Рушійні сили економічного зростання

Сучасний етап світогосподарського розвитку характеризується прискореними темпами науково-технічного прогресу та інтелектуалізацією основних факторів виробництва. Інтенсивне проведення досліджень та розробка на їх основі новітніх технологій, вихід з ними на світові ринки та розгортання міжнародної інтеграції в науково-виробничій сфері в рамках формуючої глобальної економіки, фактично вже стали стратегічною моделлю економічного зростання для ведучих розвинених країн.

Зростаюча інтелектуалізація світового ринку супроводжується знеціненням і витісненням з нього застарілих технологій та появою продуктів новітніх технологічних поколінь, які спираються на останні наукові досягнення. Домінуючому сьогодні п’ятому технологічному укладу вже йде на зміну відтворювальна система наступного технологічного укладу, найбільш ймовірними ключовими факторами якого стануть біотехнології, системи штучного інтелекту, глобальні інформаційні мережі та інтегровані високошвидкісні транспортні системи. Прогрес в технологіях призведе до подальшої глобалізації економіки, формування єдиного світового ринку товарів, капіталу і праці. 

Зміна технологічних поколінь зумовлює і відповідні зміни тих порівняльних переваг, котрі визначатимуть геополітичну конкуренцію середини ХХІ століття. Головна особливість цих переваг полягає у тому, що інтелектуалізація відкриває можливості стати учасниками майбутнього технологічного прориву всім країнам, які прагнуть поповнити ряди лідерів світового науково-технічного прогресу і навіть тим, які не завжди мають для цього ресурсні чи природні передумови. 

Така можливість відкривається і для України, яка після тотального економічного, наукового і технологічного обвалу останнього десятиліття має змогу включитися в процес глобалізації та зайняти в ньому сильні позиції на основі використання науково-технічного прогресу і високих технологій. І найефективнішим шляхом досягнення встановленої мети є відновлення наукомісткого сектору промисловості як найбільш перспективної бази стійкого розвитку країни та її економічної безпеки в майбутньому. Виявлення можливостей реалізації встановленої мети і вплив НТП на інтелектуалізацію світогосподарського розвитку має для України стратегічне значення, а також визначає актуальність даного дослідження. 

В сучасному світі відбувається надзвичайне зростання ролі науково-технологічного фактора в процесі економічного розвитку. Саме це стає підгрунттям для розгортання в кінці минулого століття інформаційної революції, яка принципово змінює сучасну економіку, загострення глобальної конкуренції на ринках наукомісткої продукції, а також нерівномірності темпів економічного зростання в окремих країнах. 

Розглядаючи динаміку розвитку НТП та його цільову направленість в розвинених країнах в останньому столітті, можна виділити декілька етапів цього процесу. На першому етапі (40-50-ті роки) вона була націлена перш за все на створення систем озброєності, забезпечення воєнно-технічного лідерства. На другому етапі (60-80-ті роки) ця мета не була знята, але до неї додали якісно нове завдання – забезпечення стабільних темпів економічного зростання, підвищення глобальної конкурентоспроможності ключових галузей. На цьому етапі вклад фактора НТП стає вирішальним,  його значимість більша, ніж вклад капіталу землі, та трудозатрат. Третій, сучасний етап характеризується тим, що розвинені країни приступили до постановки та вирішення комплексу нових, переважно соціально-економічних завдань, які потребують зміщення пріоритетів в науково-технічній політиці в сторону інформаційних послуг, медицини, екології та інших аспектів стійкого зростання і підвищення якості життя. 

Постійне зростання впливу науково-технологічного фактору на економічний розвиток країн спонукає вчених-економістів теоретично обґрунтовувати та моделювати процеси, які дозволяють оцінити та спрогнозувати значення окремих складових технологічного прогресу в економічній динаміці. 

Дослідженню економічних проблем науки та високих технологій в останньому столітті було присвячено багато робіт зарубіжних авторів. В 1956 році в статті американського вченого М.Абрамовіца було відмічено вплив на приріст валового продукту не тільки уречевленого капіталу та  праці але й ще одного фактору – нематеріального, який втілює науково-технічний прогрес [1]. За нею послідували праці інших широко відомих економістів – Я.Тінбергена, Р.Солоу, З.Харрода та інших. В працях цих авторів проводились інші дослідження, які були виконані в рамках трьохфакторної неокласичної моделі зростання. Економісти намагалися пояснити економічне зростання неокласичного підходу, але збільшення затрат факторів виробництва пояснювало лише частину економічного зростання. Р.Солоу пояснював цей “залишок” як результат НТП [2]. Визначеність виробничих функцій в рамках заданої кількості технологічних можливостей суперечить стохастичному характеру інноваційної активності. Таким чином, неокласична теорія зробила висновок про важливу роль НТП в економічному зростанні, але не пояснила його внутрішні закономірності. 

