Особливості реалізаціїї фінансової політики

1) забезпечення стабільності  системи оподаткування, зниження податкового навантаження, впорядкування пільг по податках, вдосконалення податкового законодавства (розробка Податкового кодексу). Зменшення нарахувань на фонд оплати праці при оподаткуванні доходів фізичних осіб;

2) створення дієвого механізму контролю за сплатою податків, зборів, посилення відповідальності за ухилення та несвоєчасну сплату;

3) додержання міжнародних угод  з питань оподаткування, наближення  податкового законодавства України  до законодавства країн Європейського Союзу.

Створення ефективної фінансової системи  в Україні неможливе без розвитку фінансового, в т. ч. фондового ринку. Однією з умов його функціонування є вдосконалення державного регулювання  ринку цінних паперів, яке повинно  охопити [15]:

• регулювання випуску та обігу цінних паперів (РЦП), діяльності учасників РЦП;
• захист прав інвесторів, контроль за їх дотриманням;
• контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на РЦП; удосконалення управління державними корпоративними правами;
• контроль достовірності інформації, яка подається учасниками РЦП.

В подальшому розвитку фондового ринку  України пріоритетними напрямками повинні бути розвиток корпоративних  цінних паперів, розбудова інфраструктури фондового ринку, активізація вторинного РЦП. Відносно ринку облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) передбачається ряд заходів, спрямованих на подолання допущених у попередні роки прорахунків. Це, зокрема [22]:

• створення єдиної системи управління державним боргом для забезпечення зниження вартості його обслуговування;
• випуск державних облігацій для фізичних осіб з фіксованим доходом на основі прогнозу помісячного індексу інфляції на найближчі роки;
• підтримка вторинного ринку Національним банком України;
• обмеження випуску державних боргових інструментів на внутрішньому ринку потребами обслуговування державного боргу;
• запровадження ідентифікації державних облігацій в міжнародній системі.

За характером реалізації фінансова  політика буває дискреційна та недискреційна. Дискреційна політика передбачає здійснення державою певних заходів, спрямованих на реалізацію фінансової стратегії і тактики. Заходи (стимулюючі або стримуючі) застосовуються відповідно до ситуації, що склалася в економіці та фінансах. Недисркеційна політика полягає у використанні певних фінансових інструментів – “стабілізаторів”, які автоматично регулюють ситуацію в економіці. “Стабілізаторами” є податки, соціальні державні виплати, різні субсидії.

Дієздатність фінансової політики залежить від ефективності діяльності держави на кожному етапі та правильності прийнятих рішень. Її формування та постановки обґрунтованих завдань. Виходячи з цього здійснюється вибір типу фінансової політики – жорстка чи помірна регламентація, або політика мінімальних обмежень; дискреційна чи вбудованих стабілізаторів. На цій основі обираються напрями реалізації (вирішуються, які завдання забезпечуються засобами монетарної, а які фіскальної політики) та інструменти реалізації і способи забезпечення скоординованості їх дії.

На основі сформованої політики здійснюються конкретні заходи у сфері фінансів. При цьому дуже важливо забезпечити дієвість фінансових інструментів, адже результативність фінансової політики залежить як від її обґрунтованості, так і від того, як реалізуються механізми її здійснення. У зв’язку з цим вкрай важливим є контроль за ходом реалізації виробленої фінансової політики. Фінансові відносини і фінансова діяльність настільки складні та багатофакторні, що будь-які зміни в економічному середовищі можуть або змінити дію фінансових інструментів, або спрямувати їх в інший бік. Це, у свою чергу, може призвести до зовсім інших результатів, порівняно з тими, які очікувалися від даної фінансової політики.

Організація здійснення фінансової політики полягає у створенні відповідної  системи фінансових органів та інституцій, наданні їм достатніх функцій і повноважень для реалізації тієї чи іншої політики, чіткому розмежуванні функцій з метою забезпечення повноти здійснення фінансової політики та досягнення скоординованості дій цих суб’єктів. Система управління фінансами охоплює досить розгалужену сукупність фінансових органів та інституцій. Кожний із цих органів має свою сферу діяльності і несе відповідальність за реалізацію фінансової політики в певному напрямі. Координуючими центрами в цій системі є Міністерство фінансів України та Національний банк України.

Міністерство фінансів розробляє  засади фінансової політики України  у цілому і реалізує та координує  фіскальну політику. Воно складає  проект Державного бюджету й забезпечує його виконання [27]. Водночас бюджет як фінансовий план складається на основі бюджетної резолюції, що розробляється Верховною Радою України, яка і затверджує бюджет. Отже, фіскальна політика держави є відображенням спільних дій законодавчої та виконавчої гілок влади. Законодавча влада визначає засади цієї політики, а виконавча, насамперед в особі Міністерства фінансів України, забезпечує її реалізацію.

