Особливості валютного регулювання в Україні

Досвід засвідчив, що країни із розвиненою структурою економічної  стратегії - Німеччина, Франція, Японія, Південна Корея, Тайвань, Китай - мали найбільший успіх. У цих державах завдання та напрями економічної стратегії  було чітко підпорядковано стратегічній меті - стабілізації економіки та забезпеченню економічного зростання. Певні диспропорції призводили до структурних суперечностей, інфляційних тенденцій, хоча швидко були ліквідовані дією переважно  властивих цим системам ринкових важелів.

В Україні, де характеру стратегічних напрямів набули антиінфляційна політика, мінімізація бюджетного дефіциту та стабілізація валютного курсу, спостерігається тривалий економічний спад та розпад тих складових економічної системи, що не входять до зазначених напрямів, насамперед власне виробничого комплексу. Стабілізаційна стратегія у перехідних економіках була успішною передусім у країнах, де держава залишила за собою роль головного реформатора або повернула її (Польща, Угорщина, Чехія, Китай), координуючи та контролюючи процеси економічної трансформації.

Структурованість економічної  стратегії передбачає також наявність  розвинених суб'єктів та об'єктів  економічної стратегії. Тому слід зазначити, що вбудовані регулятори економічної  системи за своєю формою є діями  економічних суб'єктів у досягненні власних економічних інтересів. Таким чином, адекватне функціонування системи ринкових регуляторів можливе  лише за умови здатності приватних  економічних суб'єктів розробляти та здійснювати власні ефективні  економічні стратегії. У свою чергу, економічна стратегія держави прямо  чи опосередковано повинна впливати на діяльність приватних економічних  суб'єктів, формується у розрахунку на їхню раціональну реакцію.

У зв'язку з цим однією з найважливіших рис успішних стратегій стабілізації було саме першочергове сприяння розвиткові приватних економічних  суб'єктів, зміцненню національних виробників як первинної ланки національної економіки, відновленню та розширенню їхніх зв'язків. Якщо у Західній Європі після другої світової війни відновлення  ефективних суб'єктів приватної  економічної влади не вимагало значних  зусиль, то в Японії та НІК (Південна Корея), а особливо у перехідних економіках, усе було навпаки. Японії та НІК завдяки застосуванню стратегії сприяння розвитку національних підприємств, інституційних схем їхньої взаємодії, підтримки державної та приватної власності вдалося закласти підвалини стабільної економічної системи. Натомість розрахунок на самостійний розвиток приватних підприємств після лібералізації економіки у Центральній та Східній Європі, Латинській Америці не мав бажаних результатів, через що уряди цих країн змушені були перейти до активної політики розвитку інституційної структури. Головною причиною трансформаційної кризи та кризи у Латинській Америці 80-90-х є переоцінка здатності приватних економічних суб'єктів здійснювати ефективну економічну стратегію за умов різкого відходу держави від регулювання економіки.

Виходячи з наведеного вище, можна визначити причину  надмірної тривалості трансформаційної кризи в Україні. Вона полягає  у тому, що в економічній стратегії  держави останніх років об'єктом  виступали економічні показники, а  не конкретні економічні суб'єкти. Це призвело до постійного погіршення становища  підприємств, перешкодило створенню  нових ефективних приватних власників. Отже, стратегія економічної стабілізації реалізовувалася без попереднього забезпечення суб'єктної бази цієї стратегії. За таких умов переслідування економічним  суб'єктом власних інтересів може набувати руйнівного для суспільства  характеру, що й продемонстрував  досвід країн Латинської Америки, Центральної  та Східної Європи і України.

Економічна безпека держави  як категорія вищого порядку має  виступати у цій діалектичній парі визначальною саме тому, що її підтримання  неможливе без належного рівня  економічної безпеки економічних  суб'єктів. Ефективною може визнаватися  лише така економічна стратегія держави, що реально сприяє розвиткові дієвих приватних економічних стратегій.

Політика економічної  лібералізації та "шокової терапії" становить значну небезпеку для  приватних економічних суб'єктів, хоча і встановлює видиму безпеку  держави: низькі рівні інфляції, дефіцитів  бюджету та платіжного балансу. Як засвідчив  досвід перехідних економік, ці показники  економічної безпеки держави  при збереженні несприятливої для  розвитку національного виробництва  економічної політики є нетривкими.

