Історія введення акцизного збору в Україні

  Акцизний збір

 

1. Історичний  аспект виникнення і сутність акцизного  збору.
2. Платники, об'єкт оподаткування, ставки, пільги. Податкові агенти. Марки акцизного збору.
3. Порядок обчислення і сплати.
4. Шляхи реформування акцизного збору.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Міністерство  освіти і науки України 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Реферат

     з дисципліни:

     Податки та податкова система 

     на  тему: 

     Історія введення акцизного  збору в Україні 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Рівне-2010

 

      Зміст 

Вступ

1. Історія введення акцизного збору в Україні
2. Особливості акцизного оподатковування за часів Російської імперії
3. Акцизний збір в незалежній Україні

Висновки

Використана література 
 

 

      Вступ 

     Протягом  усього свого часу активного використання, як джерела податкових надходжень та засобу державного регулювання економіки, акцизний збір відігравав виняткове фіскальне та регулююче значення. Історія свідчить, що в умілих руках він міг стати передумовою розвитку економіки держави, а у протилежному випадку – ефективним засобом її пригнічення та деградації. Тому, у процесі його запровадження та використання в податковій системі країни необхідною умовою є вивчення історичного досвіду його застосування.

     Акцизний збір – це вид непрямих податків, яким оподатковуються високорентабельні та монопольні товари, який включається в ціну товару та платниками якого виступає кінцевий споживач товару на який нараховується акциз. Термін “акциз” на думку дослідників походить від старофранцузького слова “accise”, що означає “оцінка для оподаткування”. Також термін акциз міг піти від латинського “accidere”, що означає “вирізати” спеціальні насічки на спеціальному вимірювальному пристрої, який показував кількість алкогольного напою у пляшці з метою його оподаткування. Акциз поряд із митом є однією із найбільш ранніх форм оподаткування.

     У сучасних умовах моніторинг еволюції акцизної системи оподаткування розглядається у роботах В.Андрущенка, П.Гайдуцького, В.Довженко, Т.Єфименко, А.Єлисеєва, О.Кузьміна, І.Кухаренко, Ю.Ляшенко, С.Онишко, В.Поповича, Е.Суханової, Л.Тарангул, В.Федосова, І.Якушика. Серед іноземних вчених, які досліджували багаточисельні аспекти оподаткування та непрямі податки, найбільш відомі роботи С.Брю, А.Вагнера, Т.Гоббса, П.Леруа-Больє, Дж.Локка, К.Макконела, Дж.Ст.Мілля, Ф.Нітті, Д.Рікардо, А.Сміта. 

 

     1. Історія введення акцизного збору в Україні 

     Розвиток акцизного оподаткування бере свій початок у часи Римської імперії де були вперше було застосовано податкові платежі у вигляді відсоткової надбавки до ціни товару. Такими обов’язковими платежами були особливі податки з продажу та звільнення рабів, які становили, відповідно, 4 та 5% від їх ринкової вартості. В Стародавньому Китаї був відомий акциз із чаю, напоїв, риби, тростини, яка використовувалася як паливо або для даху.

     Акцизне оподаткування на теренах України започаткувалося у Х ст. н.е. Саме в історичних письмових джерелах цього часу зустрічається згадка про “медову” данину та “бражне” мито із солоду, хмелю та меду. Саме вони і стали першими підакцизними товарами Київської Русі. Згадка про мито з кожного “хмільного” короба зафіксована у договорі між Великим Новгородом та тверським князем Ярославом у 1265 році.

     В основу акцизного оподаткування було покладено систему регалій Середньовічної Європи, які М.Кулішер визначив як монопольне право монарха на виробництво та продаж товарів, послуг, яке забезпечувало фіскальну експлуатацію верховних прав та присвоєння об’єктів природи, що не були приватною власністю. На практиці найбільш поширеними регаліями були соляна, рибна, лісова, гірська, водяна, судова, монетарна. А всього у епоху пізнього Середньовіччя їх було відомо кілька сотень. Іншою формою акцизного оподаткування того часу була державна монополія – виключне право держави на виробництво та реалізацію на внутрішньому та зовнішньому ринках певних видів товарів. До таких експортного орієнтованих товарів відносилися хутро, смола, патока. На внутрішньому ринку монополія поширювалася на сіль, тютюн, мед, дьоготь, а в епоху Петра І до них було додано дубові гроби. 