Ця обставина послужила стимулом переходу до побудови моделей економічного зростання, заснованих на ідеї накопичення людського капіталу, в яких НТП розглядається як ендогенний процес. Ці моделі трактують технологічні зміни як результат проведення НДДКР економічними агентами, які прагнуть максимізувати свій прибуток на достатньо великому відрізку часу.      

Важливу роль у виявленні природи нерівномірного економічного зростання відіграли дослідження Н.Д.Кондратьєва, проведені ним в 20-ті роки минулого століття [3]. В розробленій ним теорії “довгих хвиль” існування великих циклів економічної кон’юнктури (50-60 років) пояснюється поширенням нових технологій. Країни, які здійснюють прорив в науці і техніці, переходять на новий технологічний етап, що свідчить про початок нового циклу. 

Особливе місце у вивченні закономірностей науково-технічного прогресу займає теорія Й.Шумпетера про інновації як фактора нерівномірного економічного зростання, згідно якої нововведення порушує рівновагу, а підприємець, який його впровадив, отримує підвищений прибуток, який зменшується в міру впровадження нововведення іншими фірмами. Після періоду нерівномірності, економічна система приходить  в рівновагу, але вже на новому рівні розвитку науки та техніки [4].  

Дослідження проблем нерівномірності НТП розглядається в роботах А.І.Анчишкіна, який розглядав прогрес у комплексі різних технологічних, економічних та соціальних аспектів [5]. 

Важливий вклад в дослідження природи науково-технічного прогресу внесла теорія довгострокового техніко-економічного розвитку С.Ю.Глазьєва. В результаті досліджень технологічних укладів, розкрито механізм взаємодії нових технологій з соціально-економічним середовищем. Кожен такий уклад являє собою цілісне та стійке утворення, в рамках якого здійснюється замкнутий цикл, який включає видобуток та отримання первинних ресурсів, всі стадії їх обробки та випуск набору кінцевих продуктів, які задовольняють відповідний тип суспільного споживання [6].  

Таким чином, в кінці ХХ століття НТП став одним із найважливіших факторів економічного зростання. На долю нових знань, втілених в технологіях, устаткуванні, кваліфікації кадрів, організації виробництва в промислово розвинених країнах, припадає 70-85% приросту валового внутрішнього продукту [7]. Інноваційні технології, в яких втілені досягнення НТП, виступають вирішальними чинниками формування конкурентних переваг як окремих підприємств, так і національних економік в цілому. 

Формування домінуючого сьогодні п’ятого технологічного укладу почалось у другій половині ХХ століття. До 1980-1990 років п’ятий технологічний уклад став цілісною відтворювальною системою. Важливою особливістю цього укладу являється перехід до безперервного інноваційного процесу, постійного скорочення періоду від фундаментального відкриття до реалізації нововведення у вигляді товару чи послуги. На думку Глазьєва, межа стійкого росту п’ятого технологічного укладу буде досягнута у другому десятилітті ХХІ століття [8]. На даний час вже формується відтворювальна система новітнього (шостого) технологічного укладу. Найбільш ймовірними факторами цього технологічного укладу будуть ще більша інтелектуалізація виробництва, глобальні інформаційні системи та системи штучного інтелекту. 

Розвиток світового господарства інноваційним шляхом та революційні зміни в науці і техніці стали фундаментом "економіки, заснованої на знаннях" або "інтелектуальної економіки". Поняття "інтелектуальної економіки" знайшло своє відображення у визнанні того, що наукові знання безпосередньо визначають параметри еокномічного зростання, створюючи основу для інновацій та формування висококваліфікованої робочої сили.  

В інтелектуальній економіці відбувається заміщення праці знаннями, коли знання залучаються до безпосередньої обробки ресурсів і саме знання, а не праця, стають джерелом вартості. Визначальними факторами інтелектуальної економіки виступають знання, які на відміну від інших ресурсів характеризується невичерпністю, та творчий потенціал працівників. Змінюються форми організації виробництва і праці, відбувається розширення функцій працівника, перехід від його вузької кваліфікації до "універсального" працівника, здатного творчо аналізувати і синтезувати інформацію, розуміти сутність проблеми, коригувати технологічний процес. В інтелектуальній економіці справжня влада належить невеликій групі людей, яка визначається не правом народження чи майновим станом, а виключно інтелектуальним потенціалом та здатністю генерувати нові знання (9). В ній вирішальне значення відіграє наука та вся її інфраструктура, яка дозволяє перетворювати ідеї та наукові розробки в конкретні досягенння.  