Виходячи з динамічності структури економічної стратегії, необхідною є вимога щодо її послідовності. Адже у нестабільній економіці відбуваються постійні зміни стану економічної  системи, макроекономічних показників, що враховуються при розробці економічних  стратегій різних рівнів. Радикально, особливо у перехідних економіках, змінюється інституційна структура, у  тому числі - структура органів державної  влади. Таким чином, через трансформації, що відбуваються з суб'єктами та об'єктами економічної стратегії, постійно мають  змінюватися її напрями, завдання та пріоритети, а також стратегічна  мета. Найбільший успіх у процесі  стабілізації мали країни, що здійснювали  послідовну економічну стратегію, кожний з етапів якої спирався на досягнення попереднього та формував передумови переходу до наступного. За умов нестабільності ринкова економіка виявляє тенденцію  до збільшення стихійних неконструктивних явищ і водночас не чинить опір державному впливу. Тому за найефективнішу можна  вважати стратегію, за якої здійснюється активне державне втручання на ранніх стадіях розбудови ринку з  поступовим наданням частини управлінських  функцій приватним економічним  суб'єктам у міру їхньої готовності до цього.

Слід зазначити, що у певний короткий проміжок часу економічна стратегія  держави може становити загрозу  для економічних суб'єктів. Вона відіграватиме стимулюючу роль. Найяскравіший  приклад - стратегія "шокової терапії". Однак у країнах, де вона мала успіх, її часові рамки були жорстко обмежені. Критичним чинником стало й економічне підгрунтя, на якому вона здійснювалася. Отже, можна констатувати, що такий тип стабілізаційної стратегії результативний, якщо він застосовується за наявності значної інфляції попиту та припиняється відразу після досягнення стабілізуючого ефекту. Можна згадати також лібералізацію зовнішньої торгівлі, що призводить до зростання конкурентного тиску. Це, у свою чергу, загрожує безпеці національних виробників. Будучи застосованою після проведення структурної перебудови та на базі активної промислової політики, така лібералізація мала б успіх. Проте реалізована без належної підготовки, вона може пригнічувати національне виробництво. Тому актуальним є питання щодо необхідності вчасної відмови від заходів економічної політики, що вже виконали своє призначення та перетворилися на дестабілізуючі чинники. Це стосується важелів грошово-кредитної, курсової, бюджетно-податкової політики, регулювання цін, наявності державного капіталу в певних галузях тощо. Для визначення дійсної ролі цих чинників у стабілізаційному процесі необхідний постійний моніторинг їхнього впливу на економічну безпеку держави.

У більшості нестабільних економік перший етап стабілізаційної  стратегії розпочинався з жорстких засобів монетарного регулювання, хоча у країнах, де ця стратегія була найефективнішою, не ці заходи відігравали  визначальну роль. Монетарні обмеження  там поєднувалися із регулюванням розподілу  кредитних ресурсів, розвитком структур інвестування. У довготерміновому плані  головним напрямом стабілізаційної  стратегії має бути зміна технологічної  та інституційної структури економічної  системи.

З огляду на те, що промисловий  потенціал нестабільних економік, як правило, потребує істотного вдосконалення, найбільша увага приділялася  промисловій політиці. Зважаючи на те, що формування ефективної інституційної  структури приватних економічних  суб'єктів лише тривало, стратегії  економічної стабілізації на перспективних  напрямах передбачали розвиток державної  власності з наступним поступовим зменшенням її ваги. Звертає на себе увагу активне сприяння розвитку широкої мережі коопераційних зв'язків, особливо в Японії та НІК, а також  у деяких перехідних економіках. Така мережа істотно прискорила процес становлення  інституційної системи розробки і реалізації стратегій приватних  економічних суб'єктів, сприяє збільшенню стійкості економічної системи, отже - підвищенню рівня економічної  безпеки як підприємств, так і  держави. Широкого поширення набув  пріоритет підвищення ефективності використання власності над зміною її форми.

Тому з огляду на важливість модернізації промислової структури  стратегія стабілізації насамперед повинна зміцнювати фінансовий потенціал  економіки: проблема фінансування економічних  перетворень була однією з ключових у повоєнній відбудові, у НІК, Китаї. Вона вирішувалася за рахунок  комбінації державних, позичкових та внутрішніх приватних ресурсів. Руйнування фінансів підприємств внаслідок деформованої економічної стратегії у перехідних економіках призвело до надто повільної  структурної перебудови і, як наслідок, тривалої інфляції, внутрішніх та зовнішніх  дисбалансів. Через особливу важливість фінансової системи її лібералізація  у більшості нестабільних економік, що досягли певних успіхів, проводилася  поступово та після суттєвого  зменшення макроекономічних диспропорцій.

