Процес створення депозитних грошей комерційними банками

1. Теоретичний розділ

1. Загальні положення теорії попиту і пропозиції грошей

На відміну від звичайного попиту на товарних ринках, який формується як потік куплених товарів за певний період, попит на гроші виступає як запас грошей, який прагнуть мати у своєму розпорядженні економічні суб’єкти на певний момент. Попит на гроші або трансакцій існує, оскільки індивідууми потребують готівки чи депозитних грошей, щоб оплачувати рахунки або купувати товари. Такі потреби в грошах забезпечуються через агрегат М1 і пов’язані, здебільшого, з обсягом операцій або номінальним ВВП. Попит на гроші для трансакцій чутливий до втрат від зберігання грошей. Коли процентна ставка на альтернативні види активів зростає порівняно зі ставкою процента на гроші, то фізичні та юридичні особи намагаються зменшити суми нагромадження своїх грошей, і прагнуть тримати гроші як активи. Попит на гроші як на активи. Таке визначення попиту на гроші зводиться до концептуального  поняття “портфеля”. Кейнс виділив три мотиви, які породжують попит на гроші:

1. трансакційний мотив(гроші для угод);
2. мотив обережності(страховий запас);
3. спекулятивний(гроші в якості майна).

 Чинники, що визначають параметри попиту на гроші. Попит на гроші залежить від економічних змінних: рівня цін (інфляції), реальних доходів і норми процента. Можна виділити три аспекти їх впливу на попит на гроші:

• зростання динаміки цін залишає незмінним реальний попит на гроші, зумовлюючи при цьому пропорційне збільшення попиту на номінальні грошові залишки;
• зростання альтернативної вартості збереження грошей (ставки процента) зменшує попит на реальні грошові залишки;
• більш високий рівень реальних доходів збільшує попит на реальні грошові залишки.

На монетарному ринку пропозиція завжди протистоїть попиту на гроші. Банківська система управляє пропозицією грошей, тобто оперативно змінює масу грошей в обігу відповідно до змін на їх попит.

У розпорядженні центрального банку знаходяться економічні важелі, спираючись на які він здатний впливати на формування грошової пропозиції і регулювати грошовий обіг в країні. Серед цих важелів важливе місце належить таким макроекономічним показникам як грошова база, банківські резерви, грошово-кредитний мультиплікатор. Вони широко використовуються у визначенні потенційних можливостей емісії і прогнозування динаміки грошової маси. Комерційні банки створюють гроші в процесі депозитно-кредитної експансії, коли приріст депозитів в одному з банків призводить до мультиплікативного збільшення сукупної грошової пропозиції в масштабах всієї економіки.

Рівновага на грошовому ринку встановлюється тоді, коли вся кількість випущених  банківською системою грошей добровільно  приймається споживачами у вигляді  готівки, чекових депозитів. якщо пропозиція грошей здійснюється у суспільстві безконтрольно, то вона може порушити гармонію розвитку економіки і призвести до непередбачуваних наслідків. Можна сказати, що гроші слухняно виконують свої функції тоді, коли їх випускають у достатній кількості. Дестабілізація грошової системи, а звідси й розвиток інфляційних процесів, починається з порушення рівноваги на монетарному ринку, рівноваги між попитом і пропозицією грошей.

З цієї причини на грошовому ринку  завжди виникає проблема грошової рівноваги, що вимагає від державних органів знаходити такий грошовий механізм, який приводив би у відповідність виробництво і споживання, нагромадження та інвестиції.

Монетаристами опрацьовано декілька теоретичних моделей встановлення грошової рівноваги на основі взаємодії грошової маси, реальних доходів і норми процента. На рисунку 1.1 по горизонтальній вісі показано загальну кількість грошей (М), по вертикальній - номінальну процентну ставку (r). Пряма (Мs), що вертикальна вісі абсцис, характеризує пропозицію грошей, яка вважається більш сталою (екзогенною) величиною; попит на гроші - змінна величина, динаміка якої показана у вигляді лінії (Мd), нахиленої вниз. За вищих процентних ставок суб’єкти ринку переміщують більшу частину своїх грошових залишків (що не приносять доходу) до високодохідних активів.

Перетин ліній Мd і Мs в точці Е визначає не лише момент встановлення рівноваги монетарного ринку, а й показник рівноважної норми процента (r0), яка в даному разі є похідною величиною. З будь-якою більш низькою процентною ставкою рівень попиту на гроші буде перевершувати їх кількісну пропозицію. І навпаки, з будь-якою більш високою процентною ставкою пропозиція грошей перевищує рівень попиту. Тільки в точці Е пропозиція і попит збігаються (рівноважні).

