Наслідки збільшення розриву у показниках ВВП та рівня життя багатих та бідних країн

ІБН-1: 1) частка осіб, які не доживають до 40 років; 2) рівень неграмотності; 3) складний показник матеріальної забезпеченості, що включає: частку населення, яка не має доступу до безпечної води; частку населення, яка не має доступу до медичних послуг; частку дітей віком до 5 років з недостатньою масою тіла.

ІБН-2: 1) частка осіб, які не доживають  до 60 років; 2) рівень функціональної неграмотності (нездатності розуміти прочитане); 3) частку населення, яка визнана бідною за доходами (межа складає 50 % медіанного особистого доходу); 4) рівень застійного безробіття (тривалістю 12 місяців і довше).[5]

Щорічно з 1980 року ООН  складає своєрідний рейтинг - список країн за рівнем якості життя у  них. За визначенням ООН, рівень життя - це сукупність таких показників: здоров'я, в тому числі демографічні умови, їжа, одяг, фонди споживання і нагромадження, умови праці, освіта, в т.ч. писемність, житло, включаючи його благоустрій, соціальне забезпечення, тощо. За цим показником до топ-3 декілька років поспіль входять країни Скандинавії, в той час як країни Африканського континенту не виявляють тенденцію до підвищення показника.[8]

3.

Не дивлячись, що надворі  ХХІ століття, проблема бідності залишається  сьогодні досить актуальною в світі.

Щодня населення Землі  збільшується на чверть мільйона чоловік. З 50-х до

початку 90-х років XX ст. кількість населення світу подвоїлася, а його частка, яка проживає у  найбідніших регіонах світу - країнах, що розвиваються, та аграрних постсоціалістичних країнах - вже досягла 3/4 світового показника. І хоча помітна тенденція до зниження темпів природного приросту населення на Землі, кількість його у країнах, що розвиваються, продовжує зростати вищими темпами, ніж в економічно розвинутих країнах. За цим криється низка глобальних проблем, яка має бути розв'язана, аби забезпечити умови життєдіяльності людини і гідну якість ї життя. І якими б вражаючими не були успіхи економічно розвинутих країн - добробут людства і безпека світу в цілому залежать від успіхів економічного по ступу всіх держав світу, в тому числі країн, що розвиваються.

Ще наприкінці XVIII ст. священик Мальтус виклав теорію, згідно з якою населення Землі зростає  швидше, ніж виробництво продовольства  з усіма зловісними наслідками, що з цього випливають. На щастя, життя останніх двох століть не підтвердило цієї теорії: виробництво продовольства, не кажучи вже про виробництво взагалі, зростало швидше, ніж збільшувалося населення, однак проблема бідності залишилася в багатьох країнах стояти досить гостро.

Протягом XX ст. в економічно розвинутих країнах природний приріст  був досить низький, а «демографічний вибух» першої половини XX ст. у більшості  регіонів вже пішов на спад. Основними  чинниками, що стримали темпи зростання  населення світу, стали процеси індустріалізації та урбанізації, які поступово охопили всі регіони планети. В цілому, оцінюючи ситуацію, необхідно зважити на такі особливості.

По-перше, демографічні проблеми в різних країнах мають свої особливості. Го-ловні з них, наприклад, в Україні не збігаються, з одного боку, з проблемами Франції, з другого — з проблемами Єгипту, Ефіопії або Таїланду, хоча всі ці країни мають майже однакову кількість населення. Для країн, що розвиваються, попри всі відмінності між ними, спільними є необхідність зменшення приросту населення, поліпшення здоров'я та харчування людей, ліквідація бідності та технологічної відсталості.

В економічно розвинутих країнах цих складностей немає, але натомість гостро стоять проблеми відвернення екологічної кризи та збалансованості викорис-тання робочої сили. А в деяких постсоціалістичних країнах (і в Україні зокрема) до цього додались проблеми необхідності духовного та фізичного відродження нації.

По-друге, закономірності процесу сучасного світового демографічного переходу дають змогу прогнозувати певну стабілізацію у відтворенні населення в XXI ст., а технічні і технологічні можливості сучасного господарства уможливлять досягнен-ня достатніх середніх світових показників забезпечення землян продовольством та іншими засобами для життя. Для цього є всі підстави.

