Шпаргалка по теме "Экономическая мысль"

Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а індивідуума — індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які виробляють з певною метою. Тому державне регулювання ринку має бути спрямоване на підвищення прибутковості, дохідності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вирішування їх за допомогою оподаткування.

Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було заперечення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, зумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перерозподіл національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів, що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки, ї бартерного обміну, скритої зайнятості.

Представники школи  «економіки пропозиції», захищаючи  принципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами дальшого розвитку економіки.

.

54 Загальна характеристика інституціоналізму та основні етапи його розвитку.

Інституціоналізм —  своєрідний напрям в економічній  науці. Його своєрідність полягає насамперед у тім, що прихильники інституціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Інституціоналісти не сприйняли  абстрактного методу класиків. Вони критикували  класиків за те, що останні відмовились від аналізу поведінки людини, як особистості, котра перебуває в певному суспільному середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набрав нових рис, змінилося його місце, у науці ідеї інституціоналізму позначилися на поглядах багатьох економістів. Можливо, саме тому нині відокремити «чистих інституціоналістів» досить складно.

Оскільки його адептам  притаманні прагматизм і реалістичний  підхід до аналізу економічної дійсності, значення інституціоналізму  постійно зростає.

Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов раннього періоду імперіалізму. Це була своєрідна опозиція дрібної і середньої буржуазії та її ідеологів монополістичному капіталізмові, яка проявилась у гострокритичному підході до реалій капіталізму та у спробах його реформування. Саме тому можна стверджувати, що найбільшу ідейну спорідненість інституціоналісти мають з англійськими соціологами й економістами — прихильниками буржуазного реформізму, зокрема Дж. Гобсоном, який, на думку самих амери канських інституціоналістів, зробив спробу теоретично обгрунтувати реформістські програми.

Інституціоналізм не має якихось загальних теоретичних  засад.  Економісти, котрі належать до цього напряму, суттєво різняться  як щодо теоретичних принципів, так  і щодо досліджуваних проблем. Одні узалежнюють економічні процеси від психології, біології, ан- тропології, інші — від права, кон'юнктури або математичних розра- хунків. Об'єднують інституціоналістів методологія і критичне став- лення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорії. Ця  критика була спрямована передовсім проти соціально-філософських і методологічних засад неокласиків.

Усупереч позаісторичним, абстрактно-теоретичним концепціям неокласиків інституціоналісти  вдаються до історичних та описово-статистичних методів дослідження. Історичний метод дав змогу досліджувати економічні явища в їхньому історичному розвитку, у динаміці, відтак проголошуючи ідеї еволюції капіталістичної економіки. Описово-статистичний метод визначив практичну прагматичну орієнтацію інституціоналізму.

На відміну від психологічної  школи граничної корисності інсти-туціоналісти рушієм економічного розвитку визнають психологію колективу, суспільства, а  не окремих суб'єктів господарювання — «робінзонів». Інституціоналісти  піддали критиці неокласичну кон-цепцію конкурентної економіки з її основною ідеєю ринкової рівноваги, відкинули постулат «гармонії інтересів».

Визначенню неокласиками ринку як універсального, високоефективного механізму розподілу економічних ресурсів, а отже, як фактора ефективного функціонування економіки в цілому, інституціоналісти протиставили дослідження ринку як соціального інституту, що зазнає глибоких змін із розвитком суспільства. Інституціоналісти визнавали обмеженість ринкового механізму регулювання економіки і виступали за впровадження суспільного контролю над нею. Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Еклектизм, строкатість притаманні цій течії, зумовили формування в її рамках різноманітних напрямів. Передовсім можна виділити ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм.

Ранній інституціоналізм та його головні напрями.

У рамках раннього інституціоналізму  склались три основні на-прями: 1) соціально-психологічний, 2) соціально-правовий, 3) емпі-ричний (кон'юнктурно-статистичний).

Соціально-психологічний інституціоналізм. Торстен Веблен (1857—1929).

Веблен розрізняє промисловий  і фінансовий капітал. Перший функціонує у виробництві, але за умов монополістичного капіталізму відбувається підкорення, поневолення власників справжнього багатства, тобто продуктивних елементів суспільства, власниками нематеріальних активів — фінансовими магнатами.                 