Рисунок 1.1 – Зміни пропозиції грошей

Послаблення монетарної політики або  зменшення попиту на гроші призводить до протилежних результатів. Якщо центральний банк скуповує на відкритому ринку цінні папери або знижує резервні вимоги і тим самим збільшує пропозицію грошей, тоді лінія Мs переміститься вправо (положення Ms2). Тепер за існуючої процентної ставки (г0) спостерігається надлишок пропозиції грошей. Нова рівновага буде досягнута в точці Е2 за нижчої процентної ставки (г2). Таке зниження рівня процентної ставки спонукає суб’єктів ринку тримати активи в грошовій формі, оскільки альтернативна форма розміщення грошей у цінні папери є менш привабливою.

2. Регулювання пропозиції грошей

Важливими функціями, які  впливають значним чином на пропозицію грошей в державі, є емісія банкнот  та проведення грошово-кредитної політики центральним банком.

Відомо, що банкнотна емісія має кредитний характер і здійснюється центральним банком через відповідні канали. Це означає, що кожному випуску в обіг банкнот на рахунку в центральному банку має відповідати певна кредитна позиція – кредит комерційному банку, позика уряду, зарубіжні активи. Центральний банк у будь-який час може випустити “свої” гроші, адже нині для центральних банків законом не встановлюються жорсткі обмеження емісії банкнот або умови їх покриття.

Грошово-кредитне регулювання - це один з елементів економічної політики держави, являє собою сукупність заходів, спрямованих на зміну грошової маси в обігу, обсягу кредитів, рівня  процентних ставок і інших показників грошового обігу і ринку позичкових капіталів. Основними інструментами грошово-кредитного регулювання є:

1. Мінімальні резервні вимоги - це обов'язкова норма внесків комерційних банків у центральному банку.

2. Офіційна облікова, або дисконтна ставка - ставка, застосовувана центральними банками в операціях із комерційними банками по обліку короткострокових державних облігацій, переобліку комерційних векселів і інших цінних паперів, які відповідають вимогам центрального банку.

3. Рефінансування - кредитування комерційних банків.

4. Операції на відкритому ринку - операції центрального банку по купівлі-продажу цінних паперів.

Визначення норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним установам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Розмір обов'язкових резервів установлюється в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національному банку, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються. Для різних видів залучених коштів можуть установлюватися різні норми обов'язкового резервування. Вимоги обов'язкового резервування можуть поширюватися на всі депозити чи на окремі їхні види залежно від тієї ролі, яка відводиться цьому інструментові в монетарній політиці НБУ.

Якщо НБУ проводить рестрикційну політику, то він підвищує норму обов'язкових резервів. Такою самою мірою збільшується сума обов'язкових резервів і зменшується ресурсний потенціал кожного комерційного банку. Ще більшою мірою (на коефіцієнт мультиплікації") знизяться розмір депозитів банківської системи й загальна маса грошей в обігу. Якщо НБУ проводить експансійну політику, то він зменшує норму обов'язкового резервування. Відповідно у кожного комерційного банку збільшується ресурсний потенціал, що зумовлює збільшення банківських депозитів і загальної маси грошей в обігу.

Визначення норм обов'язкових резервів - досить сильний інструмент грошово-кредитної політики. На грошову масу він впливає не тільки через зміну обсягу ресурсів кожного комерційного банку, а й через зміну грошового мультиплікатора. Крім того, зміна кредитної можливості банків впливає на рівень процентних ставок, що через попит і пропозицію додатково провокує зміни маси грошей в обігу. Тому в країнах з ринковою економікою цей інструмент грошово-кредитної політики використовується з певними обмеженнями і рідко.

Процентна політика центрального банку — це інструмент грошово-кредитної політики, який є широко відомим і застосовується центральними банками практично всіх розвинених країн. Дія цього інструмента полягає в установленні і періодичній зміні центральним банком процентної ставки, за якою він здійснює рефінансування комерційних банків. Офіційна процентна ставка центрального банку часто називається обліковою, або дисконтною.

