Останній  не є ні марксистом, ні комуністом, але як чесна людина, він привертає увагу наукової спільноти до безперечних і очевидних фактів сучасності. На його думку, перетворення посткомуністичних країн в дослідницький полігон для запровадження збанкрутілих ліберальних ідеологій неприпустиме саме тому, що ціна політичних помилок для населення на постсоціалістичному просторі є незрівнянно вищою, ніж у будь-якій західній державі. Переконувати мільйони громадян України, які опинилася на “економічному дні” суспільства внаслідок здійснення цього антинародного експерименту, у тому, що це була не політична помилка, а свідомий вибір українських можновладців та олігархів, навряд чи має рацію.

    Дослідження Елли Лібанової о бідності в Україні:

    Українське  суспільство хворе. Хвороба називається бідністю, хоча в офіційному переліку захворювань (тобто в чинному законодавстві) така навіть не згадується. Немає, відповідно, й офіційних критеріїв бідності; офіційна статистика не дає інформації про масштаби, глибину та гостроту проблеми; соціальну допомогу надають, виходячи з офіційних середніх доходів на душу населення, про ступінь відповідності яких реальному рівню добробуту відомо навіть школяреві. То, можливо, й не існує в нашій країні бідності, як не було сексу в СРСР?

     Звісно  ж, є. Хоча б тому, що немає жодної країни — навіть найбагатшої та найсправедливішої, — де б частина людей вимушено не жила значно гірше, ніж більшість населення. Бідність визначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств суспільства належать ті, хто не з власної волі позбавлений необхідного: нормального житла, їжі, одягу, здоров’я, можливості здобувати освіту. Крім того, бідність — це ще й страх перед майбутнім, обумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти себе та близьких від нестатків.

РОЗДІЛ 2

ПРОБЛЕМИ  БІДНОСТІ В УКРАЇНІ

     2.1. Оцінка бідності  в Україні

     В даний час у України використовується концепція абсолютної бідності, що припускає прожитковий мінімум як основний критерій оцінки рівня потреби. Існує кілька критеріїв для виміру рівня життя населення; прожитковий мінімум, що розраховується для всього населення, для працездатного населення (чоловіків і жінок), пенсіонерів і дітей двох віків; мінімальний споживчий бюджет і бюджет високого статку.

     Українська бідність має цілу низку специфічних особливостей:

1) низький  рівень життя населення в цілому;

2) психологічне  неприйняття економічної нерівності;

3) украй  висока питома вага людей, котрі  вважають себе бідними;

4) поширеність  бідності серед працюючого населення.

     Низький рівень життя. Сьогодні населення України  в цілому бідне. Це засвідчують найрізноманітніші  показники: низька якість раціону харчування, постійний відтік громадян за межі країни, низька народжуваність, висока захворюваність і смертність, незадоволеність широких верств суспільства загальноекономічною ситуацією та своїм матеріальним становищем. Незважаючи на те, що частка витрат на харчування в бюджеті середньої української родини виросла за 2000—2005 роки з 33 до 64%, якість харчування помітно погіршилася: енергетична цінність денного раціону знизилася з 3597 до 2505 ккал, вміст білків — зі 105 до 73 г, жирів — зі 124 до 71 г, кальцію — з 1362 до 848 г. Але, можливо, це закономірність, характерна для нового ставлення до режиму харчування в багатих країнах?

     Узагалі-то, коли бачиш традиції багатого застілля в Україні, здається, що люди не голодують, але... Неупереджена статистика свідчить: якість харчування населення в нас  помітно нижча, ніж в інших європейських країнах. До того ж у 10 млн. чоловік (майже п’ятої частини населення!) енергетична цінність харчування — нижча від 2100 ккал. А це, за визначенням фахівців Всесвітньої організації охорони здоров’я, є межею бідності.

