Соціалізація економіки

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

ДВНЗ «КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ ім. Вадима Гетьмана»

Кафедра  політичної економії факультету управління та управління персоналу  і маркетингу

 

 

 

 

 

Реферат

На тему «Соціалізація економіки»

 

 

 

 

 

 

Студента 

1-шого  курсу 

спеціальності 6601-менеджмент

1-шої  групи 

Рошка Максима Олександровича

Науковий  керівник

Самійленко  Андрій Петрович

 

 

КИЇВ-КНЕУ-2012

 

План

Вступ

1. Сутність поняття соціалізація економіки
2. Функції та напрями соціалізації економіки
3. Соціалізація економіки в Україні

Висновки

Список використаної літератури

 

Вступ

 

Розвиток і функціонування соціальної інфраструктури та інвестування в неї коштів є нагальною проблемою, яка пов'язана з ліквідацією  в Україні таких негативних соціально-економічних  наслідків, як економічний спад, інфляція та безробіття. Питання забезпечення та фінансування різноманітних соціальних потреб залишається на сьогодні врегульованим  не повною мірою. Побудова в Україні  правової, демократичної, соціальної держави  - стратегічний напрям всіх сучасних державотворчих процесів.

Протягом років незалежності наша держава досягла значного розвитку в галузі економічних та соціальних перетворень. Однак, незважаючи на значні зусилля науковців та практиків, позитивні зрушення у соціальній сфері, проблеми залишаються, а їх вирішення  відкладається на невизначений термін. Саме побудова соціальної держави активізує  проблему не лише людського фактора, нових економічних відносин, а  й соціальної орієнтації економіки  за умов ринкових перетворень.

Все це висуває на передній план проблему соціалізації економіки, розвитку її системи заради людини та якнайповнішого задоволення культурних, духовних та матеріальних потреб. Соціалізація та проведення соціальної політики в  комплексі забезпечують підвищення рівня інтегральної (загальної) ефективності функціонування економічних систем.

 

1. Сутність поняття соціалізація економіки

Соціалізація економічних систем — процес поступового еволюційного наповнення підсистем та елементів національних економічних систем розвинутих країн соціалістичним змістом, формування і розвиток основ соціалізму.

Процес соціалізації економічних  систем охоплює найважливіші елементи економічної системи: продуктивні  сили, техніко-економічні відносини (а  в їх поєднанні — технологічний  спосіб виробництва), організаційно-економічні відносини (а в поєднанні їх з  продуктивними силами — організаційний спосіб виробництва), відносини економічної  власності (а в поєднанні їх з  розвитком продуктивних сил —  суспільний спосіб виробництва), економічні відносини (органічну цілісність техніко-економічних, організаційно-економічних і відносив економічної власності, яка (цілісність) у поєднанні з розвитком продуктивних сил утворює економічний спосіб виробництва) та господарський механізм. У свою чергу процес соціалізації продуктивних сил та інших підсистем  здійснюється у результаті соціалізації окремих елементів і компонентів  цих підсистем.

Соціалізація продуктивних сил  є наслідком соціалізації людини як основної продуктивної сили, науки, засобів праці, форм і методів  організації праці. Соціалізація людини передбачає передусім її всебічний  розвиток; соціалізація форм і методів  організації виробництва — перехід  від авторитарних систем організації  праці до гуманістичних.

Соціалізація організаційно-економічних  відносин передбачає у відносинах менеджменту  орієнтацію на людину (найманих працівників), її гармонійний розвиток, принципи колективізму, оптимальне поєднання  індивідуальних і колективних інтересів, відмову від тоталітарного мислення.

