Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрями економічної думки в Україні (ІІ пол. ХІХ–поч. ХХ ст

Представники  першого з них основним своїм  завданням вважали просвітницьку  діяльність, виховання освіченого селянина в дусі християнських чеснот, перевиховання  поміщиків та усвідомлення ними необхідності проведення аграрних реформ. Серед  них найвідоміші:

В. Каразин український громадський діяч, вчений-енциклопедист, винахідник, засновник Харківського університету (в 1805 р.). Його проекти реформування різних галузей господарства були спрямовані на прискорення розвитку капіталістичних економічних відносин в Україні та Росії. Зокрема, він запропонував провести заходи стосовно скорочення зовнішнього боргу держави на основі вдосконалення фінансової системи, підвищення курсу карбованця і розвитку вітчизняої промисловості. В політичному плані В. Каразин виступав за перетворення абсолютної монархії в конституційну, за що зазнав репресій з боку царизму.

Д. Журавський – економіст і статистик, автор трьохтомного „Статистичного опису Київської губернії”. Грунтуючись на конкретних статистичних матеріалах Журавський здійснив глибокий аналіз розвитку промисловості, зовнішньої торгівлі, внутрішнього ринку,товарних відносин, на основі якого зробив висновки про необхідність якнайшвидшого впровадження підприємницької організації виробництва в Україні. У цьому ж ряду назвемо також і А. Скальковського, Д. Струкова, М. Балудянського.

Після реформи 1861 р., яка мала наслідком ліквідацію феодально-кріпосницької системи, в  Україні активізувалося суспільно-політичне  життя. Виникаьть різні ГромадсьКі об’єднання, які згуртовують інтелігенцію, ідеологів української національної буржуазії, виходять в свір різноманітні друковані виданны. Одним із найвідоміших часописів того часу, на сторінках якого висвітлювалися економічні питання був журнал „Основа”, який видавався в 1861-1862 рр. в Петербурзі. Видавцями і засновниками його були В. Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров. Неможливо не згаати діяльність „Старої громади”, яку представляли В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, П. Косач.

М. Драгоманов не був економістом, але суспільно-економічним проблемам присвячено значну частину його наукового доробку. Драгоманов зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Для критичного аналізу капіталістичного виробництва він намагався використати політичну економію. Високо оцінюючи фундаментальні праці західних економістів, український мислитель наголошував на необхідності їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні економічної думки. У своїх поглядах він спирається на ідеї дрібнобуржуазного соціалізму Прудона із засадами „громадівства”, федералізму і анархізму. Велику увагу приділяв Драгоманов пореформеним аграрним відносинам. Неоціненними є заслуги цього громадського діяча в розвитку країської націоальної ідеї.

Революційне крило громадівського руху репрезентувала київська „Молода громада”, серед членів якої найвідомішим був доктор медицини С. Подолинський. Лікар за освітою, він написав низку праць з питань економіки. Зокрема, в працях „Ремесла і фабрики на Україні”, „Про бідність” вчений намагається показати переваги капіталізму над феодалізмом, популярно викладає марксистську теорію додаткової вартості. За своїми ідейними переконаннями Подолинський був соціалістом і, як Драгоманов, трактував соціалізм з позицій громадівства. Найвидатнішою працею цього вченого, яка зробила справжній прорив у світовій науці, стала стаття „Праця людини і її відношення до розподілу енергії”, опублікована в журналі „Слово” (1880). Тут Подолинський, виходячи з питання про 䑔дн葖сть!сили!та кількісну незмінністᑌ енеՀгії, ᐿише, що енергія Всехвіту – вел䐸чина постійна, але вона має нерівномірний розподіл у різниᑅ частинах Всесвіту. На розподіл енергії космосу має вплив людська праця, яка може викликати в цьому розподілі такі зміни, які дали б можливість використати найбільшу частину сил природи для задоволення людських потреб. Таким чином, С. Подолинський зробив справді геніальне відкриття щодо збереження енергії, давши науково-природниче тлумачення процесу праці. Це його відкриття має назву „Закон Подолинського”.

До революційно-демократичного напряму економічної думки можна  віднести І. Франка. Значне місце в його науковій спадщині займають і економічні питання. Велику увагу він приділяв дослідженню економіки Галичини, становищу селянства і робітничого класу. Його перу належать праці: „Земельна власність у Галичині” (1887), „Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині” (1897), в яких він дає глибокий аналіз феодальних відносин на західно-українських землях.

