Причини втрати Англією світової економічної першості

Міністерство  освіти та науки України

Київський Університет ринкових відносин 
 
 
 
 
 

РЕФЕРАТ

з дисципліни

„Економічна історія”

на тему

„Причини втрати Англією

світової  економічної першості” 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2008 р.

      Першою  країною яка здійснила промисловий  переворот стала Великобританія (остання третина ХVIII ст. — середина XIX ст.).

     Промисловий переворот — це перехід від  мануфактури з її ручною ремісничою технікою до великого машинного фабрично-заводського  виробництва, який забезпечував впровадження у промислове виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. У соціальному плані головну роль почали відігравати фабриканти та люди найманої праці. Завершення промислового перевороту знаменувало остаточну перемогу індустріальної цивілізації над аграрною.

     Аграрний  переворот створили резерв робочої  сили, необхідної для розвитку фабричної  промисловості. Економічне життя країни визначав єдиний широкий національний ринок, що стимулював розвиток промисловості, сільського господарства. Мануфактурний процес досяг високого рівня спеціалізації, диференціації, удосконалилися знаряддя праці. З'явилися спеціалізовані мануфактури для виробництва знарядь праці.

     Значні  кошти, які англійська буржуазія  отримувала внаслідок панування у світовій торгівлі, експлуатації колоній і работоргівлі, вкладалися в промисловість. Вони забезпечували застосування винаходів, їх швидке поширення. Сільське господарство успішно годувало міста і промислові селища. Одночасно воно було споживачем промислових виробів. Важливу роль відігравало також географічне розташування: Великобританія знаходилася в центрі світових торгових шляхів.

     Усі ці передумови сприяли зміцненню  економічних позицій країни „Туманного Альбіону” та зайняття нею провідного міжнародного становища.

      Проте, згодом Англія перестала займати ведучі положення в промисловості і торгівлі, яке належало їй в 50-60-ті рр. XIX ст. Країна почала відставати по темпам розвитку промисловості, пропустивши вперед США і Германію, які в свою чергу остаточно позбавили Англію звання „власниці промислової майстерні світу”. В цей же час серйозних труднощів зазнало сільське господарство Англії. Дрібні фермери-орендарі не мали грошей для ведення господарства на сучасному агротехнічному рівні. В результаті урожайність була малою, а ціни на продукти – високі. Власники Англійських капіталів намагались отримати прибуток за рахунок банківських операцій, чи вивозу капіталу за кордон (загальна сума вивезених з Англії капіталів вже до початку XX ст. складала 2 млрд. ф. ст., а до 1914 року – 4 млрд.).

      Основними причинами таких радикальних змін стало наступне:

      1. Швидкими темпами розвивалися  „молоді” країни – США, Німеччина, - які намагалися потіснити Англію  на світовому ринку. Більш дешеві  німецькі та американські товари стали витісняти англійські товари навіть у самій Англії та її колоніях.

      2. Зберігаючи могутність, хоч уже  й не провідні позиції в  старих, традиційних галузях виробництва  (вугільній, металургійній), Англія  безнадійно відставала в нових,  прогресивних галузях промисловості (електротехнічна, машинобудівна, хімічна тощо ).

      3. Технічна відсталість устаткування, особливо в текстильній та  вугільній промисловості, оскільки  вони були оснащені ще в  роки промислового перевороту. США  та Німеччина використовували для оснащення своїх підприємств найновіші досягнення науки і техніки, а, отже, виробляли більше продукції, вона була більш якісна і дешева. Англійська буржуазія не хотіла вкладати кошти в оновлення старого обладнання на фабриках і заводах.

      4. Сільське господарство не забезпечувало потреб країни у продовольстві, тому сировина і продукти ввозилися з-за кордону.

      5. Вільні кошти власники вкладали  не у розширення і модернізацію  виробництва, а у заморську  торгівлю та фінансові операції.

