Походження грошей. Роль держави у творенні грошей

Грошово-кредитна політика центральних банків має деякі суперечності: коли для підвищення ділової активності банк піднімає дисконтну ставку, щоб сприяти припливу грошового капіталу з-за кордону, то подорожчання кредиту гальмує зростання виробництва і пожвавлення внутрішньої ділової активності.

Центральний банк впливає на процес кредитування у народному господарстві також шляхом відкриття спеціальних резервних рахунків комерційних банків, на яких вони зобов'язані розміщати депозити. Розміри депозитів (в процентах) залежать від того, які внески своїх клієнтів мобілізував комерційний банк. Ці депозити є резервом для розширення кредитування, якщо цього потребує кон'юктура розвитку народного господарства, і страховим фондом для комерційних банків від банкрутства.

Центральний банк не може бути конкурентом комерційних банків. Його головна мета - забезпечувати стабільність грошового обігу та регулювати кредитні відносини.

Підвищення регулюючої ролі центрального банку - важлива передумова його успішної роботи. Необхідно надати йому необхідну самостійність у здійснені грошової політики, законодавчо закріплену можливість контролювати канали, за якими виникає збільшення грошового обігу в країні, в той же час забезпечив погодження його заходів із загальною політикою уряду.

10.2. 10.2. Незалежний статус центрального банку

Можливість ефективної реалізації центральним банком грошово-кредитної політики значною мірою залежить від його статусу та рівня незалежності від органів виконавчої влади. Річ у тім, що центральний банк повинен час від часу виступати противагою уряду, який може вирішувати економічні питання, керуючись суто політичними міркуваннями (наприклад, майбутніми виборами) і тому перебувати на популістських позиціях. Незалежність центрального банку при цьому є необхідною умовою забезпечення стабільнасті національної грошової системи, оскільки уряд може бути зацікавленим у використанні інфляції для досягнення цілей конўюнктурного характеру ѕ зниження рівня безробіття, отримання додаткових доходів від податкових надходжень, збільшення соціальних витрат за рахунок емісійного фінансування бюджету. З іншого боку, незалежність центрального банку у тактичних питаннях регулювання економіки не повинна вступати у протиріччя із стратегічними цілями економічної політики органів державного управління. Тому на практиці розвинуті країни намагаються знайти компромісне вирішення цієї проблеми.

Загалом рівень незалежності центральних банків може визначатися як політичними так і правовими факторами. До числа політичних належать насамперед особливості формування керівництва центрального банку та визначення строків його повноважень. У переважній більшості розвинутих країн керівники банку обираються або призначаються з числа кандидатур, запропонованих урядом, причому на строки, що часто перевищують строки дії мандату виконавчої влади: 14 років у США, 8 ѕ в Німеччині, 7 ѕ в Канаді, Нідерландах, Австралії. У таких країнах, як Бельгія, Нідерланди, Данія процедура відкликання керівника центрального банку є досить складною, а у США, Англії, Німеччині, Ірландії дострокове пррипинення повноважень керівника і членів директорату банку неможливе взагалі. Виключення у цьому відношенні складають центральні банки Франції, Італії, Греції, що більш залежні від уряду, а їх керівництво може бути відкликане в будь-який момент.

Політичним фактором незалежності центрального банку є також рівень втручання уряду в його поточну діяльність. У переважній більшості країн центральні банки зобовўязані координувати свої заходи із загальною стратегією державного регулювання. При цьому уряд має право інструктувати центральний банк з приводу напрямів грошово-кредитної політики та здійснювати контроль за його діяльністю. Така ситуація характерна для Англії, Японії, Канади, Нідерландів, Швеції, Іспанії. Найнижчий рівень політичної незалежності серед центральних банків розвинутих країн ѕ у Франції та Італії, де центральні банки перебувають під повним контролем уряду. Діаметрально протилежний стан справ у США; ФРН та Швейцарії, центральні банки яких є найбільш незалежними, а держава не має права втручатися у їхню грошову політику.

Правові аспекти незалежності центральних банків повўязані із законодавчим визначенням цілей їх діяльності, а також наявністю або відсутністю обмежень на кредитування уряду. В більшості промислово розвинутих країн (Японії, ФРН, Франції, Канаді, Швейцарії, Австралії, Нідердандах) основні цілі та сфера діяльності центральнго банку відображені у конституції або у спеціальних законах. Так, законодавством ФРН основним обовўязком Бундесбанку визначено забезпечення стабільності національної валюти. При цьому перед центральним банком поставлено три головних завдання: регулювання грошового обігу, регулювання кредитного забезпечення економіки, організація платіжного обороту. Подібні завдання, а таокж обовўязки щодо підтримання стабільності цін визначено і для інших центральних банків, діяльність яких регламентована законодавством. У той же час даний фактор не відіграє ключової ролі у забезпеченні незалежності центральних банків. Наприклад, у таких країнах, як США, Англія, Італія законодавче формулювання завдань центрального банку або відсутнє, або подане в заїальних рисах, однак, рівні незалежності центральних банків у цих країнах не досить сильно відрізняються між собою.