     Низька  якість харчування в поєднанні з погіршенням медичного обслуговування, недоступністю для широких верств населення багатьох ліків, відмовою від занять спортом, хронічними психологічними й емоційними перевантаженнями, роботою в несприятливих умовах тощо — усе це позначається на стані здоров’я нації. Приміром, рівень поширення залізодефіцитної анемії серед жінок 15—54 років збільшився за 10 років майже втричі, а кількість хворих на туберкульоз — більш як у півтора рази; кількість ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, котрі перебувають на обліку, за п’ять років зросла більш як у 17 разів. На щастя, й адаптація населення до нових умов життя, і скорочення виробничого травматизму, і зусилля медиків щодо зниження смертності, передусім новонароджених і дітей раннього віку, зрештою, привели до деякого збільшення середньої тривалості життя в країні.

     Безпосередньою  реакцією громадян на низький рівень життя є міграційний відтік. Щорічно  протягом 2000—2006 років через міграцію загальна чисельність населення України скорочувалася приблизно на 90 тисяч чоловік — найбільш активних, ініціативних, освічених. І хоча за останні два роки негативне сальдо міграції скоротилося більш як удвічі, офіційні дані віддзеркалюють лише верхівку айсберга. Значна частина мігрантів (особливо тих, хто від’їздить на заробітки) залишає територію країни нелегально. Україна перетворилася на постачальника дешевої й досить кваліфікованої робочої сили в багато країн близького й далекого зарубіжжя. За даними Національного інституту українсько-російських відносин, лише в Росії працюють понад 300 тисяч наших співвітчизників.

     Одним з найнебезпечніших проявів є «відплив мізків». Після трирічного зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається новий сплеск. 2004 року до країн з більш привабливими для наукової праці умовами виїхав 151 доктор і кандидат наук (на 11% більше, ніж 1999-го). Загалом за 2000—2007 роки Україну залишили 270 докторів і 640 кандидатів наук, чверть котрих — фахівці молодші 40 років, а третина — у віці 41—50 років.

     Ще  одна дуже важлива ознака зубожіння  — вельми низька народжуваність. Звісно, це спричинено не лише бідністю: жінки в дуже благополучних країнах не погоджуються обмежувати свої інтереси внутріродинною сферою, та й в Україні сумарний коефіцієнт народжуваності знизився до рівня, який не забезпечує навіть простого відтворення поколінь, ще в 1960-х роках. Унаслідок цього змінилася віково-статева структура населення. Зокрема, низькою стала питома вага осіб активного репродуктивного віку (16—29 років), що безпосередньо позначається нині на кількості не лише народжених, а й померлих.

     Останніми роками процес зниження народжуваності стрімко прискорився. І це — вже результат випереджаючого падіння рівня життя родин з дітьми, розриву між реальними умовами життя та сформованими стандартами, непевності в майбутньому. Молоді сім’ї дедалі частіше відмовляються від народження не лише третьої чи другої, а й єдиної дитини. 2000 року народжуваність була вдвічі нижчою від необхідної для простого відтворення населення. Так, зниження народжуваності характерне для всіх без винятку країн Європи, однак саме в Україні населення пояснює своє небажання мати дітей (останнім часом це стосується навіть єдиної дитини) низьким життєвим рівнем.

     Психологічне  неприйняття економічної нерівності.

     Хай там які важливі середні показники, але повної картини вони не дають. За інших рівних умов бідність прямо пропорційна ступеню майнового розшарування громадян. Якщо значна частина ресурсів (грошових, земельних або якихось інших) концентрується в руках відносно нечисленної групи населення, то іншим залишається мало.

     Взагалі, відсутність економічної нерівності так само небезпечна для суспільства, як і її надмірність. Саме наявність заможних людей — за умови, звісно, що широкі верстви населення вірять у «праведність» їхнього добробуту — є важливим стимулом до активізації життєвої позиції, прагнення максимально використовувати наявні шанси, є тим орієнтиром, до якого прагне, приміром, пересічний американець, намагаючись одержати хорошу освіту, хорошу роботу, відкладаючи частину своїх доходів і т.п. Якщо ж у суспільстві переважає прагнення забезпечити повну рівність для всіх, тим самим провокуються утриманські настрої, знижується мотивація інтенсивної трудової діяльності й зайнятості взагалі. Усе це, зрештою, спричиняє значне збільшення невиправданих витрат, додаткове навантаження на бюджет і т.п.

