Інфраструктура ринку: сутність, основні елементи, функції

Валютна біржа. Як політекономічна категорія валютна біржа — це установа, в якій у процесі торгівлі іноземними валютами, підтримки центральним банком ринкового курсу національної валюти між учасниками виникають відносини економічної власності з приводу привласнення доходів, що виникають внаслідок коливання валютних курсів, курсової різниці, спекулятивних операцій на цьому ринку тощо. Як самостійний елемент інфраструктури цей вид біржі зберігся лише в деяких країнах (наприклад, ФРН, Франції), а в інших країнах таку роль виконують найбільші банки; в Україні статус валютної біржі представлений Українською фондовою біржею в м. Києві.

Основними видами операцій, які проводяться на валютній біржі, є, по-перше, укладання угод із членами  біржі на купівлю або продаж іноземної  валюти відповідно до ринкового курсу (котрий встановлюється на основі купівельної сили валют і коливань попиту та пропозиції); по-друге, визначення ринкового курсу іноземних валют; по-третє, відповідно до укладених на біржі угод здійснення розрахунків як у національній, так і в іноземній валюті; по-четверте, проведення операцій центрального банку щодо підтримки ринкового курсу національної валюти, у т. ч. шляхом валютної інтервенції (значного цілеспрямованого разового впливу центрального банку на валютний ринок і валютний курс).

Купівлю-продаж валюти на біржі можуть здійснювати лише члени  біржі за власний рахунок або  за рахунок своїх клієнтів (підприємства своєї країни та уповноважених банків — не членів біржі), після чого така валюта зараховується на спеціальний рахунок і може бути використана на певні цілі.

В Україні за 90-ті роки створено 365 бірж, у тому числі універсальних — 88, товарних і товарно-сировинних — 146, агропромислових — 28, фондових та їхніх філій — 26, інших — 77.

Проте, обсяг укладених  угод на всіх біржах у 2001 р. був незначний, що свідчить про нерозвинутність цих видів ринків [7, c.156] .

2.2. Формування ринків та їх характеристика.

У політекономічному аспекті ринок робочої сили виражає сукупність відносин економічної власності між власниками даного товару (найманими працівниками), власниками капіталістичних підприємств усіх типів та форм власності з приводу умов купівлі-продажу робочої сили, економічною формою реалізації яких є ціна на цей товар, її співвідношення з вартістю робочої сили.

Крім ринку робочої  сили виділяють ринок трудових ресурсів, на якому суб'єктами купівлі-продажу  є не лише робоча сила економічно активного населення, а й випускники вищих, середніх спеціальних та інших навчальних закладів, а також частина зайнятих у домашньому господарстві.

Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією  формуються дефіцитний, рівноважний або надлишковий ринки робочої сили. Внаслідок перевищення пропозицією попиту заробітна плата відхиляється вниз від вартості товару "робоча сила" і навпаки.

У межах загальнонаціонального  ринку робочої сили виділяють ринок робочої сили кваліфікованих, напівкваліфікованих і некваліфікованих працівників з відповідною диференціацією робіт і спеціальностей. Розрізняють також ринок переважно фізичної праці та ін.

Існування ринку робочої  сили визнається, здебільшого, у марксистській політичній економії. Серед економічних теорій заходу визнається наявність ринку праці, хоча категорія "робоча сила" також вживається.

Поняття "ринок праці" відображає, передусім, відносини між найманими працівниками і капіталістами (або їх представниками — менеджерами різних ланок) з приводу використання робочої сили, контролю над процесом праці. Ця категорія внаслідок цього є вужчою, оскільки вона не включає армію безробітних та деякі інші категорії працездатного населення. Крім того, це поняття відображає лише окремі сторони вартості робочої сили, тобто різні види прямої заробітної плати, але не включає оплату невідпрацьованого часу (відпусток тощо) та ін [7, c.145].

Ринок засобів виробництва. У політекономічному аспекті ринок засобів виробництва виражає сукупність відносин економічної власності у сфері обміну між різними групами капіталістів (промислових, торговельних, банківських), суб'єктами державних підприємств, дрібними товаровиробниками (наприклад фермерами, які не наймають робочої сили) з приводу купівлі-продажу цих товарів, формою реалізації яких є, передусім, привласнення прибутку через механізм цін.

Обсяг попиту на засоби виробництва  та його динаміка залежать, передусім, від попиту на споживчі товари, виготовлені за допомогою цих знарядь праці тощо.

Водночас слід зазначити, що попит на засоби виробництва залежить також від величини відсотка (або  ефективності вкладень грошей у цінні папери). Зі зростанням відсотка попит на засоби виробництва (а отже, інвестиції та розширення виробництва) зменшується і навпаки.