 

     2. Особливості акцизного  оподатковування  за часів Російської  імперії 

     Історично склалося так, що найважливішим підакцизним товаром та одним із важливих джерел доходу державної казни було виробництво та реалізація алкогольних напоїв. Державна монополія на цей вид діяльності у Великому князівстві Московському була запроваджена у 1474 році Іваном ІІІ. Спочатку, московські князі оподаткували місця продажу алкоголю – корчми, а згодом почали відкривати власні “питейные заведения” – царські кабаки, перший з яких було засновано у 1533 році. Кабак – слово татарського походження, яке означає постоялий двір де продається їжа та напої. З 1555 року в Москві повністю заборонено приватний продаж алкоголю, реалізація якого стала виключно прерогативою держави. А “кабачное кормление” – право контролювати продаж алкоголю на певній території, стало одним із найбажаніших видів винагороди. Приватні особи за право виробляти горілку сплачували податок – “явку”. Саме в цей період формуються 2 системи справляння акцизу: “продажа питей на вере” та система відкупів.

     “Продажа питей на вере” полягала в тому, що із середовища “лутших” людей – воєвод, бояр обиралися кабацькі голови в обов’язки яких входило безкорисно, на громадських засадах, контролювати виробництво та продаж алкоголю на певній території. Кабацькі голови були підзвітні лише царським намісникам та Наказам (аналогам теперішніх міністерств) – Московському, Нової четверті та Наказом Великого Двору (зерновому, фінансовому та двірцевому). Кабацькі голови були зобов’язані здавати річні доходи “с прибылью против прежних лет”, тобто більшими від минулорічних. Недобір доходу вважався значною провиною та стягувався з відповідальних осіб, або їх виборців та поручителів.

     В окремих випадках, коли держава потребувала значних обсягів фінансування для проведення реформ, оборони чи ведення воєн, застосовувалася система відкупів, при якій приватним особам передавалося виключне право “курити вино” та продавати його на певній місцевості за встановлену плату, яку необхідно було вносити у встановлений термін у один із Наказів, до якого приписана місцевість, віддана на відкуп.

     Досить  часто, ці способи алкогольної регалії  функціонували паралельно. Ці системи стимулювали хабарництво, корупцію та зловживання в системі державного управління та фінансів. Фінансові зловживання, низька якість продукції, масове п’янство, яке призвело до зривів посівних кампаній протягом кількох років призвели до кабацьких бунтів у 1648 році. Наслідком бунтів було скликання у 1649 році Земського собору, який отримав назву “Собор о кабаках” та який регламентував реформування питної системи. В “Соборному Уложении” 1649 року – збірнику законодавчих актів Московії та Російської імперії, який із змінами та доповненнями регулював державне життя до першої третини ХІХ століття окремою главою було виділено “Указ о корчмах”, який регулював відносини у сферах продажу алкоголю та тютюну. В 1651 році прийнято указ за яким “Во всех городах на кружечных дворах денежную казну собирать на вере, а на откупе кабакам нигде не быть; а во всех городах и в Государевых больших селах быть по одному кружечному двору, а в меньших малолюдных селах кружечным дворам не быть”.

     Цікавим є той факт, що тютюнопаління в цей період було великим злочином, за який передбачалося смертну кару. Контроль за дотриманням вимог покладався на Стрілецький Наказ, який у мирний час виконував міліцейські функції – “да в прошлом во сто четыредесять втором году, по указу блаженныя памяти великаго государя царя и великаго князя Михаила Феодоровича всея Руси на Москве и в городех о табаке заказ учинен крепкой под смертною казнью, чтобы нигде русские люди и иноземцы всякия табаку у себя не держали и не пили, и табаком не торговали. А кто русские люди и иноземцы табак учнут держати, или табаком учнут торговати и тех людей продавцов и купцов велено имати и присылати в Новую четверть, и за то тем людем чинити наказание болшое бес пощады, под смертною казнью, и дворы их и животы имая, продавати, а денги имати в государеву казну”. На противагу Московії, в Україні така заборона була відсутня, а тютюн та люлька були невід’ємним атрибутом козаків.