Великого  значення надавав Франко політичній економії, підкреслюючи, що вона є „безперечно найважливішою з усіх наук”. Він стверджує, що політична економія як наука досліджує не тільки закони „теперішньої суспільності, а й загальні закони праці людської”. Певний час він викладав політекономію в робітничих гуртках самоосвіти і навіть підготував. Як він сам писв, „невеличкий елементарний підручник економії суспільної по Міллю, Чернишевському і Марксу”. Він переклав українською мовою 24-й розділ першого тому „Капіталу”. Франко був не лише глибоким знавцем марксизму, але і його критиком. У статті „Що таке поступ?” читаємо: „Життя в енгельсовій народній державі було би правильним, рівним, як той заведений годинник. Але є у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви. Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила б щезнути, занидіти, бо, ану ж, держава признає її шкідливою, непотрібною …люди виростали б і жили б в такій залежності, під таким поглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава стала би величезною народною тюрмою”.

Щоправда, зауважимо, Франко не був теоретиком у галузі політекономії, а скоріше  популяризатором економічної теорії, зокрема вчення Маркса. Проте згодом він розчарувався в марксистських  революційних теоріях, а шляхи переходу до соціалізму він пов’язував тільки з еволюційним поступом.

Класична школа в Україні. З середини ХІХ ст. пануючим напрямом в економічній теорії в Україні була класична політична економія. Пояснювалося це тим, що в Україні почала формуватися нацональна буржуазія, яка виступала носієм прогресивних тенденцій суспільного розвитку. В боротьбі з феодальним устроєм їй потрібна була така економічна теорія, яка б обгрунтовувала переваги капіталістичного ладу і проголошувала своїм девізом вільну конкуренцію і невтручання держави в економіку. Слід відзначити, що ставши на шлях пропаганди і розвитку прогресивних на той час класичних доктрин, передусім Сміта і Рікардо, українські економісти не копіювали західноєвропейську економічну думку, а розробляли власні теоретичні положення стосовно господарського розвитку України. Українська класична політична економія розвивалася перш за все на університетських кафедрах в Києві, Харкові, Одесі.

Відомий американський  економіст (українського походження) І.-С. Коропецький небезпідставно вважає фундатором класичної школи в Україні професора Харківського університету Т. Степанова, який, по суті, створив перший курс політекономії російською мовою. Для теорії Степанова характерний еклектизм. Основні економічні категорії він трактував з позицій Сміта, Мальтуса, Сея, Сисмонді, використовуючи їх для аналізу господарських процесів в Україні.

І. Вернадський – професор Київського університету, у своїх найвідоміших працях „Предмет політичної економії”, „Курс політичної економії”, „Нариси політекономії” проповідував доктрину економічного лібералізму на основі принципу „laisser faire”. Він вважав, що економічний протекціонізм, будь-яке втручання у приватну ініціативу суперечить дії об’єктивних економічних законів. Вернадський очолював і редагував журнал „Экономический указатель”(1857-1861). Цей вчений вважав ідеї соціалізму помилковими, такими, що суперечать „природі людини, яка прагне до приватно-товарного виробництва”.

Особливе  місце серед представників класичної  школи в Україні належить професору  Київського університету М. Зіберу. Він був прихильником трудової теорії вартості популяризатором економічного вчення Маркса. Зібер детально аналізує марксівську теорію грошей, його вчення про двоїстий характер праці, категорії капіталу, прибутку та ін. Підтримуючи ідею Маркса про закономірність зміни суспільно-економіних формацій, вчений водночас не погоджувався з думкою про неминучість революційного перетворення суспільстваі був прихильником його еволюційного розвитку.

М. Бунге – професор, а згодом ректор Київського університету, у 1881-86 рр займав пост міністра фінансів Росії. Він є автором низки праць з економічної теорії, грошового обігу, фінансів, бухобліку, економіки промисловості і торгівлі. М. Бунге став фундатором Київської психологічної школи, яка згодом здобула високу оцінку на Заході.

Маржиналізм в Україні. Вітчизняна економіко-математична школа

Наприкінці 90–на поч. ХХ ст. українські економісти починають схилятися до принципів  неокласичної теорії, яка розвивалася  на грунті маржиналізму. Дедалі менше залишалось прихильників трудової теорії вартості, особливо в її марксистському варіанті. Наприкінці ХІХ–поч. ХХ ст. найвідомішими представниками суб’єктивно-психологічного напряму в Україні стали:

Р. Орженцький – професор С.-Петербурзького університету, один з перших академіків Української академії наук. У працях „Корисність і ціна: політико-економічний нарис” (1895), „Основні закони цінності і їх практичне застосування” (1904) дослідник у власному оригінальному викладі розвиває ідеї Ф. Візера і Е. Бем-Баверка. Він підтримує критику австрійською школою трудової теорії вартості, і особливо теорії вартості Маркса;

О. Білімович – професор Київського університету, зачинатель „математичної” течії українського маржиналізму, тому що саме він дав найкращий тогочасний опис переваг і недоліків застосування математичних методів в економічних дослідженнях. У 1918 р. О. Білімович емігрував, жив у Югославії, Німеччині, а потім – Стенфордський університет (Каліфорнія), далі сліди загубились. Саме Білімович здійснив найкращу математичну інтерпретацію „Економічної таблиці” Кене і розробив ряд математичних моделей динамічної економічної рівноваги.