      Незважаючи  на це, Англія залишалася однією з наймогутніших і найбагатших країн світу. Вона посідала перше місце у світі в торгівлі та вивозі капіталу. Англійський фунт стерлінгів був основною світовою валютою, Лондон – головним торговельним та фінансовим центром світу. Цьому сприяли наступні фактори:

      - величезні колоніальні володіння  забезпечували дешевою сировиною,  гарантованим ринком збуту деяких  видів продукції;

      - активний вивіз капіталів;

      - наявність могутнього флоту;

      - міцні позиції на міжнародній  арені;

      - створення монополій.

      На  початку XX ст. Великобританія формується як держава, що входить в нову стадію індустріального суспільства. Про це свідчить створення монопольних об’єднань і збільшення їх ролі в управлінні. В цей час 70% банківських капіталів було зосереджено в 12 банках, 5 із яких знаходились в Лондоні. Утворюються великі монополії в промисловості: „Дорман-Лонг” – в суднобудуванні, „Амрстронг-Уінтворс” – в військовій індустрії і т.п.

      Основою Англійського індустріального суспільства  було експлуатація колоній. Колонії  (33 млн. км² з населенням 400 млн. чол.) використовувались не тільки, як джерело дешевої сировини і ринок для збуту англійських товарів, а і як захищену від іноземних капіталів конкурентну сферу.

      Отже, незважаючи на тяжке становище, Англія знайшла спосіб подолати проблеми розвитку і зберегти досить міцні економічні позиції.

      Проте втрата промислової першості вплинула на погіршення становища робітників, які в результаті промислового перевороту стали однією із ключових ланок індустріального процвітання. Підприємці щоб зберегти рівень своїх доходів більше експлуатували робочих, знизили заробітну плату, підвищили ціни на предмети першої необхідності. Більш ніж 30% робочих Лондона збідніло. Це докорінно змінило характер робітничого руху Англії. Наряду з тред-юніонами (які об’єднали 1,5 млн. Робочих держави) почали з’являтися і союзи некваліфікованих робочих: докерів, робочих сірникових фабрик, газових заводів і т.д. Ці організації, на відміну від тред-юніонів, не орієнтувались на боротьбу з владою та роботодавцями шляхом переговорів, а шляхом страйків, мітингів, демонстрацій, пікетів.

      Частина робочих-радикалів входила в політичні  організації. Прикладом такої є  Фабіанське товариство. Мета якого було поступове перетворення капіталістичного суспільства в соціалістичне шляхом реформ. Вони стверджували, що робочий клас зможе досягти висот шляхом реформ через парламент, а не революцією. Робочі розчаровані в діяльності тред-юніонів вирішають створити третю масову партію в Англії.

      У лютому 1900 року відбулися засновницькі збори лейбористської (робочої) партії (З 1906 моє назву Британська лейбористська партія), кількість членів якої перевищила 1 млн. чоловік.

      Таким чином, скрутне становище робочого класу підштовхнуло людей на рішучі дії проти підприємців та владу. Лідери цього руху домагались для своїх людей підвищених заробітної плати, короткого робочого дня, кращого середовища для праці і тому подібне вже шляхом активних дій. Завдяки цьому робочі вперше отримали місця в парламенті та мали великий вплив на населення.

      У 1905-1916 рр. влада в Англії належала ліберальній партії. Перші кроки нового кабінету показали, що він має намір проводити політику поміркованих соціальних реформ.

      Д. Ллойд-Джордж знаходячись на посту  міністра торгівлі, а потім очолювавши міністерство фінансів провів через парламент ряд законів в дусі ліберальних соціальних реформ, а саме:

      * закон про трудові конфлікти, що забороняв підприємцям пред'являти позови тред-юніонам у зв’язку зі збитками від страйків;

      * закон про компенсацію робочим у разі нещасних випадках;

      * закон про пенсію для осіб, що досягли 70-ти річного віку;

      * закон про соціальне страхування на випадок хвороби, інвалідності та безробіття.

      * створено перші біржі праці;

      * здійснено парламентську реформу, завдяки якій вирішальне слово при прийняті законів належало палаті общин.

      Таким чином, завдяки реформам ліберальної  партії, а саме реформам Ллойд-Джорджа  знизилось соціальне напруження. Народ Англії нарешті відчув підтримку  уряду і побачив майбутнє в  соціальному суспільстві.

