Рушійні сили економічного зростання

МРК = .

Вивченню та виправленню зазначених недоліків і обмежень моделі Солоу присвячена сучасна теорія економічного зростання, яка почала розвиватися на початку 70-х рр. і побудована на емпіричному аналізі факторів економічного зростання.

Одним з її напрямків є теорія ендогенного зростання, яка пов'язує процес зростання з усіма можливими якісними й кількісними факторами: ресурсними, інституційними, міжнародними тощо. Прикладами таких факторів є: частка робочої сили з початковою чи середньою освітою (характеристика якості трудових ресурсів), частка військових витрат у ВВП (характеристика структури розподілу ресурсів), середньодушове споживання алкоголю (як характеристика трудової та соціальної мотивації), кількість військових конфліктів (як характеристика суспільної та політичної стабільності) тощо. Такі моделі враховують інвестиції в людський капітал, наукові дослідження і дають змогу описати динаміку зміни технології, замість того щоб задавати її екзогенно. Проте формальний опис ендогенних моделей зростання є досить складним.

При побудові таких моделей звичайно користуються лінійною регресією. За базу даних беруться перехресні вибірки для різних країн світу. Так, наприклад, Р. Левін і Д. Рене (1992р.) та Р. Баро і Й.-Х. Лі (1994р.) за результатами проведеного емпіричного дослідження вказують на такі фактори зростання :

   початковий рівень доходу на душу населення (чим нижчим він є, тим більше можливостей для зростання з використанням вже існуючих у світі технологій та форм організації виробництва);

   середній темп приросту населення (коли темпи приросту населення дуже високі, то менша величина середнього доходу на душу населення);

   частка робочої сили, яка має середню та вищу освіту (характеризує якісний склад трудових ресурсів);

   частка інвестицій у ВВП (тісний прямий кореляційний зв'язок);

   очікувана середня тривалість життя людини (характеризує якісний склад трудових ресурсів);

   частка державних витрат у ВВП (без витрат на оборону та освіту);

   різні показники соціальної і політичної нестабільності (наприклад, кількість збройних конфліктів);

   нерівність у розподілі доходів.

У сучасних умовах теорія ендогенного зростання розвивається переважно емпірично. Існує нагальна потреба в розробці її теоретичної бази із чіткими передумовами, структурою та висновками з метою побудови максимально повного та значущого набору факторів, які пояснюють процес економічного зростання.

12.4 Межі економічного зростання та його державне регулювання

В останні роки виникли серйозні сумніви щодо бажаності економічного росту для країн, що уже досягли добробуту. В основі цих сумнівів лежить ряд взаємозалежних аргументів проти зростання:

  Забруднення навколишнього середовища. Супротивники економічного зростання насамперед стурбовані погіршенням стану навколишнього середовища. Вони стверджують, що індустріалізація й економічний ріст породжують такі негативні явища сучасного життя, як забруднення, промисловий шум і викиди, погіршення вигляду міст тощо. Усі ці витрати економічного росту виникають, оскільки виробничий процес лише перетворює природні ресурси, але не утилізує їх повністю. Практично усе, що йде у виробництво, згодом повертається в навколишнє середовище у вигляді відходів. Чим значніше економічне зростання і вище рівень життя, тим більше відходів повинно буде поглинути навколишнє середовище. У будь-якому суспільстві, що уже досягло добробуту, подальший економічний ріст може означати тільки задоволення усе більш несуттєвих потреб при зростанні загрози екологічної кризи. Тому деякі економісти вважають, що економічний ріст повинний цілеспрямовано стримуватися;

   Чи вирішує економічний ріст усі проблеми? Прихильники економічного росту думають, що він сам по собі вирішує соціально-економічні проблеми. Однак це твердження не можна вважати цілком доведеним. Супротивники економічного росту, зокрема, стверджують, що проблема бідності в країні (нерівність у доходах), власне кажучи, є проблемою розподілу, а не виробництва. Для її рішення необхідні політична сміливість і воля, а зовсім не збільшення суспільного продукту;