Найважливішим українським представником „математичного” напряму в економіці став вчений із світовим Ѷм’ям, економіст, статистик, математик,0професор Киџвського унікерситету і Комерційного інституту (Київ) Є. СлуцькѸй, який справив величезний вплив на розвиток сучасних економіко-математичних досліджень. В коло досліджуваних ним проблем входили теоретичні засади суб’єктивної граничної корисності, теорія економічної ймовірності і випадковості, проблеми економічної і математичної статистики, економічних циклів відтворення. Проте світову славу йому принесла стаття „До теорії збалансованого бюджету споживача” (1915). В цій статті вчений показав взаємозв’язок між функцією корисності з одного боку та динамікою цін і грошових доходів споживача з іншого. Таким чином Слуцький розробив математичні методи, які дозволяють досліджувати величини функції корисності і функції попиту залежно від руху цін і зміни доходів споживача. Саме ідеї, викладені в цій праці, започаткували якісно новий етапв розвитку теорії попиту.

М. Туган-Барановський – найвидатніший економіст, вчений із світовим іменем. В 1917 році він повертається із Санкт-Петербурга в Київ, де проводить теоретичну і практичну економічну та господарську роботу на посаді генерального секретаря фінансів Центральної Ради, на кафедрі політекономії Київського університету, очолює соціально-економічний відділ молодої Української академії наук. З його ініціативи створюється інститут кон’юнктури, директором якого він стає. Його перу належить ряд праць, де він висвітлює свої економічні погляди.

Туган-Барановський розробив так звану психологічну теорію цінності (вартості), основи якої виклав у статті „вчення про граничну корисність господарських благ як причину їх цінності” (1890). Тут вчений висловлює думку про те, що теорія граничної корисності австрійської школи є підтвердженням теорії трудової вартості (протистояння цихтеорій грнтується на різних підходах допроблеми цінності (вартості): об’єктивному – у Рікардо і Маркса та суб’єктивному – у Менгера). На цьому грунті український вчений формулює „теорему цінності”, згідно якої граничні корисності благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям. Тим самим Туган-Барановський висловив ідеї про вплив на величину вартості як об’єктивних факторів (витрат праці), так і суб’єктивних (корисності благ).

Туган-Барановський – фундатор сучасної інвестиційної теорії економічних циклів, основи якої викладені у працях „Промислові кризи у сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894) і „Російська фабрика в минулому і сьогодні”(1899). Тут вчений з’ясовує причини циклічності і економічних криз, їх періодичність і неминучість в ринковій економіці. Він робить висновок, що внутрішнім рушієм економічних коливань і економічної активності є рух інвестицій: „Кризи викликаються тим, що у фазі економічного піднесення споживання капіталу відбувається швидше, ніж його утворення…”.

Інвестиційна  теорія циклів, яка згодом стала  провідною в поясненні економічної  циклічності, започаткувала сучасну теорію кон’юнктури. Крім цього, Туган-Барановський висловив ідею мультиплікації інвестицій, яка знайшла продовження в дослідженнях Кейнса. Загальновизнаним є внесок Тугана-Барановського в розробку проблем теорії розподілу і теорії соціалізму. Слід зауважити, що за своїми поглядами український вчений до кінця життя залишався соціалістом реформістського спрямування, порвавши в 90-х роках з ортодоксальним марксизмом. Свої соціалістичні погляди він виклав у працях „Сучасний соціалізм у своєму історичному розвитку” (1906), „Соціалізм як позитивне вчення” (1917). Вчений заперечував революційне насильство, як засіб досягнення соціалістичних перетворень. Стосовно конкретних перспектив соціалізму в Росії, Туган-Барановський стверджував, що „сучасна Росія до соціалізму ще, безумовно, не дозріла”.цікаво, що вчений наголошував, що соціалізм, який приходить на зміну нерозвиненому капіталізму, приречений на жорстоку диктатуру і злидні.