Проблеми бідності і шляхи її подолання

    Як  правило, корінні причини продовольчої проблеми пов‘язані з історичним минулим. Умовами соціально-економічного та політичного розвитку країни. Страшною трагедією українців став голод 1933 року – прямий наслідок  сталінської політики колективізації сільського господарства. Кількість жертв цього лиха за різними даними становить до 7 млн. чоловік.

    Гостра  нестача фінансових коштів, переважання  примітивної сільськогосподарської  техніки і технології, відсталі виробництва заважають здійсненню радикальних зрушень у продовольчому забезпеченні населення слаборозвинутих країн. Тому на пережитих етапах аграрних реформ потрібна зовнішня продовольча допомога з боку розвинутих країн світу. Світовий досвід свідчить, що в багатьох випадках зовнішня продовольча допомога (наприклад, Африці близько 40% продовольства, що споживається, ввозиться з-за кордону) часто стає лише додатковим стимулом соціального утримання і навіть гальмує розвиток місцевого господарства.

    Для розв’язання продовольчої проблеми необхідно підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, впровадження передової агротехніки, високоврожайних культур, розвиток високопродуктивного тваринництва.

    Проблему  продовольства кожна країна вирішує власними силами, забезпечення права кожного хлібороба на власну землю, повної свободи селян у виборі форм господарювання, ефективної державної підтримки села.

    Бідність  не може бути подолана без подолання  енергетичної та ресурсної проблем. Бідність пов‘язана з недостатньою забезпеченістю сировинними ресурсами процесу виробництва й життєдіяльності людей.

    Більшість людей супроводжується хворобами. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, кожний п’ятий житель землі зараз хворий, має погане здоров’я або страждає від недоїдання.

    Подолати  бідність можна вирішувати і через  нові економічні підходи  до слаборозвинутих  країн, зниження митних тарифів на товари відсталих країн, зниження тарифів на товари відсталих країн, усунути різницю цін на експортовану та імпортовану продукцію. Дуже важливо залучати для розвитку власної економіки іноземні інвестиції.

    Активна участь держав, які розвиваються у  світовій економічних відносинах сприятиме  реформуванню їхньої економіки, динамічному  розвитку і піднесенню націй основі добробуту народу, подолання бідності.

    Бідність  є як характерною, так і постійною  рисою капіталістичного суспільства. Внаслідок експлуатації людини людиною  та несправедливого розподілу багатства  її жертвами в наші дні стають дедалі більш численні знедолені верстви населення як в багатих державах Півночі, так і в бідних країнах Півдня. Коли в 1960-і роки західні країни на чолі з США розпочали так звану війну з бідністю, вважалося, що, незважаючи на економічне зростання цих країн, багаті в них залишалися багатими, а бідні – бідними. Майже піввікова “боротьба проти бідності” на Заході призвела до того, що на порозі нового століття та третього тисячоріччя багаті з кожним роком стають ще більш багатими, а бідні – ще більш бідними.

    1.2. Визначення життєвого рівня населення

      Соціальною  ціною ринкових реформ в Україні  стало різке зниження рівня життя  основної маси її населення. Якщо декілька років тому ще точилися дискусії навколо питання, чи слід визнати наявність бідності в Україні, то сьогодні її масове поширення та довготривалий характер є беззаперечними. Фактично бідність вже стала на теренах колишньої УРСР, яка була однією з найбільш розвинутих країн Європи, тією нездоланною перепоною, що унеможливлює сталий соціально-економічний розвиток України.

    Бідність, яку розуміють як нестачу необхідних для підтримки здорового існування  благ та відсутність умов для відтворення  та всебічного розвитку людини, не є виключно українським феноменом. Незважаючи на те, що для подолання абсолютної бідності в світі необхідно менш ніж 0,5% глобального доходу, сьогодні, згідно з даними ООН, з 6 млрд. населення Землі 2,8 млрд. існують менш ніж на 2 долари на добу, 840 млн. голодують. Бідність присутня як в соціальній структурі багатих індустріальних країн, так і в країнах, що розвиваються, хоча вона й проявляється неоднаково.

    В найбідніших країнах люди гинуть від недоїдання та епідемій, які  є постійними супутниками масової  бідності, не мають можливості отримати навіть початкову освіту. В країнах  “золотого мільярда” відносно бідні громадяни відкидаються на узбіччя суспільства. І хоча деякі з них можуть бути навіть повними через споживання неякісної їжі (типу американських гамбургерів або генетично модифікованих продуктів) та вміють читати та писати, вони позбавлені можливостей вирватися з групи соціально виключених, тому що не мають необхідних коштів для отримання сучасної якісної освіти та інших можливостей поліпшення власного добробуту, головним чином через байдужість до них з боку держави та решти суспільства.