У розвинутих країнах закони здебільшого визначають інституційні характеристики діяльності центрального банку, структуру органів управління, процедури звітності. У той же час проблеми взаємовідносин центрального банку і органів державної влади, а також основи координації їх діяльності законодавчими актами, як правило, не розлядяються.

Більш важливе значення для незалежності центральних банків є законодавчі обмеження можливостей фінансування дефіциту державного бюджету. Центральні банки країн, у яких не діють обмеження на кредитування уряду, можна вважати в більшій мірі залежними у реалізації своєї політики від органів виконавчої влади. У цьому відношенні рівень незалежності центрального банку візначається його спроможністю звестми кредитування державного бюджету виключно до меж цільових орієнтирів приросту грошової маси в економіці. Одна більш прийнятним способом для досягнення цієї мети є пряме законодавче обмеження або лімітування парламентом обсягів кредитування уряду, що застосовується, зокрема, у Франції, ФРН, Японії та ряді інших промислово розвинених країн.

Кожен центральний банк проводить свою національну грошово-кредитну політику залежно від історичних, економічних та політичних умов країни. Однак загалом в усіх розвинутих країнах в тій чи іншій мірі реалізується концепція незалежного центрального банку. Запроваджується даний статус з урахуванням національної специфіки та історичних особливостей формування кредитної системи, що вклюяають конкретні механізми взаємодії центрального банку з іншими органами державного регулювання економіки.

10.3. 10.3. Розвиток центральних банків. Європейська система центральних банків.

25 березня 1998 року Європейська Комісія рекомендувала 11 державам запровадити спільну валюту, а 2 травня у Брюсселі Європейська Рада прийняла остаточне рішення, які держави будуть членами ЕВС з дня його створення, 1 січня 1999 року. Це були 11 країн: Австрія, Бельгія, Фінляндія, Франція, Іспанія, Голландія, Ірландія, Люксембург, Німеччина, Португалія та Італія. До ЄВС із самого початку не вступили: Греція, Данія, Великобританія та Швеція. Великобританії та Данії були даровані спеціальні поступки, необхідні для того, щоб вони ратифікували Договір. Великобританія не погоджувалась з передачею своїх повноважень на проведення грошової політики Європейській Системі Центральних Банків і тому відмовилася від вступу до Валютного Союзу. У випадку Данії, вступ до ЄВС зробив неможливим результат референдуму. Пропозиція вступити до Валютного Союзу була відкинута громадянами. У 2000 р. у Данії вдруге відбувся референдум про вступ цієї держави до Валютного Союзу, на якому данці знову відкинули можливість вступу Данії до ЄВС. Інші дві держави, Швеція та Греція, не виконали критеріїв Договору. Однак, уже через 2 роки, 1 січня 2001 року, Греція стала дванадцятим членом ЄВС. Кожна з трьох держав, що залишаються поза зоною євро, може бути прийнятою до ЄВС як повноправний член. Вона лише мусить виконати економічні критерії та висловити своє бажання і готовність стати членом.

31 грудня 1998 р. було визначено курси валют держав ЕВС щодо євро, а 1 січня 1999 р. Євро стало легальним платіжним засобом на території держав-членів ЕВС

Разом із запровадженням спільної валюти було створено Європейську Систему Центральних Банків (ЄСЦБ), що складається з Європейського Центрального Банку (ЄЦБ) та національних центральних банків, що діють на підставі постанов та інструкцій ЄЦБ. ЄЦБ володіє такою правоздатністю, яку кожна з держав-членів ЕВС визнає за юридичними особами. ЄСЦБ діє на основі принципу субсидіарності. Централізовано приймаються лише ті рішення, що є необхідними для нормального функціонування ЕВС.

Головною метою ЄСЦБ є підтримка стабільності цін. Крім того, ЄСЦБ сприяє проведенню загальної економічної політики, допомагаючи Співтовариству досягти своїх цілей.

  До основних завдань, які виконує ЄСЦБ, належать:

▪ вироблення та реалізація валютної політики Співтовариства,

▪ проведення валютних операцій,

▪ зберігання офіційних валютних резервів держав-членів та управління ними,

▪ підтримка нормального функціонування платіжних систем.