Соціалізація відносин економічної  власності здійснюється через інтенсивний  розвиток трудового типу колективної  власності; поступове наповнення державної  капіталістичної власності елементами соціалістичного змісту; часткову соціалізацію процесу одержавлення значної частки національного доходу; через процес діалектичного заперечення нетрудової приватної власності та приватного привласнення в межах корпоративної (акціонерної) капіталістичної власності. Соціалізація відносин економічної власності загалом відбувається у формі соціалізації відносин власності на засоби виробництва, власності на результати виробництва та самого процесу праці. Зокрема, соціалізація результатів виробництва — це зростання кількості дрібних акціонерів та привласнення ними більшої частки дивідендів, що водночас означає певну соціалізацію процесу розподілу прибутків.

Соціалізація техніко-економічних  відносин — це процес встановлення раціональних зв'язків з кооперації, спеціалізації тощо та встановлення справедливих цін підприємствам-суміжникам за виготовлені деталі, вироби та ін.

Соціалізація економічного способу виробництва — процес соціалізації кожної із підсистем під час їх взаємодії, внаслідок чого прискорюється розвиток способу виробництва в інтересах народу.

Соціалізація господарського механізму потребує поступового діалектичного заперечення ринкових важелів саморегулювання економіки й посилення державного регулювання, передусім економічними важелями, в інтересах трудящих, розширення таких функцій господарського механізму, як розвиток людини та ін.

Механізм соціалізації економічної системи загалом охоплює посилення соціалізації окремих економічних підсистем та їх елементів у процесі діалектичної взаємодії, в результаті якої виникає синергічний ефект, що зміцнює цілісність цього процесу. Соціалізацію економічних систем розглядають і як соціалізацію процесу відтворення кожної з підсистем, у тому числі будь-якого їх елементу. Матеріальна основа соціалізації економічних систем — дія закону усуспільнення виробництва і праці; організаційної спрямованості та форми руху надають їм закони планомірного і пропорційного розвитку. Соціально-економічним змістом усіх цих процесів управляє закон соціалізації.

Найповніше такі процеси розвинулися  у Швеції.

Закон соціалізації — закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі  й суттєві зв'язки між досягнутим рівнем розвитку технологічного способу  виробництва, зростаючим усуспільненням виробництва і праці, з одного боку, та поступовим подоланням відчуженості найманих працівників від процесу праці, економічної власності й влади на мікрорівні та певної соціалізації соціально-економічних функцій держави на макрорівні у багатьох розвинутих країнах.

На противагу об'єктивним процесам соціалізації економічних систем у розвинутих країнах в Україні в 90-ті роки XX ст. — на початку XXI ст. інтенсивно здійснюється капіталізація національної економічної системи, що виявлялося передусім у деградації основної продуктивної сили, у масовій депопуляції населення, в тотальній приватизації групою осіб національного багатства, у руйнуванні раціональних елементів державного регулювання економіки й переході до принципів ринкового фундаменталізму та ін. Крім того, залишаючись елементом надбудови, держава з переростанням продуктивними силами меж монополістичної власності стає й елементом базису, все важливішим суб'єктом виробничих відносин, поєднує економічну, політичну, юридичну, ідеологічну та інші сили. У цій ролі вона нині насамперед діє в інтересах монополістичної буржуазії і частково відображає головні інтереси інших верств населення, зокрема трудящих.

Еволюція основних елементів технологічного способу виробництва і його суспільної форми дає підставу дійти висновку, що сучасний капіталізм поєднує різноманітні ознаки, ланки, перехідні до соціалізму форми, окремі елементи соціалістичного способу виробництва. Такий капіталізм називають "капіталізмом з людським обличчям", оскільки за нього відсутня різка диференціація між класами та верствами населення. Так, у країнах ЄС наприкінці 90-х років XX ст. відношення доходів 20 % найбагатшого населення до 20 % найбіднішого становило 6:1, тоді як у США — 13:1. Частка соціальних фондів держави у споживанні населенням товарів і послуг становила: у Швеції — понад 50 %, у Франції — 45 %, Англії, Німеччині — понад 40 %, Японії — менше 20 %, США — приблизно 20 %.