     Акцизи були важливим джерелом доходу Української держави часів Богдана Хмельницького. Як зазначав, мандрівник Павло Алепський “Хмельницький віддає в оренду усі митні збори на кордонах своєї держави, а також доходи з меду, пива та горілки – за 100 тисяч динарів митним поборцям”. Шинки, які знаходилися на землях Війська Запорізького давали річного доходу від продажу алкоголю в розмірі 1120 крб. З купців, які везли транзитом через територію України, біле вино та горілку правили податок на користь козацької старшини та церкви – 1 карбованець з куфи (куфовий збір). Крім грошового акцизу стягували цей податок і в натуральній формі – по одному відру із торговців алкоголем, які взамін отримували право на торгівлю ним у землях Коша за цінами, визначеними козацькою адміністрацією. Різновидом акцизного податку було “торгове”, яке справлялося з крамарів. Як правило, воно становило 10 відсотків від вартості товарів, що продавалися на січовому ринку. Однак інколи цей податок застосовувався не у пропорційному, а в фіксованому порядку.

     Петро І, потребуючи значних коштів для ведення Північної війни у 1705 році повернувся до системи відкупів, яка проіснувала до 1716 року. При цій системі сума відкупу встановлювалася державою та вносилася наперед, авансовим платежем. В 1716 році введено систему вільного винокуріння, яка оподатковувалася винокурним митом, що розраховувалося виходячи із обладнання (так званих, кубів) та об’єму виробленої продукції. Катериною ІІ було запроваджено власну систему алкогольної монополії. Вона запровадила безподатковий дозвіл на винокуріння для дворян, при цьому його обсяги залежали від рангу, посади та заслуг дворянина. Усі інші верстви населення позбавлялися права на виготовлення алкоголю та зобов’язувалися купувати його на казенних винокурнях. В 1781 році створюються “питейные палаты” – органи державного управління до компетенції яких входило виробництво певної кількості горілки, обсяги якої залежали від території, кількості населення та традицій споживання.

     В епоху Олександра І було запроваджено жорстку державну монополію, виняток було зроблено для Сибіру, в зв’язку із неможливістю ефективного державного контролю. Держава взяла на себе виробництво та оптовий продаж за твердою ціною у 7 рублів асигнаціями за відро. Роздрібний продаж знаходився у приватних руках. Наслідком цього стало зростання річних доходів від продажу алкоголю із 14 до 23 млн рублів. Миколою І у 1828 році було повністю скасовано державну монополію. Проте потреба у грошах перед Кримською війною призвела до запровадженні в середині ХІХ століття акцизно-відкупної системи при якій горілка вироблялася на казенних підприємствах та продавалася відкупникам для роздрібного продажу.

     Надходження від продажу алкогольних напоїв у доходах бюджету Росії із середини ХІХ століття до початку І Світової війни зросли у абсолютному виразі в 3 рази, та становили 1/3 всіх доходів. Це сталося завдяки запровадження на території Російської імперії винної монополії, ініціатором якої був міністр фінансів С. Ю. Вітте, який зазначав, що “только путем монополии государство может извлечь из налога на спирт необходимый ему и значитетльно большый, нежели нене, доход с найменшими стеснениями и неудобствами”. Монополію було запроваджено з 1 липня 1901 року на території Європейської частини Росії.

     При цьому запровадження монополії  переслідувало, принаймні, три основні цілі:

     1) запровадити державну монополію на виробництво алкоголю та боротьбу із самогоноварінням;

     2) підвищити якісні характеристики горілки, для чого технологію її виробництва було розроблено групою російських хіміків на чолі із Д.Мендєлєєвим;

     3) обмежити соціальні наслідки споживання алкоголю – для цього запроваджувалися визначені години продажу алкоголю. У містах він продавався із 7 до 22 години, а в селах її закінчували о 18 або 20 годині, залежно від пори року. При здійсненні суспільних заходів продаж горілки заборонявся, посилювалася кримінальна відповідальність за самогоноваріння.

     Для запровадження винної монополії  було витрачено протягом 10 років 122 млн грн – на створення заводів, закупівлю обладнання, машин, ректифікацію та складування і транспортування. При цьому кількість персоналу, що займався адмініструванням монополії сягнула 45 тис. осіб. Обсяг ринку оцінювався у 70 млн відер горілки, продаж якої через 40 тис. винних закладів щорічно приносив близько 600 млн рублів.