадян дозволяє їм вживати заходів для індивідуального соціального забезпечення і переймати таким чином на себе відповідальність за своє майбутнє.

2. Коригування  результатів ринку 

     Оскільки  ефективний конкурентний та стабільний грошовий порядок самі по собі не вирішують  усіх соціальних проблем суспільства, необхідні додаткові заходи соціальної компенсації, наприклад, перерозподіл доходів через податкову політику, соціальний захист (соціальне страхування). Функціонуючий ринковий механізм також недостатній для досягнення усіх соціальних цілей. Тому у соціальній ринковій економіці необхідна як підтримка ринкових механізмів, так і коригування результатів ринку.

3. Соціальний  захист від загальних життєвих  ризиків 

     Соціальні інституції необхідні для економічного страхування кожного громадянина  від таких загальних ризиків, як нещасні випадки, захворювання, інвалідність, похилий вік та безробіття. Стосовно конкретної форми соціального страхування існували й існують різні уявлення (наприклад, приватне чи державне страхування, частка приватного і державного фінансування соціального страхування тощо).

4. Принцип  рівних можливостей 

     Сучасний  соціальний порядок у вільному суспільстві  був би неповним, якби він обмежувався лише соціальним страхуванням. Необхідно вживати заходів для створення рівних можливостей для кожного. Якщо в економіці має діяти принцип кращого результату, то це вимагає створення рівних умов для економічної діяльності, щоб громадяни мали можливість вільного доступу до участі в економічному житті. Якщо ж в результаті індивідуальної діяльності і за умов чесної конкуренції результати виявляться різними, то суспільство може з цим погодитися лише у випадку, коли стартові умови дійсно були рівні для всіх, (наприклад, рівні можливості освіти та підвищення кваліфікації). Сучасна соціальна політика, особливо за умов потужних структурних змін, мусить бути значною мірою політикою освіти. Можна навіть сказати, що нове соціальне завдання пов'язане з доступом якомога більшої кількості людей до освіти та нових знань.

     Доцільною політичною відповіддю на нерівність людей, яка існує об'єктивно, є  створення рівних можливостей для  усіх. Проте, щодо нерівності внаслідок  хвороби, непрацездатності і безробіття вірною політичною відповіддю будуть заходи суспільної солідарності.

5. Соціальне  партнерство в економіці 

     Соціальна компенсація в суспільстві була би обмеженою, якби стосунки між найманими  робітниками та підприємцями не розвивались  у напрямі соціального партнерства. Попри існуючі розбіжності інтересів можна знаходити процедури, які дозволяють досягати згоди у врегулюванні існуючих конфліктів. Ця теза є підґрунтям, на якому в Німеччині розроблені правила функціонування представницьких органів на підприємствах (зокрема "Закон про представницькі органи робітників на підприємствах" та "Закон про участь робітників у прийнятті рішень"), а також вся система тарифних угод, порозуміння та розв'язання суперечок.  

3. Проблеми України на шляху до соціальної ринкової економіки .

     „Безсумнівно, що перехід від ринкової економіки  до планової не представляє жодних проблем, тоді як, навпаки, заміна планової економіки вільним ринковим господарством  пов’язана із неймовірними труднощами”. Це твердження класика соціальної ринкової економіки Л. Ерхарда яскраво підтверджується досвідом більш ніж десятирічного господарювання політично та економічно незалежних пострадянських держав, в тому числі й України. Поточна економічна ситуація остаточно розвіює будь-які ілюзії, притаманні початку 90-х про “стрибок” із кризового адміністративного минулого у світле ринкове майбутнє за рахунок природних багатств, потужних підприємств і працелюбного населення. Дуже швидко ейфорія розвіялась, особливо з приходом гіперінфляції, катастрофічного спаду виробництва і тотальної соціальної незахищеності пересічних громадян.

     Сьогодні, за даними ООН, 27,8% українців живуть нижче офіційного рівня бідності, що становить 126 гривень (приблизно 24 дол. США на місяць). Як свідчать результати дослідження міжнародної організації праці, 83% населення України фактично відчувають себе бідними. Економічний спад в Україні протягом 1990-1998 років, порівняно з Великою депресією 30-х у Сполучених Штатах, був удвічі більшим і тривав втричі довше перш, ніж він досяг пікового рівня і перейшов у фазу зародження окремих позитивних явищ.

