Походження грошей. Роль держави у творенні грошей

Грошово-кредитна політика зводиться до економічного регулювання через механізми зміни пропозиції (маси) грошей та їх ціни (проценти) на грошовому ринку. Збільшення пропозиції грошей, за інших рівних умов, зумовлює зниження процента та зростання інвестицій, а також зростання платоспроможного попиту на ринках. Усе це на коротких часових інтервалах пожвавлює кон'юнктуру ринків і посилює стимули до розширення виробництва.

  Залежно від напряму та темпів зміни пропозиції грошей та рівня процента розрізняють такі види грошово-кредитної політики:

•     експансійна;

•     рестрикційна.

При експансійній політиці допускається неконтрольоване, довільне зростання пропозиції грошей, через що гроші стрімко "дешевіють". Наслідком такої політики неминуче стає інфляція, темпи якої швидко зростають, у зв'язку з чим її ще називають політикою інфляції. Такий результат експансійної політики має негативний вплив на економіку, і тому уряди за нормальних обставин намагаються уникати такої грошово-кредитної політики. Більш доцільною і широко застосовуваною є політика повільного, контрольованого зростання грошової маси і м'якого зниження процента, завдяки чому інфляція підтримується на заданому рівні, стає контрольованою і перетворюється у дійовий стимулятор економічного зростання, збільшення зайнятості. Цю політику, на відміну від політики інфляції, називають політикою дезінфляції.

При політиці грошово-кредитної рестрикції допускається різке, не досить зважене, обвальне скорочення пропозиції грошей, внаслідок чого гроші стрімко "дорожчають", сукупний попит скорочується, провокуючи зниження рівня цін і різке падіння економічної активності. Цю політику називають політикою дефляції. Зважаючи на її негативні наслідки, уряди стараються уникати відвертої політики дефляції, а допускають лише повільне і незначне скорочення пропозиції грошей та рівня процента, що м'яко гальмує економічну активність, без глибокого спаду виробництва. Така політика дістала назву політики рефляції.

Крім спільності цілей впливу на ринкову кон'юнктуру, заходи монетарної і фіскальної політики пов'язані між собою механізмами дії. Так, зростання бюджетних витрат за стабільності оподаткування викличе зростання попиту на грошовому ринку і підвищення ставки процента, яка є важливим інструментом монетарної політики. І навпаки, зниження облікової ставки у складі монетарної політики призведе до зростання курсової вартості облігацій державних позик, збільшення попиту на них, що розширить можливості уряду щодо випуску і розміщення нових позик та зростання на цій основі бюджетних витрат.

Фіскальні та монетарні заходи як складові кон'юнктурної політики мають свої переваги та недоліки. Протиставлення їх у свій час стало причиною розходження між кейнсіанцями та монетариста-ми щодо методів державного регулювання.

Дж. М. Кейнс і його послідовники, абсолютизуючи роль держави в регулюванні економіки, віддавали перевагу заходам фіскальної політики. Вони сформулювали такі переваги їх перед заходами монетарної політики:

▪ вони чинять більш відчутний вплив на активність економічних суб'єктів;

▪ реакція ринкової кон'юнктури на заходи фіскальної політики більш передбачувана, ніж на заходи монетарної політики;

▪ вплив фіскальних заходів на ринкову кон'юнктуру виявляється швидше, ніж вплив монетарних заходів.

Ці переваги кейнсіанці пояснювали тим, що державні рішення про їх здійснення можна прийняти більш оперативно, їх дію спрямувати більш цільово і адресно, реалізацію їх здійснити швидше ніж заходи монетарної політики.

Монетаристи на чолі з М. Фрідманом, абсолютизуючи здатність ринкової економіки до саморегулювання, легко довели, що сформульовані кейнсіанцями переваги фіскальної політики суто абстрактні і не проявляються в реальній дійсності. Зокрема діям цих заходів властивий такий самий, а то й більший, часовий лаг, як і заходам монетарної політики. Особливо це відчутно виявляється на стадії прийняття рішень про проведення фіскальних заходів.

У результаті кейнсіансько-монетаристських дискусій у світовій економічній теорії та в регулятивній практиці набули широкого визнання монетарний фактор розвитку економіки та активне застосування монетарних заходів в економічній політиці. Більше того, нині намітилося явне зближення позицій кейнсіанців і монетаристів щодо оцінки ролі фіскальної та монетарної політики в системі державного регулювання економіки.

* * *

4.4. 4.4. Специфіка державного регулювання грошової сфери в Україні

У концептуальних засадах Стратегії економічного та соціального розвитку держави на 2002—2011 роки обгрунтовується модель економічного зростання, першоосновою якої є забезпечення стійкої стабільності національної грошової одиниці. Показове й те, що саме ця позиція розглядається як ключова передумова реалізації курсу євроінтеграції України. У тексті Послання визначено граничні параметри інфляції, досягненню яких має бути підпорядкована грошово-кредитна політика. Йдеться про забезпечення середньорічного рівня інфляції в межах до 7—9% у 2002—2004 роках та 3—5% — у 2005—2011-му. Відповідно до Маастрихтського договору, який визначає економічні критерії членства в Євросоюзі, країни-претенденти мають забезпечити стабільність власної грошової одиниці на рівні до 2% інфляції на рік. Тож за умови реалізації визначених завдань грошової стабілізації ми зможемо впритул наблизитися до відповідних критеріїв ЄС.