Основну роль у розвитку соціальної та економічної сфери відіграють наукові галузі і високі технології. В них матеріалізується основна частка результатів НДДКР, вони визначають попит на досягнення науки і створюють базу пропозицій матеріально-речових та інформаціних нововведень майже для кожної галузі економіки. Тому основу інтелектуальної економіки створюють високотехнологічні компанії, процес виробництва в яких ґрунтується на інформаційних можливостях глобальних телекомунікацій. Масштаби наукомісткого сектора та ступінь використання високих технологій характеризують науково-технічний та економічний потенціал країни.

Зміст і типи економічного зростання. Проблеми економіч­ного зростання особливо гостро постали перед людством у XX ст., але це не означає, що вони нікого не хвилювали раніше. Уперше про економічне зростання заговорили меркантилісти, а більш-менш предметно цю проблему поставив фізіократ Ф. Кене. Протягом останніх десятиліть однією з найважливіших довгострокових ці­лей економічної політики уряду будь-якої країни є стимулювання економічного зростання, підтримка його темпів на стабільному та оптимальному рівні. Усе це вимагає чіткого уявлення про еконо­мічне зростання, фактори його стимулювання і стримування.

Економічне зростання є надзвичайно складним явищем. З да­ного приводу відомий американський історик економічної думки Б. Селігмен зазначав, що задовільна теорія економічного зрос­тання повинна враховувати природні ресурси, політичні інститути, законодавство, а також багато психологічних і соціальних факторів. Розробка такої всеохоплюючої теорії, на думку вченого, — майже нездійсненне завдання. Відомі економісти, автори теорій економічного зростання, ясна річ, не претендували на створення всеохоплюючої та універсальної теорії, не робили спроб «обійня­ти неосяжне». Тому кожна теорія або модель мають відповідні припущення та абстракції, які дозволяють виділити і вивчити найбільш суттєві фактори економічного зростання!

Дійсно, головною метою економічного зростання є збільшен­ня обсягів економічних благ, що сприяє поліпшенню життя насе­лення, створенню стабільної сприятливої соціально-політичної ситуації в країні, підвищенню її міжнародного авторитету. З точ­ки зору етимології (походження) терміну «зростання» близьким є поняття «розвиток», але останнє ширше за змістом. Економічний розвиток — це процес переходу країни від одного стану еконо­міки до іншого, більш досконалого — тобто якісно нового на ос­нові відповідних структурних та інституціональних зрушень. Комплексно це проявляється в якісному вдосконаленні всієї еко­номічної системи.

Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення об­сягів функціонуючих факторів виробництва і практично за збе­реження незмінними їх попередніх техніко-технологічних пара­метрів. Інтенсивний тип економічного зростання характери­зується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціонального використання всього виробничого потенціалу. Як відхилення від закономірного проце­су економічного розвитку в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип зростання, для якого харак­терне тривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зок­рема, таке явище спостерігалось протягом 90-х рр. у всіх країнах СНД, у тому числі і в Україні, що в літературі отримало назву трансформаційного спаду.

Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного зростання. Нині в розвинутих краї­нах переважає інтенсивний шлях економічного розвитку. В Україні після тривалого спаду виробництва необхідно підготувати мате­ріальну базу для інтенсивного економічного зростання. Чим ра­ціональніше функціонує процес відтворення, тим вище ефектив­ність суспільного виробництва.

Рушійні сили економічного зростання (прогресу).

Політико-економічний аналіз змісту рушійних сил економіч­ного зростання (прогресу) передбачає врахування не лише дії ба­зисних економічних категорій (внутрішніх суперечностей, по­треб, інтересів тощо), але й функціонування надбудови держави, політичних, ідеологічних, правових, культурно-духовних та ін­ших відносин і відповідних інституцій: політичних партій (ру­хів), релігійних концепцій і т. ін. Таким чином, економічне зрос­тання виступає завжди як результат дії економічних і нееконо­мічних факторів. До останніх належать географічно-кліматичні, національно-демографічні, військово-політичні, культурні, інституціональні тощо. Вплив кожного з факторів може бути різним (як позитивним, так і негативним), але не правомірно абстрагува­тись від них, а тим більше від їх сукупності.