Специфічною рисою нестабільних економік є можливість використання на користь економічного зростання  навіть тих чинників, що у стабільних розвинених економіках розглядаються  як негативні. Це стосується інфляційного фінансування економічного зростання, стимулюючої та компенсаційної ролі державних інвестицій, цільового  використання зовнішньої і внутрішньої заборгованостей та характерних для НІК конверсії "рентної активності", патерналістських і корпоративістських тенденцій. Вихід за межі традиційного підходу до регулювання ринкової економіки, вдале використання елементів нестабільності виступали чинниками, сприятливими для економічної стабілізації у ряді розглядуваних країн.

Таким чином, заходи державної  економічної стратегії повинні  відповідати насамперед поточному  стану нестабільної економічної  системи, враховуючи її успадковані  складові та майбутні елементи, що тільки зароджуються.

Новітня економічна історія  України може слугувати яскравим прикладом еклектичного застосування різних інструментів економічної політики, спроб використання важелів ринкового  регулювання за умов ринкової недостатності, намагань некритичного застосування окремих  заходів, "випробуваних" зарубіжним досвідом, у відриві від загального стратегічного контексту. Наслідками стали дезінтеграція економічної  системи, збільшення антагоністичних  суперечностей, порушення процесу  суспільного відтворення. Застосування заходів економічної політики, не адекватних станові економічної  системи, є серйозною загрозою економічній  безпеці України.

Спільним елементом успішних економічних стратегій у нестабільних економічних системах є опора їх на чіткі інституційні структури реалізації економічної влади від мікро- до макрорівня. Саме наявність таких структур, до яких входять інститути державної влади, координації інтересів на мікрорівні, зв'язку мікро- та макрорівня, механізми включення до міжнародних суспільних відносин, є визначальним чинником ефективності економічної стратегії. Інституційна база також виступає основою економічної безпеки, забезпечуючи розподіл стратегічних функцій між мікро- та макрорівнем і визначаючи оптимальну для даних умов масу економічної влади у суспільстві.

Характерною особливістю  ролі та місця держави у нестабільних економічних системах є необхідність постійного доведення легітимності її існування та політики. Тому особливого значення набуває консолідація інтересів  найвпливовіших суб'єктів економічної  влади через розподіл вигод, отриманих  завдяки економічному зростанню.

Встановлення партнерських відносин держави і бізнесу, прозорість економічної політики, значна увага, що приділялася розвитку людського  капіталу і соціальної сфери, повинні стати важливими чинниками стабілізації національних економік, концентрації інтересів різних рівнів на економічній стабільності й зростанні. Було досягнуто також однакове спрямування стратегій зміцнення економічної безпеки підприємств та держави у цілому. Однак у Латинській Америці, більшості перехідних економік, у тому числі й в Україні, де економічна політика часто знаходиться під впливом іноземних владних суб'єктів або національних напівтіньових угруповань, економічна політика держави може бути однією із значних загроз економічній безпеці підприємств.

Враховуючи досвід країн  Європейського Союзу, пропонуємо такі альтернативні варіанти вирішення  окреслених проблем:

1. Повний перегляд правил  валютного контролю, скасування  будь-яких валютних обмежень та  перетворення гривні у тверду  світову валюту. Цей варіант, на перший погляд, виглядає не надто реалістичним у найближчій перспективі, але його варто розглядати як стратегічну мету розвитку валютного регулювання в Україні. Такий підхід цілком відповідає практиці й досвіду країн ЄС, за умов якого контролю підлягають не розрахунки в іноземній валюті, як такі, а самі зовнішньоекономічні операції. Це також передбачає зміцнення української валюти до рівня світових валют.

2. Поступове внесення  змін до валютного регулювання  України шляхом прийняття закону  про валютний контроль, яким, зокрема,  передбачити вирішення окреслених  в звіті проблем. Крім того, прийняття такого законодавчого  акту потребуватиме внесення  змін до чинних підзаконних  актів а саме до правил і  процедур, що встановлює НБУ. Це є реалістичним варіантом вирішення проблем валютного контролю, зокрема, з огляду на те, що вже існує відповідний законопроект. Цей законопроект, звісно, вимагатиме доопрацювання, і, в цьому контексті, Європейська Бізнес Асоціація – як представник міжнародного бізнесу, може виступити в ролі експерта.

3. Еволюційний розвиток  валютного контролю шляхом внесення  змін до регуляторних документів  НБУ.

Такий підхід є не досить ефективним, оскільки сам регулятор, яким є НБУ, є досить консервативним органом щодо зміни чинних правил.