   Відсутність гарантій. Супротивники економічного росту вважають, що швидкий ріст (і особливо відновлення технологій) породжує занепокоєння і непевність серед людей. Працівники будь-якого рівня побоюються, що накопичені ними професійні навички і досвід можуть виявитися застарілими з ростом технічного прогресу;

   Економічний ріст і людські цінності. Критики економічного росту також висувають цілий ряд аргументів на користь того, що, хоча економічний ріст забезпечує нам “засоби до життя”, він не може забезпечити нам “гарне життя”. Насправді, працюючи усе більше, ми одержуємо при цьому усе менше радості. Протягом двох сторіч технічного прогресу трудящі перетворилися з ремісників і художників у придатки машин, що натискають на кнопки, і втратили естетичне і почуттєве задоволення від роботи. Точніше кажучи, економічний ріст означає індустріалізацію, масове виробництво, що не носить творчого характеру і не приносить задоволення працівнику, а також відчуження трудящих від прийняття життєво важливих рішень.

     Водночас існує багато економістів, що виступають у захист економічного росту як важливої суспільної мети, наводячи такі доводи.

   Рівень життя. Як відзначалося раніше, економічний ріст є основною умовою матеріального достатку і підвищення рівня життя. Економічний ріст пом'якшує протиріччя між необмеженими потребами й обмеженими ресурсами. В умовах економічного росту вибір соціальних цілей стає менш болісним і веде до менших протиріч між різними групами населення. Мається можливість одночасно модернізувати збройні сили, підтримувати інфраструктуру на даному рівні, здійснювати програми допомоги старим, хворим і бідним, удосконалювати систему освіти й інші галузі соціальної сфери і при цьому підвищувати особисті доходи за винятком податків;

   Економічний ріст і навколишнє середовище. Прихильники економічного росту вважають, що його зв'язок зі станом навколишнього середовища занадто перебільшений. На практиці ці проблеми можна відокремити одну від одної. Якщо суспільство зовсім відмовиться від економічного росту, зберігаючи ВВП на постійному рівні, йому все-таки прийдеться вибирати між різними структурами виробництва, і цей вибір буде впливати на стан навколишнього середовища і якість життя. Суспільству все-таки потрібно визначити чи зберігати природну красу чи вирубувати ліс на дрова. І якщо ліс вирубаний, необхідно вирішити, чи використовувати деревину для будівництва будинків чи пустити її на рекламні стенди.

     Забруднення є не стільки побічним продуктом економічного росту, скільки результатом неправильного ціноутворення. А саме: значна частина природних ресурсів (ріки, озера, океани і повітря) розглядається як “загальна власність” і не має ціни. Тому ці ресурси використовуються надмірно інтенсивно, що погіршує їхній стан. Забруднення навколишнього середовища є прикладом побічного результату чи витрат переливу. Вирішення цієї проблеми можливо при введенні законодавчих обмежень чи особливих податків (“плати за стоки”), щоб компенсувати пороки системи ціноутворення і запобігти нераціональному використанню природних ресурсів. Звичайно ж існують серйозні проблеми, що пов'язані з забрудненням навколишнього середовища. Але обмеження економічного росту не вирішить цих проблем. “Щоб обмежити забруднення, потрібно обмежити саме забруднення, а не економічний ріст”.

   Нерівність доходів. Економічний ріст – це єдиний реальний спосіб досягти справедливого розподілу доходів у нашому суспільстві. Менш імовірно, що виборці із середнього класу проголосують за перерозподіл частини свого доходу на користь бідних. Скоріше вони виступлять за те, щоб виділити бідним трохи більшу частку зі зростаючого суспільного продукту. Тому основним засобом поліпшення економічного становища бідних є підвищення загального рівня доходів у результаті економічного росту. Відповідно відмова від економічного росту означала б для бідних втрату будь-якої можливості поліпшити своє матеріальне становище.