Якщо НБУ проводить політику стримування або скорочення маси грошей в обігу, він підвищує процентні ставки, що зменшує попит на кредитні гроші. Скорочення попиту призводить до скорочення пропозиції. Невикористані для кредитування гроші вкладаються в інші активи (цінні папери держави, місцевих органів влади) або осідають на депозитах комерційних банків у НБУ, як наслідок - відбувається зменшення грошей в обігу. У разі протилежної політики, спрямованої на збільшення грошей в обігу, НБУ знижує рівень процентних ставок за своїми активними операціями, що стимулює попит на позички, а отже, й кредитну діяльність комерційних банків. Вони змушені перетворювати свої вторинні резерви (кошти, вкладені в цінні папери або розміщені на депозитах у НБУ) в первинні, внаслідок цього збільшуються залишки грошей на їхніх кореспондентських рахунках у НБУ й загальна маса грошей в обігу.

Згідно ст. 29 Закону України Про  Національний банк України" операціями відкритого ринку Національного  банку є купівля-продаж казначейських  зобов'язань, а також інших цінних паперів (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права) та боргових зобов'язань, визначених Правлінням Національного банку. Суть цього інструменту полягає в тому, що центробанк купує цінні папери на відкритому ринку і тим самим спрямовує в обіг певну суму грошових коштів, збільшуючи загальний обсяг грошової маси (при цьому спочатку він збільшує банківські резерви). При продажу цінних паперів він вилучає частину банківських резервів, а тим самим зменшує кількість грошей в обігу. Тобто кінцевою метою операцій на відкритому ринку є збільшення чи зменшення кількості грошей в обігу, їх пропозиції, а це в кінцевому підсумку впливає на кон’юнктуру товарних ринків.

Центральний банк продає цінні  папери зі свого портфеля, коли йому потрібно стабілізувати або зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання  платоспроможного попиту, а отже, сприяти  підвищенню рівня процентної ставки і в кінцевому підсумку знизити  інфляцію. Якщо центральний банк продає цінні папери безпосередньо комерційним банкам, то в цьому разі зменшуються надлишкові резерви банків, а депозитна база, тобто сума залучених банками коштів, залишається сталою. Зменшення банківських резервів породжує мультиплікативне скорочення грошової маси. Якщо ж центральний банк продає цінні папери небанківським учасникам (дилерам) фондового ринку, то в такому разі зменшуються резерви комерційних банків, які обслуговують небанківських дилерів, і одночасно зменшується депозитна база цих комерційних банків, оскільки для розрахунків із центральним банком за куплені цінні папери небанківські дилери використовують свої банківські депозити. Отже, і в цьому разі відбувається скорочення грошової маси.

Центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, коли ставить за мету збільшити грошову масу, знизити вартість грошей, тобто знизити рівень ринкової процентної ставки і в такий спосіб активізувати підприємницьку діяльність, пожвавити кон’юнктуру ринку. Механізм впливу операцій центрального банку на грошовий ринок під час купівлі цінних паперів такий самий, як і під час продажу, тільки процес відбувається у зворотному напрямі.

Комерційні банки часто називають посередниками у сфері попиту і пропозиції капіталів. Їх основна функція полягає в тому, щоб надавати кредити суб'єктам господарської діяльності за рахунок коштів, залучених на депозити. Однак банки - це не тільки посередники на ринку, а й суб’єкти , які можуть емітувати нові гроші шляхом депозитних грошей, тобто перетворюючи боргові зобов'язання у платіжні засоби(кредитна емісія). Тому діяльність банків ще називають банківською індустрією.

Комерційні банки утворюють  депозитні гроші, надаючи своїм  клієнтам кредити. Відомо, що грошова  маса зростає, коли банки надають кредити клієнтам, і зменшується, коли останні повертають кредити. Банк може надавати нові кредити й утворювати завдяки цьому додаткові гроші лише тоді, коли у нього є вільні ресурси.

Механізм утворення грошей комерційними банками можна показати у такій послідовності. Комерційні банки приймають вклади (до запитання, термінові), тобто накопичують депозити. Деяку частку, припустимо 10% загальної суми депозитів, вони повинні зберігати в центральному банку як обов'язкові резерви. Решта депозитного потенціалу використовується банками для надання кредитів. Надаючи кредит, банки перетворюють пасивні гроші в активну грошову масу, тому що ці кошти різними шляхами надходять в інші банки, збільшуючи їх депозитний потенціал і можливості кредитування. У такий спосіб депозитні суми, надходячи у міжбанківський оборот, створюють передумови для самозростання грошової маси.