ЄЦБ має виключне право давати згоду на емісію банкнот євро. Такі банкноти можуть бути емітовані ЄЦБ та національними центральними банками. Банкноти емітовані ЄЦБ і національними центральними банками є єдиним легальним засобом оплати на території ЕВС. Держави-члени можуть емітувати монети після отримання згоди ЄЦБ щодо величини емісії.

До завдань центральних банків держав-членів ЕВС, що входять до складу ЄСЦБ, належать, між іншим, емісія банкнот на замовлення ЄЦБ, проведення операцій на відкритому ринку, збір даних для ЄЦБ про макроекономічну ситуацію в даній країні.

Виконуючи свої повноваження, завдання та обов'язки, ані ЄЦБ, ані центральні банки держав-членів і члени їх керівних органів не можуть вимагати або отримувати інструкцій від інституцій чи органів Співтовариства, від урядів держав-членів чи якихось інших органів.

ЄЦБ уповноважений давати рекомендації та висловлювати свої думки відповідним інституціям, органам Співтовариства чи органам влади держав-членів у справах, що належать до його компетенції, приймати рішення і видавати регламенти, необхідні для виконання своїх завдань. Рекомендації та думки не мають зобов'язальної сили, рішення зобов'язують лише тих, до кого вони були скеровані, а регламенти застосовуються до всіх держав-членів та інших суб'єктів права ЄС. Ці повноваження існують для виконання завдань довірених ЄЦБ і охоплюють вироблення та реалізацію політики ЕВС, кредитну дисципліну та обов'язок підтримання резервів у національних центральних банках.

Слід зазначити, що ЄЦБ приймає рішення, пов'язані зі внутрішнім функціонуванням ЕВС, натомість, регулювання курсу євро щодо курсів валют держав-членів, що не вступили до ЕВС, належить до компетенції Європейської Ради. Підчас саміту в Амстердамі Європейська Рада затвердила принципи нового механізму валютних курсів, т.зв. ЄВС ІІ. Його функціонування прив'язує курси валют держав ЄС, що не є членами ЕВС, до курсу євро. Центральний паритет валют цих держав може коливатись у коридорі ±15% щодо спільної валюти.

Європейським Центральним Банком керує Рада ЄЦБ, що складається з Правління (6 осіб) та голів центральних банків держав-членів ЕВС. Президента, віце-президента та інших членів Правління призначають з осіб із визнаним авторитетом та значним професійним досвідом у валютній та банковій сферах, за спільною згодою урядів держав-членів, вираженою на рівні глав держав чи урядів. Термін їх повноважень триває вісім років і не поновлюється. Лише громадяни держав-членів можуть стати членами Правління.

Рада ЄЦБ визначає напрямки грошової політики, а також встановлює величину основних відсоткових ставок. Правління, натомість, зобов'язане реалізовувати цю політику, а також давати інструкції центральним банкам.

Першим президентом ЄЦБ, відкриття якого відбулося у липні 1998 р., став президент ЄВІ, голландець Вім Дуйзенберг. Штаб-квартира ЄЦБ розташована у Франкфурті-на-Майні.

* * *

10.4. 10.4. Становлення центрального банку в Україні

Національний банк України (НБУ) – центральний банк України, єдиний емісійний центр держави, державний орган грошово-кредитного та валютного регулювання, нагляду за комерційними банкам; особливий центральний орган державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України “Про Національний банк України” та іншими законами України. Рішення про створення НБУ прийнято (пункт 3 Постанови Верховної Ради України “Про банки і банківську діяльність”) 20 березня 1991 р. Законом було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, яка включає, з одного боку, центральний банк, як головний банківський інститут держави, який є емісійним центром і відповідає за збереження монетарної стабільності, а з іншого – банківську систему, представлену мережею комерційних банків.

Основою правового статусу НБУ як центрального банку країни визначено Конституцією України. Згідно с Основним Законом держави Національному банку надано право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, що свідчить про його особливу роль у системі органів управління.

НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого Радою НБУ кошторису, однак одержання прибутку не становить мету його діяльності. У разі перевищення доходів над витратами різниця вноситься до державного бюджету, а перевищення витрат над доходами покривається за рахунок державного бюджету, наступного за звітним роком. Кошторис доходів і витрат повинен забезпечувати можливість виконання банком його функцій. НБУ є юридичною особою, має відокремлене майно, що належить до державної власності і перебуває у його повному господарському віданні. Статутний капітал НБУ є державною власністю і слугує для забезпечення зобов’язань банку, його розмір визначено Законом “Про Національний банк України” в 10 млн.грн. Згідно з Конституцією України (стаття 99) основною функцією (завданням) НБУ є забезпечення стабільності національної грошової одиниці – гривні. Виконуючи своє основне завдання, Національний банк України сприяє забезпеченню стабільності банківської системи, а також у межах своїх повноважень, і цінової стабільності.