Обгрунтовується найбільш складна за своїм змістом модель політики економічного зростання, реалізація якої можлива лише на основі сильної економічної і насамперед фінансової та грошової політики, конструктивної взаємодії виконавчої та законодавчої гілок влади. Що зрозуміло, адже вирішальне значення у цих питаннях матимуть дві передумови: «дотримання в наступному десятиріччі принципу бездефіцитності державного бюджету» та «подальше обмеження боргової залежності держави, особливо зовнішньої». Буде слушним наголосити, що по зазначених позиціях наші показники вже сьогодні кореспондуються з маастрихтськими вимогами, відповідно до яких бюджетний дефіцит обмежується 3% ВВП, а державний борг — 60% ВВП. Ми ж 2000 року мали бюджетний профіцит, а 2001-го — дефіцит на рівні лише 0,6% ВВП. Зовнішній борг України у 2000 році становив 45%, а у 2001-му — 37% ВВП.

Запропонована модель сприймається далеко не однозначно. Як її альтернатива пропонується модель економічного зростання, що базується не на максимально жорсткій, а на ліберальній моделі грошово-кредитної політики — на частковому використанні інфляційного та девальваційного ресурсу. Йдеться про застосування так званої політики обмеженого зростання курсу національної валюти. Зазначені розбіжності особливо рельєфно виявилися на міжнародній науково-практичній конференції «Стратегія монетарної політики: проблеми вибору і застосування», що проводилася з ініціативи Ради НБУ в квітні поточного року. Аргументи на користь відповідної моделі також зрозумілі: існує загроза того, що жорстка монетарна політика обмежуватиме можливості експорту, а відтак і потенціал економічного зростання. Як підсилюючий аргумент наводиться приклад аргентинської кризи, витоки якої, як відомо, пов’язують і з наджорсткою монетарною політикою.

Така позиція має право на життя. Одного з найіменитіших вчених світового масштабу Дж.М.Кейнса через використання у своїх теоретичних моделях чинника інфляції як своєрідного «мастильного матеріалу» економічного зростання називали «великим інфляціоністом». Однак модель стимулювання споживчого попиту за допомогою обмеженої інфляції рекомендувалася Дж.М.Кейнсом для застосування лише на обмеженому етапі економічного циклу — етапі виведення економіки з кризи. Ми ж фактично вже пройшли цей відтинок економічного циклу у другій половині 1999-го — 2000 роках, коли інфляційні гроші відігравали відчутну роль у забезпеченні позитивної економічної динаміки. У 2000 році четверта частина номінального зростання ВВП завдячувала своєю появою саме цьому чинникові, відповідно і кожна четверта гривня бюджетних надходжень мала інфляційну природу. На відміну від цього, у 2001 році, коли темпи інфляції було відчутно знижено (з 25,8 до 6,1%), в економіці почала формуватися принципово інша, інвестиційна модель зростання. Приріст інвестицій в основний капітал істотно перевищив темпи зростання ВВП. 2000 року він становив 6,5%, а 2001-го — 17,2%.

Важливо зрозуміти і природу гривневої стабільності у цей період. Основною домінантою цього процесу стала загальна економічна стабілізація трьох останніх років. Це, по-перше, позитивний торговельний баланс України: 1999 року — 2,2 млрд., 2000-го — 2,9 млрд., 2001-го — 2,9 млрд. дол. По-друге, майже бездефіцитний бюджет. По-третє, зростання продуктивності праці, зокрема у промисловості: 1999 року — 9,6%, 2000-го — 16,0, 2001-го — 18,2%. Ці та інші чинники дають підставу для принципової ваги висновку: стабільність гривні, що утвердилася в останній період, має грунтовну загальноекономічну основу. Вона виникла не лише завдяки коректній грошово-кредитній політиці останніх років, а й завдяки відчутній макроекономічній стабілізації.

Гривня має вагомий запас міцності і на майбутнє. У відповідних розрахунках слід обов’язково враховувати штучну передевальвацію її валютного курсу у період світової фінансової кризи 1997—1998 років, а також надмірне інфляційне знецінення за роки економічної кризи. Показове щодо цього зіставлення розрахунків ВВП на душу населення у доларах за їх номінальним курсом і на основі паритету купівельної спроможності (споживчого кошика). Такі розрахунки здійснює Світовий банк. 1999 року номінальний рівень ВВП на душу населення в Україні становив 617 дол., а за паритетом купівельної спроможності — 3142 дол. Динаміку середньозваженого курсу гривні до долара в україні в 2002р. можна оцінити, виходячи з рис 3.1.

За оцінками фахівців, у 2000 та 2001 роках відповідна пропорція, яка характеризує рівень валютного знецінення національної грошової одиниці, зменшилася на незначну частку. У 2000 році ВВП на душу населення України за паритетом купівельної спроможності становив 3770 дол., а у 2001-му — понад 4500 дол. Доречно буде зазначити, що й за цим показником ми перебуваємо майже на рівні деяких країн — претендентів на членство в ЄС.