      І в цьому контексті проблема майнового  розшарування в Україні набуває  особливого звучання. Сам по собі рівень економічної нерівності в країні (принаймні, за офіційними даними) не надто високий — він більш-менш відповідає стандартам інших країн із перехідною економікою. Але при цьому, згідно з результатами опитування 2009 респондентів віком 18 років і більше, проведеного в грудні 2005 року в усіх регіонах країни Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», наші співгромадяни переконані в кримінальному походженні значної частини існуючих сьогодні капіталів. Цим зумовлене масове неприйняття у своєму середовищі багатих людей, очікування серед загалу конфліктів між багатими й бідними та прагнення покарати тих, хто зумів сколотити багатство. За таких умов навіть не дуже значне розшарування спричиняє різко негативні наслідки. Значну роль у розшаруванні суспільства грає розрив, що збільшується, у рівнях оплати праці і ступінь приступності до неформальних джерел доходів.

      Впадає в око й відсутність у країні «середнього класу», котрий є основним компонентом соціальної стабільності та прогресу. Представники цілого ряду фахових груп (лікарі, вчителі, вчені, інженери), які ще на початку перехідного періоду мали середні за національними стандартами доходи й відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, нині здебільшого опинилися серед «нових бідних». А перехід значної частини високоосвічених людей з високими соціальними орієнтирами до групи, доходи котрої нижчі (чи трохи вищі) за межу бідності, може мати серйозні ускладнення. Маючи високий інтелектуальний рівень, такі люди істотно (хоча й не завжди очевидно) впливають на суспільну психологію, і їхня незадоволеність характером соціально-економічного розвитку, неминуча в умовах різкого падіння особистого рівня життя й соціального статусу, неодмінно позначається на соціальній ситуації.

     Стосовно  «нового середнього класу», появу  якого пов’язували з реформуванням  економіки, зокрема з приватизацією, то ця верства — за оцінками Інституту  соціальних досліджень, близько 25% — ще зовсім невелика й не справляє належного впливу на розвиток суспільства.

     Багатий і бідний вважають себе… бідними. Серед різноманітних форм бідності надзвичайно важлива так звана  суб’єктивна бідність, визначена  за само ідентифікацією. Важливість ця обумовлена її безпосереднім зв’язком із маргіналізацією суспільства, утриманськими настроями. Саме суб’єктивна бідність, формуючи неконструктивну, пасивну поведінку, сприяє зниженню економічної активності, ініціативи, прагненню до додаткових заробітків, до само зайнятості чи підприємництва. А це, в свою чергу, провокує готовність до сприйняття деструктивних ідей і протиправних дій. Адже, втрачаючи віру у власні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, чиїсь вказівки й урешті скоряється будь-якій політичній силі, яка належним чином натискає на больові точки.

     Відповідно  до даних 26 обстежень, проведених у 2002—2007 роках Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», 75% населення вважають, що вони живуть гірше, ніж пересічна українська родина. А за даними загальнонаціонального соціологічного моніторингу, протягом уже восьми років здійснюваного вченими Інституту соціології НАН України, 2003 року 65% населення вважали себе бідними (1994 року таких було 47%). При цьому межу бідності в грошовому еквіваленті самі опитані визначають навіть нижче від мінімальної пенсії чи мінімальної зарплати й межі, розрахованої, виходячи з результатів наукових досліджень.

     Критерії  та межа бідності. Хай там який загальний рівень життя населення країни, завжди є частина людей, котрій живеться значно гірше. Таких людей вважають бідними за національними стандартами. І ясна річ, що бідні, приміром, у Швейцарії чи США, можуть бути цілком забезпеченими за стандартами України, а наші бідняки живуть зовсім непогано порівняно з більшістю населення Ефіопії. 

     Взагалі, визначення межі бідності — питання  не стільки економічне, скільки політичне. Звісно, не можна ігнорувати можливості бюджету надавати матеріальну підтримку незаможним членам суспільства. Але головну, визначальну роль відіграють діючі в суспільстві установки. Приміром, ліберальна модель передбачає максимальну орієнтацію населення на власні сили й дуже обмежену допомогу працездатним людям. А соціально орієнтована модель, навпаки, поширює опіку на значно ширші верстви. У цьому контексті встановлення офіційної межі бідності в Україні набуває особливої ваги.