Національний банк України розробляє  засади монетарної політики та забезпечує її втілення. На відміну від Міністерства фінансів, яке входить до складу уряду, він є незалежною фінансовою інституцією. Водночас Рада Національного банку України формується наполовину за призначенням ВРУ і наполовину за призначенням Президента України. Голова правління НБУ затверджується Верховною Радою Такий статус Національного банку робить його відносно незалежним у здійсненні монетарної політики. Так, Рада Національного банку України самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та забезпечує її реалізацію.

Особливості статусів Міністерства фінансів та центрального банку відбиваються на виробленні та реалізації фінансової політики і забезпеченні взаємоув’язки її фіскальної та монетарної складових. З одного боку, відсутність єдиного підпорядкування може обумовити різновекторність монетарної та фіскальної політики. Але з іншого боку, у цьому полягає притаманна демократичному суспільству система противаг, яка сприяє збалансованості фінансової політики у цілому. Водночас це вимагає обов’язкової координації дій Міністерства фінансів та Національного банку України. І фіскальна, і монетарна політика мають бути спрямовані на вирішення основних завдань соціально-економічного розвитку [19].

1.4 Методологічно-правові засади реалізації фінансової політики в Україні

В кожнiй країнi конкретнi методи проведення фiнансової полiтики залежать вiд iсторичних умов, рiвня економiчного розвитку, нацiональних традицiй та iнших чинникiв. Сучасну фiнансову полiтику України в значнiй мiрi визначає важкий стан економiки, як наслідок тривалої фінансової кризи.

У 1990 році в Україні була розроблена і прийнята Концепція переходу до ринкової економіки. В цьому важливому  документі були накреслені напрямки фінансової стратегії уряду на перспективу  в зв'язку з необхідністю переходу до ринкової економіки. В концепції  була дана характеристика основних рис ринку в Україні, моделей та етапів переходу до нього.

Визначені головні завдання [12]:

• проведення роздержавлення і приватизації підприємств;
• здійснення земельної реформи;
• демонополізація економіки;
• свобода підприємництва;
• реформа фінансово-бюджетної і банківської систем, нормалізація грошового обігу;
• створення ринкової інфраструктури, в т. ч. фінансового ринку;
• державне регулювання економіки з допомогою ринкових методів;
• забезпечення соціального захисту населення;
• вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності з метою зміцнення позицій країни у світовому співтоваристві;
• захист і оздоровлення екологічного середовища.

Звичайно, що вирішення всіх завдань, поставлених Концепцією вимагає  тривалого часу, більшість з них  залишаються актуальними і в  умовах сьогодення.

Економічна ситуація, в якій опинилася  Україна на початку 90х років, виявилася  чи не найскладнішою серед усіх постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи, і тому практична реалізація поставлених завдань виявилася занадто складною. В економіці країни спостерігалося загострення кризових процесів. Було допущено ряд помилок в економічній політиці, у здійсненні зовнішньоекономічного курсу, ігнорувалися специфічні умови ринкової трансформації економіки України. В таких умовах було прийнято рішення про здійснення радикальних економічних реформ, спрямованих на розбудову в Україні соціально-орієнтованої ринкової економіки, забезпечення реального повороту всієї господарської системи до людини. З цією метою в галузі фінансової політики передбачається проведення глибокої реформи фінансової і бюджетної системи шляхом [8]:

• реального розмежування фінансової та кредитної системи країни;
• відокремлення фінансів державних підприємств від державного бюджету;
• розробки зведеного балансу фінансових ресурсів держави для відображення процесів формування, розподілу і використання фінансових ресурсів держави, суб'єктів господарювання і населення;
• забезпечення децентралізації державних фінансів, розмежування державного та місцевого бюджетів за джерелами надходжень та витрат;
• перебудова податкової системи у напрямі її подальшої лібералізації;

запровадження системи достовірного фінансового обліку, звітності та своєчасної сплати податків; - зменшення бюджетних видатків та відповідне ліквідація дефіциту державного бюджету;

• формування ринку обслуговування державного боргу на основі розміщення на ньому державних позик та облігацій, державних короткострокових казначейських зобов'язань.

В умовах ринку одним з найважливіших  важелів впливу держави на економіку  є податки, з допомогою яких визначають пропорції розподілу валового національного  продукту, темпи нагромадження, здійснюють вплив на платоспроможний попит населення і рівень його добробуту тощо. І тому питання податкової політики завжди знаходилися в центрі уваги парламенту і уряду України.