Інституціоналістське  пояснення дає Веблен також економічним  кризам. Промисловий процес сам собою  не породжує криз. Першопричину таких треба шукати у «психології бізнесу», яка охоплює  рух цін, а згодом промисловий процес і споживання.              

Панування техноструктури забезпечить ефективний і раціональний розподіл ресурсів, ефективне функціонування економіки, спрямованої на задоволення людських потреб. За цих умов виникнуть нові інститути, нові інстинкти. Веблен став основоположником індустріально-технологічної концепції, яка набрала розвитку у працях неоінституціоналістів. Отже, майбутнє суспільство Веблен уявляє як панування «індустрії», керованої технократією. Веблен не дає конкретних рецептів побудови майбутнього суспільства. Він змальовує його таким, яким хотів би бачити. За допомогою інженерної революції Веблен намагався реформувати суспільство. Це була безумовно утопічна ідея. Виступивши як глибокий критик капіталізму, він, проте, не бачив йому альтернативи, а тому не випадково писав, що найближчим часом, очевидно, буде посилюватися «принцип бізнесу».

Соціально-правовий інституціоналізм. Джон Роджерс Коммонс (1862—1945).

підприємцями, а загальним  принципом регулювання ними економічного життя, тобто «торжеством колективного розуму» над індивіду- альним. Інакше кажучи, Коммонс розглядає вартість як очікуване  право на майбутні блага й послуги.

«Інституціональна економіка» в Коммонса — це економіка «регульованого капіталізму», «адміністративного капіталізму», або, як він інколи висловлювався, «розумного капіталізму». Ці характеристики зв'язані з визначенням ролі держави в капіталістичному суспільстві. Держава має забезпечити управління розвитком капіталістичної економіки, регулювати конфлікти не лише між окремими капіталістами, а й між капіталістами і робітниками.

Хоч Коммонс у молоді роки і набув репутації радикала, насправді він не домагався зміни капіталістичних відносин. Він прагнув лише «розумного», правового вирішення суперечностей, конфліктів у суспільстві. Він опинився, як писав американський дослідник економічної думки Селігмен, у полоні американського прагматичного міфу, згідно з яким людський розум здатний вирішити всі актуальні проблеми, коли тільки спрямувати його на правильний шлях.

Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм. Уеслі Клер Мітчелл (1874—1948).

Грошова економіка, безумовно, має недоліки, їй притаманні суперечності, але вона, за словами Мітчелла, — найліпша форма організації суспільства, оскільки забезпечує потреби бізнесу, здійснює облік і є знаряддям установлення взаємодії і співробітництва в суспільстві.

Як інституціоналіст Мітчелл підкреслює й інший бік  проблеми — соціальний, котрий розглядає як звичку одержувати й витрачати гроші. Цю звичку він називає рушієм економіки, яка визначає характер сучасних інститутів. Завдання економічної теорії полягає в тім, щоб вивчити взаємозв'язок між інститутами грошового господарства й поведінкою людей.

Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучасності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він хотів не лише дати картину сучасного йому економічного розвитку, а й сподівався вирішити суперечності капіталізму. Особливу увагу він приділив аналізу циклічних коливань. Проблемою циклів займалась гарвардська школа кон'юнктурознавства і, зокрема, очолюване Мітчеллом Національне бюро економічних досліджень. В основу програми досліджень було покладено працю самого Мітчелла «Економічні цикли», яку він опублікував 1913р. і (з доповненнями) 1927р. 1946р. було опубліковано книгу «Виміри економічних циклів», написану Мітчеллом разом з учнем і співробітником — Арту-ром Ф. Барнсом, а 1951 р. (посмертно) — працю «Що відбувається під час економічних циклів».

Відтак можна сказати, що Мітчелл застосовує технологічний  підхід до аналізу закономірностей  суспільного розвитку. У цілому погляди  Мітчелла були позитивно оцінені  економістами й соціологами. Проте його критикували за описовий характер досліджень і брак теоретичного аналізу.