Рис. 4.1. Динаміка середньозваженого курсу гривні до долара США в Україні в 2002 р.

[Розраховано за даними: Бюлетень НБУ №8, 2002р.]

Коректна грошово-кредитна політика НБУ сприяла підвищенню рівня забезпеченості грошової бази валютними активами. Так, якщо 1995 року це відношення становило 54%, 1997-го — 63, 1999-го — 45%, то на кінець 2001 року гривня забезпечувалася валютою вже на 71%. З урахуванням динаміки зростання показників грошової бази, міжнародних резервів НБУ та обмінного курсу грн./дол. можна припустити, що на кінець 2002 року українська грошова одиниця буде забезпечена валютою на 89—94%. А як відомо, валютна забезпеченість є одним із найважливіших індикаторів «міцності» валюти — її здатності протистояти спекуляціям.

У зв’язку з викладеним вище можна зробити такий висновок: у нас немає підстав змінювати принципи грошово-кредитної політики Національного банку України, сформованої в останні роки, і повертатися до кейнсіанської моделі економічного зростання, заснованої на частковому використанні інфляційного ресурсу. Це був би крок назад. За Конституцією України, Рада Національного банку визначає основні засади грошово-кредитної політики, а запорукою є реальна незалежність НБУ, яка утвердилася останніми роками. Ми виходимо з того, що і в подальшому розвитку політика міцної грошової одиниці має стати визначальним атрибутом зміцнення позицій національного ринку, його інвестиційної привабливості, ефективним засобом підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника та модернізації економіки, основною гарантією припинення відпливу капіталу, збільшення реальних доходів населення.

Є кілька ключових позицій, які визначатимуть зміцнення грошової стабілізації не лише у короткостроковій, а й у середньостроковій перспективі. Це насамперед курсова політика НБУ. Вже неодноразово економісти ( зокрема, А.Гальчинський) вказували на некоректність намагань штучно девальвувати гривню. Стимулювання експорту з використанням зазначеного інструментарію, використання девальвації як компенсуючого інструменту експортних втрат може дати лише тимчасові вигоди.

На відміну від девальвації, зміцнення валютних позицій національної грошової одиниці більш вигідне для України. Йдеться, по-перше, про здешевлення критичного імпорту енергоносіїв, що посідає дуже важливе місце в нашому торговому балансі. По-друге, ми здешевлюємо технологічний імпорт машин та обладнання, що повною мірою відповідає стратегії інноваційного розвитку української економіки на наступне десятиріччя. По-третє, поступова ревальвація гривні, що нині відбувається, здешевлює обслуговування зовнішнього боргу. По-четверте, стабільний валютний курс — це надійна основа зниження інфляції. По-п’яте, ревальвація — важливий чинник підвищення не лише реальних доходів населення, а й вартості активів підприємств та фінансових (зокрема банківських) установ, номінованих у доларах. Нарешті, по-шосте, сильна гривня — це важлива передумова зміцнення інвестиційного потенціалу, зокрема залучення в національну економіку іноземних капіталів. Ми розраховуємо саме на такі результати, добре розуміючи, що вони можливі лише в довгостроковій перспективі.

Звісно, у будь-якому разі не йдеться про штучну ревальвацію. Є необхідність істотної лібералізації валютного ринку і запровадження політики гнучкого валютного курсу, який має визначитися взаємодією ринкових факторів, вільних від адміністративних обмежень. Ця позиція найбільшою мірою відповідає логіці євростратегії України, адже саме такий валютний режим збалансовує реальний попит на іноземну валюту з її пропозицією, врівноважує торговельний баланс, сприяє економічному зростанню.

Добре відомо, що дійовість грошово-кредитної політики визначається здатністю Національного банку регулювати грошові потоки та структуру грошового ринку. Наші проблеми у цій площині також не становлять жодної таємниці. Зрозуміло, по-перше, що грошово-кредитна політика не може бути ефективною, коли поза банками обертається понад 40% грошової маси. Ці гроші фактично не піддаються регулятивним діям НБУ. По-друге, грошово-кредитна політика не може бути ефективною, коли фактично не діють механізми дисконтного регулювання. Йдеться про механізм облікової ставки, яка поки що не виконує у нас регулятивної функції. Впродовж 2001 року облікова ставка знизилася з 27 до 11,5%, а кредитні ставки комерційних банків — усього на 7,7 відсоткових пункта. Нині у нас облікова ставка становить 10%, а в Росії — 23%, однак кредитні ставки комерційних банків в Україні в 2,5—3,0 разу вищі, ніж у Росії. По-третє, грошово-кредитна політика не може бути ефективною і в умовах існуючої доларизації, коли гривня лише частково виконує функцію нагромадження та міри вартості. Іноземна валюта у досить значних обсягах залишається основним товаром на ринку грошей. Частка депозитів, номінованих у ній, 1997 року становила 29,9%, 2001-го — 42,7%.