Але до 1995 року всі зміни, що передбачалися  в цій галузі, мали обмежений характер і торкалися окремих аспектів оподаткування. І тому було прийнято рішення про проведення в Україні податкової реформи, метою якої є [6]:

• пом'якшення податкової політики;
• стимулювання вітчизняного виробництва;
• посилення податкової та платіжної дисципліни і забезпечення своєчасних надходжень до державного бюджету.

Реалізація цієї мети повинна бути забезпечена через [9]:

• створення стабільної податкової системи;
• спрощення обчислення податків і сплата їх у такі строки, які б забезпечували можливість платникам враховувати це під час планування фінансово-господарської діяльності наступного періоду;
• зменшення рівня розміру податкових вилучень починаючи;
• чітке визначення об'єктів оподаткування для запобігання випадкам подвійного оподаткування;
• упорядкування стягнення податків та посилення відповідальності за ухилення від сплати та їх несвоєчасну сплату;
• скасування пільг в оподаткуванні, наданих за галузевим принципом або окремим суб'єктам господарювання з одночасним запровадженням механізму реструктуризації безнадійної заборгованості за податковими зобов’язаннями;
• зменшення ставок податків на імпортну продукцію, яка необхідна для вітчизняних виробників і збільшення податків на продукцію, яка імпортується в Україну і призначена для кінцевого споживання, за умови що аналогічна продукція виробляється в Україні;
• посилення оподаткування бартерних товарообмінних операцій та операцій з давальницькою сировиною;
• скасування авансової сплати податків та запровадження їх сплати раз на місяць;
• перехід до обчислення оподатковуваного прибутку як різниці між валовим доходом та валовими витратами виробництва (обігу).

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОЇ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

     2.1. Фінансова політика України на різних етапах                                                 державотворення

Зміст фінансової політики, її основні напрями ґрунтуються на теоретичних концепціях, які визначають ступінь участі держави в управлінні економікою і використанні окремих інструментів реалізації фінансової політики, тобто конкретних форм організації фінансових відносин [24].

Основні напрями в  теорії фінансів відносно ролі держави  в розвитку суспільства в ХХ ст. визначались дослідженнями класиків політекономії Адама Сміта і  Давида Рікардо, а також англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса та їх послідовників.

Сутність концепції Адама Сміта і Давида Рікардо зводилась до невтручання держави в економіку, збереження вільної конкуренції. У ній головна роль у регулюванні економічного життя суспільства відводилась ринковому механізму. Виходячи з цих принципів, фінансова політика до кінця 20-х років ХХ ст. була спрямована на обмеження державних витрат і податків, на забезпечення збалансованого бездефіцитного бюджету держави.

Наприкінці 20-х років  та в 30-40-ті роки  завдання фінансової політики зводилися до послаблення  впливу кризи надвиробництва на економіку, підтримання високої ділової активності і розширення платіжного попиту. Основні засади такої  політики базувалися на кейнсіанській теоретичній концепції, яка обґрунтувала необхідність посилення ролі держави в розвитку економіки через втручання в регулювання циклічного розвитку відтворювального процесу.

Результатом практичної реалізації такої теоретичної концепції  стало зростання державних витрат на створення нових робочих місць, підвищення зайнятості населення, скорочення безробіття, активізацію підприємницької діяльності і формування додаткового попиту, що дало змогу збільшити національний дохід, а звідси з’явились можливості для збільшення видатків на фінансування соціальних потреб.

На відміну від попередньої  теоретичної концепції кейнсіанська фінансова політика допускала можливість бюджетного дефіциту і навіть більше того – відводила бюджетному дефіциту активну роль у стимулюванні економічного зростання.

У 70-х роках особливості  фінансової політики визначаються неокласичним напрямком економічної теорії. Цей період в країнах з ринковою економікою характеризується підвищенням нестабільності, сповільненням темпів економічного  зростання, збільшенням резервної армії праці, зростанням бюджетного дефіциту, державного боргу, інфляції. Циклічні кризи 1974-1975 та 1980-1982 рр. переплелися з валютно-фінансовою, енергетичною, сировинною, екологічною та продовольчою кризами на тлі структурних змін, що відбувались у продуктивних силах. У таких умовах практичні рекомендації державного втручання стосувались не тільки доходів і видатків державного бюджету, а й регулювання грошового обігу, валютного курсу, ризику позичкових капіталів і цінних паперів. Неокласики запропонували розробку довгострокової стратегії, яка дала б змогу проводити стабільну фінансову політику. На їхню думку. Відсутність різких реакцій з боку держави на кожне циклічне  зрушення – кращий спосіб не тільки пом’якшення самих коливань у довгостроковій перспективі, а й обмеження ролі держави і забезпечення вільної ринкової системи.