Попит на засоби виробництва  певною мірою залежить від можливості взаємозаміни окремих факторів виробництва, їх взаємодоповнюваності. Наприклад, висока заробітна плата стимулює капіталістів до впровадження нової техніки і навпаки. Еластичнішим є попит на засоби виробництва з відносно низькими цінами. Для ринку засобів виробництва у розвинених країнах світу характерний високий попит на Інтернет технології у сфері науки, освіти, фінансової сфери, торгівлі, телекомунікацій та ін. Динамічними темпами розвивається лазерна техніка, роботи, гнучкі виробничі системи, системи автоматизованого проектування, генна інженерія та біотехнологія

[7, c.147].

Ринок предметів споживання. В політико-економічному аспекті ринок предметів споживання означає відносини економічної власності між продавцями і покупцями з приводу відчуження продавцями товарів та привласнення грошей, з одного боку, відчуження готівки і привласнення товарів, з другого боку, через механізм цін з метою отримання прибутків продавцями та задоволення власних потреб у товарах покупцями тощо.

В останні десятиріччя  у повсякденне життя більшості  населення розвинених країн світу увійшли телефон, телевізор, магнітофон, холодильник, автомобіль, комп'ютер, копіювальна техніка, факс, десятки інших предметів побутового призначення, які помітно змінили структуру потреб, звичок і настроїв.

Найдинамічнішим сегментом  ринку предметів споживання є  ринок послуг.

Послуга — особлива споживча вартість, що задовольняє певні потреби людини. Особливість послуг як товару (порівняно зі звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона корисна не як річ, а як діяльність. Тому споживання послуг збігається з процесом їх створення, з діяльністю, їх неможливо накопичувати, транспортувати тощо.

У розвинених країнах  світу у сфері послуг зайнято  понад 50 % працездатного населення, у США — до 75 %. Це свідчить про  існування розвиненого ринку  послуг.

У США наприкінці 90-х  років у структурі сфери послуг понад 25 % займали фінансові послуги, страхування, операції з нерухомістю; майже 22 % послуг надавались у сфері торгівлі, понад 26 % складали ділові, юридичні, соціальні, особисті, організація відпочинку і розваг; на послуги державного управління — понад 18 %.

Важливою особливістю  ринку послуг є й те, що у цій  сфері у багатьох розвинених країнах  світу зайнято майже 80 % працівників розумової праці і понад 85 % кадрів вищої кваліфікації. Найбільшою мірою до сфер інтелектуального обслуговування належать надання управлінських, фінансових і технологічних консультацій, маркетингова діяльність, дизайн, проектування, гарантійний ремонт та ін [7, c.147].

Фінансовий (грошовий) ринок. У політекономічному аспекті грошовий ринок — це певна сукупність відносин економічної власності між багатьма економічними суб'єктами (домогосподарствами і, передусім, найманими працівниками, різними групами класу капіталістів, державою в особі центрального банку тощо) з приводу випуску, а відтак — продажу вільних грошових коштів за нижчою ціною та їх перепродажу за вищою, що дозволяє певним комерційним структурам, насамперед банкам, отримувати прибутки, а іншим суб'єктам — певні доходи.

Основними продавцями капіталів  є страхові компанії (зі страхування життя) і пенсійні фонди, які стабільно акумулюють довготермінові грошові надходження від населення. Такої стабільності не мають комерційні банки, оскільки їхні депозити формуються з ліквідних засобів підприємств і особистих заощаджень населення, а частину цих коштів вилучають ті ж суб'єкти. Основні важелі цього ринку — попит, пропозиція на позичковий капітал та його ціна.

Розрізняють короткотерміновий (грошовий) і довготерміновий (ринок  капіталів) фінансовий ринок. Грошовий ринок, у свою чергу, поділяється  на обліковий (об'єктами купівлі-продажу є векселі державної скарбниці та комерційні векселі, короткотермінові цінні папери, що мають високу ліквідність), міжбанківський (на якому тимчасово вільні грошові кошти кредитних установ банки розміщують у формі міжбанківських депозитів на короткий термін). На ринку капіталів виділяють довготермінові позики й цінні папери. Тому довготерміновий фінансовий ринок поділяють на ринок довготермінового кредиту і ринок цінних паперів.

На фінансовому ринку  існують різні рівні позичкового відсотка для певних категорій позичальників.

Якщо кредити надають  під заставу, то банк отримує право  розпоряджатися закладеним майном (нерухомістю, цінними паперами, депозитними сертифікатами та ін.).