     Якщо  говорити про місце нашої держави  в міжнародних економічних рейтингах, то тут ми зайняли своє “гідне”  місце поряд з країнами третього світу, причому щороку спостерігається  тенденція до погіршення ситуації. Виникає цілком логічне запитання: чому тривалий час ми не можемо знайти “потрібного” шляху подолання кризи і формування національного добробуту? Адже багато країн пережили не менш складні часи, і сьогодні займають лідируючі позиції у світі за рівнем економічного розвитку в цілому і достатку кожного окремого індивіда. “Важко собі уявити ситуацію у Німеччині у другій половині 40-х років ХХ століття. Розшматована держава під управлінням кількох окупаційних режимів. Мільйони загиблих на фронтах, інвалідів та полонених. Зруйновані міста і підприємства, брак харчів та найнеобхідніших товарів у поєднанні з гіперінфляцією. Крах великодержавних ілюзій, загальна зневіра та апатія громадян... Успішна відбудова зруйнованої Західної Німеччини, інтеграція майже дванадцяти мільйонів вигнанців та біженців, досягнення повної зайнятості до 1957 року – всі ці результати вирішальною мірою були зумовлені засадами та методами соціальної ринкової економіки. Розробивши концепцію соціальної ринкової економіки, Людвіг Ергард та його політичні соратники підготували вирішальні рішення на користь швидкої відбудови Західної Німеччини в повоєнні часи, на користь міцної та тривкої економічної динаміки, конкуренції, повної зайнятості та нового соціального устрою. Соціальна ринкова економіка спирається на християнський та ліберальний образ людини, наділеної особистою свободою та відповідальністю, субсидіарністю та солідарністю. Приватна ініціатива та правові рамки регулювання, які забезпечують конкуренцію та необхідне соціальне вирівнювання, що спрямоване проти економічної супервлади та надмірного інтервенціоналізму з боку держави, - все це було важливими передумовами для створення гуманного суспільства та досягнення економічних успіхів“. [1]

     Сьогодні  в Україні необхідність здійснення ринкових перетворень формально не заперечує практично жодна політична сила, і це зумовлено об’єктивними факторами. Адже в Україні бідність перетворилася на один з найважливіших чинників формування соціальної напруги, стрімкого зниження народжуваності, зростання обсягів еміграції, включаючи нелегальну, погіршення стану здоров'я населення та зростання смертності. Формуються передумови так званої хронічної, успадковуваної бідності – діти з бідних сімей приречені на злидарювання у дорослому житті (не отримуючи належної освіти і професійної підготовки, ставши дорослими, вони не зможуть повноцінно конкурувати на ринку праці, не матимуть можливості належним чином забезпечити гідне життя своїм нащадкам, і все знову повторюватиметься, але вже з їхніми дітьми). Отже, сьогоднішня бідність поступово перетворюється і на проблему майбутнього.

     Економічні  перетворення в Україні спричинили до загострення соціальної кризи. Падіння  валового внутрішнього продукту впродовж минулого десятиліття у 2,3 рази і  реальних доходів населення – у 3,4 рази призвели до поширення і поглиблення бідності, занепаду соціальної сфери, негативних змін у структурі суспільства, його різкої поляризації за рівнем доходів та майновим станом. Рівень суб’єктивної бідності сягнув 75 % [2].

     Разом з тим, комплексної, стратегічно виваженої економічної та соціальної політики в Україні не визначено до цього часу. Більшість законодавчих рішень із суспільно-економічних питань носять фрагментарний характер, прийняті без бачення стратегії реформ в контексті загальноекономічних і суспільних перетворень, без серйозних обґрунтувань. Все це схиляє до висновку, що в державі до цього часу залишається недостатнім розуміння ролі економічної та соціальної політики у формуванні політичної та суспільної стабільності.

     Обраний шлях призвів до того, що країна, яка ще на початку 90-х років володіла колосальним природно-ресурсним та промисловим потенціалом, на початку ХХІ століття опинилася в ганебному становищі і розцінюється навіть своїми найближчими західними сусідами, як держава з відсталою економікою.

     Попри існування безмежної пропозиції “різнорідних” моделей і “напів-моделей” економічної трансформації, які  протягом перехідного періоду тиражувались численними урядами, Україна залишається  без цілісної теоретичної доктрини здійснення ринкових перетворень. Найбільш важливою і складною в цьому зв’язку є проблема суспільно-економічної самоорганізації, яка не вписується в жодну з запропонованих трансформаційних формул, а лежить в площині інертності пострадянської психології і догматичності вітчизняної економічної науки.