   Позаекономічні фактори. Захисники економічного росту стверджують, що його уповільнення чи припинення не зробить автоматично сприятливого впливу на людські цінності і не забезпечить людям “пристойне життя”. Насправді варто очікувати зворотного. Напаки, кінець економічного росту не скасує роботу на конвеєрі. Навпроти, економічний ріст завжди супроводжувався скороченням частки зайнятих у конвеєрному виробництві. Невірно і те. що економічний ріст завжди робив працю неприємною і небезпечною. Відновлення устаткування, як правило, знижує напруженість праці й імовірність нещасних випадків. Кондиційовані приміщення наших днів куди більш зручніші, ніж задушливі фабричні цехи минулого.

Нарешті, не можна погодитися з тим, що уповільнення чи призупинення економічного росту послаблює прагнення людей до матеріальних цінностей і зменшує їхнє відчуження від виробництва. Скоріше результати будуть зворотними. Найгучніші протести проти погоні за наживою лунають саме в тих країнах і серед тих груп населення, де в даний час рівень добробуту найбільш високий. Інакше кажучи, саме високий рівень життя, забезпечуваний економічним ростом, і дає можливість усе більшій кількості людей витрачати час на освіту, творчість і самореалізацію.

Якщо погодитися з тим, що в цілому економічний ріст бажаний, природно, виникає питання, які заходи державного регулювання здатні щонайкраще стимулювати цей процес.
   Кейнсіанці розглядають економічний ріст переважно з погляду факторів попиту. Звичайно вони пояснюють низькі темпи росту неадекватним рівнем сукупних витрат, що не забезпечує необхідного приросту ВВП. Тому вони проповідують низькі ставки відсотка (політику “дешевих грошей”) як засіб стимулювання капіталовкладень. При необхідності фінансово-бюджетна політика може використовуватися для обмеження урядових витрат і споживання, для того, щоб високий рівень капіталовкладень не приводив до інфляції.
   На противагу кейнсіанцям, прихильники “економіки пропозиції” роблять упор на фактори, що підвищують виробничий потенціал економічної системи. Зокрема, вони закликають до зниження податків як засобу, що стимулює заощадження і капіталовкладення, що заохочує трудові зусилля і підприємницький ризик. Наприклад, зниження чи скасування податку на доход від відсотків приведе до збільшення віддачі від заощаджень. Аналогічним чином, якщо обкладати прибутковим податком суми, що йдуть на виплати по відсотках, це приведе до обмеження споживання і стимулювання заощаджень. Деякі економісти виступають за введення єдиного податку на споживання в якості повної чи часткової заміни особистого прибуткового податку. Зміст цієї пропозиції полягає в обмеженні споживання і стимулюванні заощаджень. У відношенні капіталовкладень ці економісти звичайно пропонують зменшити чи скасувати податок на прибуток корпорацій, зокрема надати значні податкові пільги на інвестиції. Було б правомірно сказати, що кейнсіанці приділяють більше уваги короткостроковим цілям, а саме підтримці високого рівня реального ВВП, впливаючи на сукупні витрати. На відміну від них, прихильники “економіки пропозиції” віддають перевагу довгостроковим перспективам, роблячи упор на фактори, що забезпечують ріст суспільного продукту при повній зайнятості і повному завантаженні виробничих потужностей.
   Економісти різних теоретичних напрямків рекомендують і інші можливі методи стимулювання економічного росту. Наприклад, деякі вчені пропагують індустріальну політику, за допомогою якої уряд узяв би на себе пряму активну роль у формуванні структури промисловості для заохочення економічного росту. Уряд міг би вжити заходи, що прискорюють розвиток високопродуктивних галузей і сприяють переміщенню ресурсів з низькопродуктивних галузей. Уряд також міг би збільшити свої витрати на фундаментальні дослідження і розробки, стимулюючи технічний прогрес. Ріст витрат на освіту також може сприяти підвищенню якості робочої сили і росту продуктивності праці.
При всій численності і складності можливих методів стимулювання економічного росту більшість економістів єдині в тому, що збільшення темпів економічного росту є дуже непростою задачею. У рамках нашої моделі росту при повній зайнятості можна сказати, що капіталомісткість і схильність до заощаджень нелегко піддаються заходам регулювання.