Частка держави у кінцевих доходах  населення коливається залежно  від рівня заробітної плати. Наприклад, в Японії у 10 % найбідніших людей до 28 % доходу становить заробітна плата, приблизно 4 % забезпечує індивідуальна трудова діяльність і майже 60 % — дотації органів соціального забезпечення.

За ускладнення економічної  системи, посилення плюралізму форм власності зростає кількість  суб'єктів цієї економічної, в тому числі економічної власності, господарського механізму та ін.

Зміни, які відбуваються нині у  розвинутих країнах в економічній сутності людини (людини-працівника і людини-власника), зумовлюють збагачення і поглиблення її ролі у найрізноманітніших сферах.

Унаслідок інтернаціоналізації продуктивних сил і суспільних відносин в абстрактній  і конкретно-олюднюючій праці зростатиме частка інтернаціонально-олюднюючих форм праці. Виявом цього стане поширення  практики обміну спеціалістами із різних сфер матеріального та нематеріального, зокрема духовного, виробництва, надання інтернаціональної допомоги менш розвинутим країнам, спільна діяльність націй і народів по збереженню природи, освоєнню космічного простору тощо.

Оптимальною моделлю соціально-економічного розвитку для багатьох розвинутих країн на початку III тисячоліття може бути шведська модель.

 

2. Функції та напрями соціалізації економіки

Соціальні функції економіки в найзагальнішому вигляді можна звести до такого:

економіка зобов’язана  виражати інтереси всіх прошарків населення;

економіка покликана забезпечувати добробут народу;

економіка повинна адекватно  віддзеркалювати плюралізм форм власності та сприяти належному  їх сполученню;

економіка мусить відновлювати й водночас забезпечувати множинність  форм і механізмів господарювання.

Соціальні функції економіки разом з іншими обставинами визначають соціальні функції держави, за допомогою якої відбувається їхня реалізація у громадському житті. Напрями соціалізації діяльності держави Г. Мюрдаль, лауреат Нобелівської премії, вбачав у такому:

забезпечення членам суспільства  високого прожиткового мінімуму й надання  матеріальної допомоги тим, кому, в  силу об’єктивних причин, вона необхідна; установлення привілеїв незаможним і вилучення привілеїв у тих, хто в них не має потреби;

створення умов, які дають  змогу громадянам заробляти кошти для повноцінного життя будь-яким законним способом;

створення умов, що забезпечують задоволення високого рівня потреб громадян в освіті, медичній допомозі і т. ін.;

забезпечення сприятливих  умов праці для найманих робітників, захист їх від негативних впливів ринкової економіки;

забезпечення економічної  безпеки членів суспільства;

захист цивільних та політичних прав і свобод, що відповідають принципам правової, соціальної держави;

захист від політичного  переслідування й адміністративної сваволі;

забезпечення належного  духовного життя, захист від ідеологічного  тиску;

створення сприятливого соціально-психологічного клімату як у суспільстві в цілому, так і в окремих його осередках і структурних утвореннях, захист від психологічного пресингу;

забезпечення максимальної стабільності громадського життя.

Важливо усвідомити, що коли йдеться про соціальну економіку, то, як правило, мають на увазі, що вона — основна складова «держави добробуту», себто це такий соціальний захист населення, що забезпечується (за Г. Мюрдалем) системою законодавчих, економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій, рівними умовами для підвищення добробуту за рахунок особистого трудового внеску, економічної самостійності, підприємництва для працездатного населення та створення певного рівня життєзабезпечення для непрацездатних.

Критерій соціальної економіки — рівень життя народу, кожного громадянина. Тут важливо зрозуміти, що цей рівень не зводиться до прибутків і споживання, а охоплює також умови праці й побуту, обсяг і структуру робочого та вільного часу, характеристики культурного, освітнього рівня суспільства, здоров’я, демографії та економічної ситуації. ООН рекомендує рівень життя визначати за системою, що містить такі складники:

здоров’я, у тому числі демографічні умови відтворення населення;

умови праці, зайнятості, організації  праці;