Погляди економістів, що були розглянуті, належать до раннього, або як його називають «чистого інституціоналізму»², розквіт якого припадає на 20—30-ті роки XX ст. Економічна криза 1929—1933 рр. породила кризу неокласицизму, а інституціоналісти виступили в ролі опозиції цьому напряму. Проекти реформ, що їх пропонували інституціоналісти, позначились на економічній політиці «Нового курсу» Ф. Рузвельта.

73 Неоінституціоналізм. Соціальний (індустріально-технологічний) інституціоналізм. Дж. Гелбрейт

 Після другої світової війни  відбулось відродження інституціоналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціона-лісти знайшли нові об'єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін. Соціальний (індустріально-технологічний) Інституціоналізм. Джон Кеннет Гелбрейт (1909р. нар.) — уродженець Канади, перший науковий ступінь здобув у Торонтському університеті, але більша частина його професорської і наукової діяльності пройшла у СІНА — у Каліфорнійському, Принстонському, Гарвардськом верситетах. Він відігравав активну роль у політичному житті Під час другої світової війни працював в Управлінні з контрол цінами, з 1947 р. — в Управлінні економічної політики Держа департаменту. У 1961 — 1963 рр. був послом в Індії. Гелбр своїх перших працях розробив концепцію «врівноважувальн ли», пропагував «суспільство добробуту», що дало підставу а канському історику економічної думки Селігмену не зарахов його «у табір інституціоналістів»¹. Але і в працях, опубліко у 50-х рр., Гелбрейт розглядає техніку, як основу економі прогресу. А в його «Новому індустріальному суспільстві» ( знайшли найповніше відображення позиції теоретиків «індуст] ного інституціоналізму» .

74 Неоінституціоналізм. Теорія трансакційних витрат та економічна теорія прав власності Р.Коуза.

Теорія  трансакційних витрат. Економічна теорія прав власності. Рональд Коуз (1910р. нар.) — американський економіст англійського походження. 1991 р. він одержав Нобелівську премію  за праці з проблем трансакційних витрат — «Природа фірми» (1937), «Проблеми соціальних витрат» (1960). Тоді ці публікації  мало кому були відомі. А згодом про них заговорили як про епо- хальні праці, зокрема статтю «Проблеми соціальних витрат» визна- но чи не найбільшим досягненням економічної думки після другої світової війни.

   Одна з найважливіших  заслуг Коуза полягає в тім,  що він визна- чив і запровадив  у науковий обіг таку категорію,  як трансакційні³ витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання  права, економічної теорії та організації.

   Господарська система —  це своєрідно впорядкована система  зв'язку між виробниками матеріальних  і нематеріальних благ і по-слуг  та споживачами. Координація цього  зв'язку, тобто вирішення що виготовляти, як виготовляти, для кого виготовляти, може здійснюватися двома способами: спонтанним, або стихійним порядком і єрархією.

Спонтанний порядок — це ринок, який виник природним шляхом, у процесі розвитку людської цивілізації. За умов ринкової системи інформацію щодо наявності товарів, цін на них, щодо смаків споживачів розпорошено. За цих умов інформація, необхідна суб'єктам господарювання, може передаватися лише через механізм коливання цін.

Поняття «власність» прихільники  теорії замінили терміном «право власності». Власність є не ресурс сам по собі, а низка прав або принаймні частка права використання ресурсу,

Ця частка включає 11 елементів: право  володіння, право користування, право управління, право на дохід і под. Права власності с не що інше, як певні «правила гри», санкціоновані суспільством,  Друга особливість теорії права власності полягає в тім, що категорія  власності виводиться з проблеми обмеженості ресурсів. Ті ресурси, кількість яких не обмежена, не стають об'єктом власності. З приводу їх використання між людьми не виникає ринкових відносин.

На думку Коуза, для  успішного функціонування ринку  важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються суб'єктами господарювання — ринок здатний до саморегулювання настільки, що може усувати навіть соціальне значущі зовнішні ефекти (екстерналіі). Зовнішні ефекти — це витрати, або вигоди, зв'язані з економічною діяльністю, що стосуються осіб, які не є учасниками даної ринкової угоди. Наприклад, забруднення навколишнього середовища якимось підприємством, шум аеропорту тощо. Той, хто спричиняє ці «ефекти», часто змушує населення збільшувати витрати на охоронні заходи, але далеко не завжди компенсує їх.