      Сільське  господарство Великобританії розвивалось на фермерській основі. Фермери орендували у лендлордів землю, господарювали на ній, використовуючи найману робочу силу. До 70-х років XIX ст. у фермерське господарство було вкладено 450 млрд. ф. ст., чисельність найманих робітників становила 1 млн. чол. Концентрація виробництва призвела до знищення невеликих ферм. Перед першою світовою війною у Великобританії було понад 500 тис. ферм, найбільшим належала третина оброблюваних земель. Характерним було те, що значна частина земель не оброблялася.

      Англійські  фермери інтенсивно господарювали, поліпшуючи агротехніку і агрокультуру. Поширилися сівозмінна система, травосіяння. Широко застосовували парові плуги, машини, дренажні роботи, використовували  мінеральні добрива. В 1846 р. було відмінено протекціоністські "хлібні закони". Проте фермери, які сплачували високу земельну ренту, не витримували конкуренції дешевого американського зерна. Аграрна криза, що продовжувалася з середини 70-х до середини 90-х років XIX ст., прискорила переведення сільського господарства на індустріальну основу. Було скорочено посівні площі під зерновими культурами, зменшено земельну ренту. Основним напрямом стало інтенсивне тваринництво. В 1913 р. сільськогосподарська продукція становила 8 % національного доходу країни. Потреби країни в продуктах харчування та сировині задовольнялися за рахунок імпорту. Рівень забезпеченості країни залежав від становища на світовому ринку. Наприкінці XIX ст. Англія почала втрачати свою монополію на світовому ринку і промислово-торгівельну першість.

      У той же час стрімко поширювалась колоніальна політика в 1870-1914 роках. Розширення кордонів імперії продовжувалось в Африці, басейні Тихого океану, на територіях, прилеглих до так званої „перлини британської корони” – Індії.

      У 1869 р. відбулося закінчення будівництва Суецького каналу, який значно скоротив шлях з Європи в Індію і в країни Південно-Східної Азії. Одразу після цього англійська еліта вирішила оволодіти управлінням каналом, що віщувало великі прибутки. Таким чином 1875 року уряд Торі, користуючись скрутним фінансовим становищем Єгипту, викупив єгипетську долю акцій компанії Суецького каналу. Це забезпечило Англії вирішальну роль в управлінні каналом.

      Незабаром Англія підкорила весь Єгипет, встановивши там режим воєнної окупації. Це поклало початок британської експансії в Африку.

      Остання чверть XIX ст. характеризується завоюванням Східного Судану, Кенії, Уганди, Нігерії та частини Сомалі. Британський похід в Африці на деякий час було зупинено опором двох республік, які боролись за суверенітет, - Оранжевою і Трансваалем. Якщо знищення двох африканських племен було непомітним, то англо-бурська війна (1899-1902 рр.) була в центрі уваги тогочасних ЗМІ Європейського континенту.

      1905 рік ВМФ Англії один з перших упровадив турбінний двигун і електромеханізм. В цей же час англійці почали створення найбільших, на той час, кораблів типу „дредноут”. У цей час, уряд Англії, зрозумівши, що Германія активно готується до переділу сфер впливу в світі, починає шукати союзників для майбутньої світовій війни.

      В результаті, Великобританія, хоч і виграла війну, вийшла з неї знесиленою, значно відстаючи від США. Вона втратила 2/3 торгового флоту, заборгувала США 4 млрд. дол. Вдвічі зменшився експорт товарів, адекватно цьому зріс імпорт. Світова фінансова столиця з Лондона перемістилася в Нью-Йорк. Великобританія втратила третину національного багатства. Фабричне устаткування помітно відставало від США, зокрема у таких галузях, як гірничодобувна, сталеплавильна, текстильна, суднобудівна. Державний борг порівняно з 1913 p. зріс у 13 разів. Однак Великобританія збільшила свої колонії за рахунок Німеччини та Туреччини. Економічні втрати Великобританія намагалася повернути за рахунок німецької воєнної контрибуції. Цей період характеризується надзвичайно скрутним становищем Англійської економіки, та остаточним загостреними проблемами, що беруть свій початок із кінця ХІХ ст..