    Стрімке поширення бідності в країнах Центральної та Східної Європи та колишнього СРСР, які стали на шлях ринкових реформ, експерти слушно вважають найзначнішим відступом перед злиднями у мирний час. В 1990-х роках чисельність бідних в країнах цього регіону збільшилася на 150 млн. осіб. Ця цифра перевищує загальну чисельність населення таких держав, як Франція, Велика Британія, Голландія та скандинавські країни. На жаль, Україна сьогодні є однією з тих країн, де бідність набула найбільшого поширення.

    Так, за даними дослідження, проведеного на промислових підприємствах Донеччини, третина респондентів (30%) живе в крайній бідності, тобто визнає, що не має достатньо коштів для забезпечення найнеобхідніших потреб, чи прямо вказує на свої злидні (3,2%). Ще майже третині респондентів “грошей вистачає лише на харчування”, що також не дозволяє викреслити їх з групи малозабезпечених.

    Незначна  група тих, хто “ні в чому собі не відмовляє”, в дійсності, ймовірно, буде ще меншою. З 15 осіб, які обрали такий варіант відповіді, 11 були робітниками (8 – кваліфікованими та 3 – різноробочими). Подібна відповідь або відбиває невибагливі вимоги до добробуту цих респондентів, або наштовхує на думку про приховану іронію, з якою вони оцінюють матеріальне становище власних сімей. До категорії найзаможніших респондентів не ввійшов жодний з опитаних керівників вищої ланки.

    Невисоку  самооцінку матеріальних умов життя  підтверджує і той факт, що з 1170 опитаних лише 4 респонденти (0,3%) віднесли себе до категорії дуже багатих. І знову у високо статусній групі опинився 1 різноробочий і не було жодного представника вищого керівництва. В той же час більше третини опитаних (34,2%) ідентифікують себе з бідними. На тлі загального занепаду не зовсім коректним буде висновок, що 41,3% респондентів, які віднесли себе до “небагатих”, та 20,7% опитаних, які самовизначилися як “середні”, є представниками ілюзорного “прото середнього” чи “середнього” класу, пошуками якого в Україні так занепокоєні зараз соціологи.

    Рівень  життя середнього класу в загальноприйнятому розумінні передбачає не лише певний рівень заробітної плати, що дозволяє повноцінно харчуватися, але й, наприклад, подорожувати, відпочивати за кордоном та взагалі задовольняти всю сукупність духовних потреб, крім цього - робити заощадження, а також мати престижну освіту та роботу. Та чи можна це сказати про п’яту частину кваліфікованих робітників, різноробочих та службовців без вищої освіти, які віднесли себе до “середніх”, в умовах згортання виробництва, тривалої структурної кризи та невиплати заробітної плати, незначної за своїм розміром? Скоріше за все, респонденти, які не відносять себе до бідних, хотіли показати, що вони ще знаходять сили для опору злидням, ще не повністю позбавлені засобів до існування і матеріальні умови життя їхніх родин є “середніми” в тому значенні, що не відрізняються від в цілому невисокого добробуту їхнього соціального оточення.

    Дані  дослідження виявили також незадовільний  характер динаміки добробуту опитаних та зростання ступеню відчуття негативних змін з пониженням професійного статусу працівника. Респондентів, які відзначали погіршення матеріального становища власних родин (48,6%), було в 2 рази більше, ніж тих, хто вказував на поліпшення матеріальних умов життя (23,8%) за попередні опитуванню рік чи два. При цьому значне поліпшення добробуту за цей період відзначали 5,2% всіх опитаних, а значне погіршення – 22,3%. В підгрупі робітників відносна чисельність респондентів, які вказували на зниження матеріального рівня життя, була найвищою (52%) по всьому масиву і коливалася від 50,2% серед кваліфікованих робітників до 64,8% серед різноробочих.

    Керівники середньої ланки становлять єдину  підгрупу, в котрій частка респондентів, які оцінили нещодавні зрушення у власному добробуті як позитивні (34,8%), дещо перевищувала частку тих, хто оцінює останні як негативні (31,5%).