Вагомий внесок у розвиток і функціонування фінансового ринку здійснює держава через механізм проведення кредитної політики. Зокрема, держава впливає на величину облікової ставки, на співвідношення попиту і пропозиції на цьому ринку, є кредитором і позичальником, встановлює загальні правила функціонування та розвитку даного ринку, здійснює оперативний контроль за ним тощо [7, c.148].

Ринок цінних паперів. Це система відносин економічної власності між різними суб'єктами з приводу купівлі-продажу різноманітних цінних паперів на первинному та вторинному ринках. Розрізняють такі види цінних паперів: а) акції, облігації (підприємств і державних позик) та іпотечні облігації; б) купони до облігацій, векселі, чеки, депозитні сертифікати, коносаменти, варанти (складські свідоцтва) та ін. Суб'єктами цих відносин є підприємства різних форм власності, домашні господарства, комерційні банки, фінансово-кредитні організації, держава та ін.

Ринок цінних паперів  загалом складається з первинного (на якому відбувається емісія акцій, облігацій та похідних від них цінних паперів) та вторинного (де відбувається їх перепродаж на фондовій біржі). Курс акцій на вторинному ринку (або їхня ціна) є своєрідним барометром економіки, а завдяки функціонуванню та розвитку фондового ринку встановлюються тісні зв'язки між процесом відтворення реального капіталу (передусім, у формі капітальних благ основних виробничих фондів) та фіктивного капіталу у формі цінних паперів.

У розвинених країнах  світу протягом останніх півтора-двох десятиріч посилюється роль цінних паперів акціонерних компаній у мобілізації джерел фінансування. Це виявляється у тому, що, по-перше, операції на фондовому ринку стали важливим каталізатором впровадження передових досягнень науки і техніки у виробництво, зокрема інформаційних технологій. Так, ринкова капіталізація компаній із високими технологіями у США становила понад 2,7 трлн дол., а їхня частка на фондовому ринку країни збільшилася за період 90-х років з 10 до 33 %. По-друге, у вкладенні все більшою частиною населення розвинених країн світу, в т. ч. немалою часткою найманих працівників, своїх заощаджень в операції на фондовому ринку, чому значною мірою сприяє система державного регулювання операцій на цьому ринку та певне їх страхування.

Ринок інтелектуальної  власності. Як і в категорії "економічна власність", в інтелектуальній власності також необхідно виділяти кількісну та якісну сторони. Кількісна сторона — це різні об'єкти інтелектуальної власності (патенти, ліцензії, проекти, "ноу-хау", програми математичного забезпечення, наукові прогнози тощо). Якісна сторона — відносини, що виникають і розвиваються між людьми з приводу створення і привласнення названих об'єктів власності.

У політекономічному  аспекті ринок інтелектуальної власності відображає лише відносини економічної власності між різними суб'єктами, передусім власниками таких об'єктів (наймогутнішими компаніями, державними науково-дослідними інститутами та лабораторіями, малими венчурними підприємствами, окремими винахідниками) з приводу купівлі-продажу цих об'єктів через механізм цін і привласнення на цій основі прибутків.

Важливу роль у формуванні ринку інтелектуальної власності  в розвинених країнах світу відіграє венчурний (ризиковий) капітал. Він безпосередньо інвестується в ідею, проект, а втілюють їх у життя ризикові фірми з обмеженою відповідальністю у складі декількох осіб. Частина таких фірм може бути самостійною, частина — відділеннями корпорацій, фінансових груп та ін. В останньому випадку інвестор отримує права на всі новації, створені на ризикових підприємствах. Ці новації можуть бути запатентовані та безпатентні ("ноу-хау").

У широкому розумінні "ноу-хау" — це сукупність технічних знань  виробничого, комерційного та іншого досвіду, необхідних для виготовлення певного  виробу, відтворення виробничого  процесу тощо.

Валютний ринок. На цьому ринку здійснюють операції зовнішньої торгівлі, розрахунків, міграції капіталів та робочої сили, туризму.

У політекономічному аспекті валютний ринок виражає певну сукупність відносин економічної власності між суб'єктами цього ринку у процесі купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів шляхом здійснення основних видів валютних операцій (складання відповідних угод, визначення ринкового курсу та ін.) та привласнення доходів великими банками і компаніями, валютними біржами і спеціалізованими брокерськими фірмами. Повніше про механізм дії цього ринку буде сказано в останньому розділі.

Ринок інформації. У політекономічному аспекті ринок інформації означає певну сукупність відносин економічної власності між виробниками, посередниками та споживачами інформації у процесі купівлі-продажу різних видів інформаційних послуг та привласнення прибутків через механізм цін.

Важливий елемент ринку  інформації — інформація про конкурентів. Збирання, обробку і передавання її у деяких країнах Заходу називають інформаційно-статистичною базою підвищення конкурентоспроможності.