    Найважливішими  причинами масової бідності в  Україні респонденти вважали  саме ті, які обумовлюють кризу  в економіці і, так чи інакше, знаходяться в площині зовнішньої політики, що відбиває зростаючу взаємозалежність сучасного світу. Після руйнування господарських зв’язків внаслідок розпаду СРСР, Україна втратила значну частину свого промислового потенціалу, що, на думку респондентів, й стало основною (60%) причиною масового зубожіння в Україні. Корумпованість всіх гілок влади (58,7%) і, як результат, міжнародні скандали навколо відмивання “брудних” грошей не сприяють формуванню іміджу України як гідного економічного партнера і закріплюють її другорядну роль у світовому розподілі праці як сировинного додатку, що, в свою чергу, третина респондентів (36,3%) вважають також чинником розповсюдження бідності в Україні.

    В різних підгрупах розподіл респондентів за значущістю причин масової бідності мав певні коливання. Чітко простежується  тенденція зростання значущості впливу на масове збіднення населення чинників, які за результатами опитування в цілому посіли друге та третє місця, з погіршенням самооцінки власного добробуту. Так, тих, хто вважає, що корупція сприяє масовому зубожінню, було 42,1% в підгрупі “середніх” та 69,2% в підгрупі “бідних”. Співвідношення тих, хто вважає поступове перетворення України на колонію передумовою зниження рівня життя її населення, в цих підгрупах становило відповідно 26,9% та 42,25%.

    Також слід відзначити, що значущість всіх трьох  основних – за результатами опитування в цілому – причин масової бідності в Україні підвищується зі зростанням віку респондентів. І навпаки, зі зниженням віку та покращенням самооцінки добробуту респонденти відносно частіше вбачають причини бідності в тимчасових економічних труднощах, хоча останні в жодній підгрупі не стали домінуючим чинником погіршення добробуту.

    Зростання соціально-економічної нерівності в українському суспільстві знайшло  відображення в тому, що більше третини (35%) респондентів відзначили антисоціальний характер реформ як причини масової бідності. Значущість антинародної спрямованості сучасних економічних перетворень зростала з погіршенням умов життя респондентів – серед тих, хто відзначав достатність коштів для існування, на зростаюче розшарування як передумову поширення бідності, вказували 24,7%, а в підгрупі тих, хто потрапив до злиднів, – 55,7% респондентів.

      Скорочення соціальних виплат, самоусунення  держави від питань регулювання  соціальної сфери та орієнтація  економічного розвитку на пануючі  в світі неоліберальні принципи призведуть, ймовірно, до того, що значне розшарування населення не тільки закріпиться, але й набуватиме незворотного характеру.

    Загальновідомо, що стан здоров’я людини визначає її майбутнє. Якщо вдатися до аналогії, які перспективи та можливості має країна, в якій більшість населення, і в тому числі творці її багатства, ледве животіють в образливих для людини злиднях? Економічне благополуччя та моральне здоров’я країни починаються з добробуту кожного її громадянина і вимірюються не максимальною позначкою багатства окремих її представників, а рівнем життя та соціальними шансами її найменш забезпечених верств.

    Тому  шанс на вихід з тривалої соціально-економічної  кризи, в якій опинилася Україна, залежить від того, чи набуде боротьба з бідністю статусу основного пріоритету майбутнього суспільного реформування. Сподіватися на те, що це зможе чи захоче зробити сучасний пануючий антинародний режим в Україні, не доводиться. Особливо в умовах відсутності тиску на нього з боку мільйонів знедолених громадян. Але й останній фактор спроможний тільки дещо покращити їх становище, а не розв’язати проблему бідності, тому що ліквідувати її в межах капіталізму ще не вдалося жодній капіталістичній країні навіть з числа тих, які належать до “клубу багатих” на чолі з США.

    1.3 Дослідження вчених проблеми бідності

    “Сьогодні для усіх, окрім самих недалекоглядних  і догматично налаштованих ідеологів  вільного ринку, очевидно, що колишні  комуністичні держави не досягнуть  успіху там, де потерпіли поразку  всі інші країни, – у справі будівництва неоліберальної утопії. Воістину найбільш витончена і жорстока іронія історії полягає у тім, що криза легітимності інститутів західного ринку, якої немарксистські теоретики подібні до Хабермаса дарма чекали протягом десятиліть економічного процвітання і холодної війни, очевидно, настає тепер, у новому історичному контексті, вже під час відсутності ворожого сусідства Рад”, – відзначає один з видатних політичних теоретиків сучасності, британський науковець Дж. Грей.