Важливими умовами подолання  бідності є можливості збільшення ви-робництва  сільськогосподарської продукції. Шляхи до цього відомі і цілком досяжні. Це:

підвищення родючості  грунтів, що пов'язано з успіхами агромеліорації та аігрохімії;

підвищення біологічної  продуктивності сільськогосподарських  культур шляхом упровадження досягнень  сільськогосподарської генетики і  селекції;

виведення продуктивніших порід свійської худоби;

ефективніше використання сонячної енергії для фотосинтезу органічної маси па впровадження генної інженерії;

підвищення біологічної  продуктивності   Світового океану та широке впрова-дження аквакультури.

Людство має величезні  ще не використані можливості в галузі енергетики. Вже тепер багато країн світу стали на шлях переходу  від енергетики, що базується на застосуванні обмежених паливних  ресурсів (нафта, газ, вугілля) до енергетики, що орієнтована на використання практично невичерпних енерго-носіїв - ядерної енергії, енергії Сонця, вітру, води, тепла Землі. З огляду на це, вже в першій половині XXI ст. стримуючим чинником розвитку енергетики ста-не не нестача енергоносіїв, а загроза ще більшого теплового забруднення атмо-сфери надпотужними електростанціями. То ж проблема впровадження енергозберігаючих технологій нині й надалі залишається актуальною.

Економічне зростання  супроводжуватиметься спорудженням нового житла та нарощуванням технічних  потужностей виробництва. І тут  наука і техніка готові за-безпечити  людство сучасними індустріальними технологіями, які застосовуються у містобудівництві; сучасними транспортними засобами, які у всіх сферах природно-го середовища - на суходолі, на воді, в повітрі, а з часом і в космосі «звужують» світ і роблять ближчими і доступнішими всі куточки планети; комп'ютерами та но-вими інформаційними та комунікаційними системами, які активно впроваджуються в усі сфери виробництва і побуту, фактично вже ліквідували бар'єр просторового розриву в комунікаціях і передачі інформації.

Реалізувати перелічені можливості на благо людства можна за умови, що робота здійснюватиметься освіченими, фізично здоровими і вільними людьми, які бу-дуть забезпечені сучасними умовами життєдіяльності (харчування, одяг, житло, до-ступ до інформації тощо). Отже, постає проблема якості життя людини.

Добробут і розвиток суспільства взаємопов'язані. Вже  давно помічено, що здо-ров'я, фізична  та розумова сила народу є запорукою  його економічного багатства. Водночас, коли людина розпоряджатиметься матеріальним багатством розумно, то це сприятиме поліпшенню здоров'я, фізичної, розумової та моральної сили людської спільноти. Ця взаємопов'язаність визначається взаємодією багатьох компонентів: ба-гатствами природи і багатствами, створеними людськими руками, станом здоров'я на-селення, рівнем його освіти та культури, який у країнах з різним рівнем розвитку економіки неоднаковий.

Під час розрахунків  показників якості життя країн і  територій беруть до уваги такі показники: розміри ВВП на душу населення (як уособлення багатст-ва та добробуту), середньостатистичну тривалість життя населення (віддзерка-лення стану здоров'я і фізичної сили) та рівень освіти населення (стан культури і науки).

Між країнами і регіонами  світу є значні відмінності в  якості життя, що зумовлює існування  бідності на нашій планеті. Це змушує замислитися над тим, яке непросте коло проблем має розв'язати людство на шляху до спільного процвітання і злагоди.

Забезпечення поступального  і пропорційного розвитку господарства світу - дна з важливих проблем, що стоїть перед людством. До середини 90-х років розрив у рівнях прибутків на душу населення між економічно розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, був чималим, незважаючи на те, що за останні півстоліття багато країн, що розвиваються, досягли значного прогресу: зросли їх прибутки, розпочалася індустріалізація, досягнуто успіхів у галузях охорони здоров'я та освіти. В багатьох країнах Азії та Африки економічний стан такий, яким він був у країнах Західної Європи на по-початку століття або перед Другою світовою війною. Проте пересічні економічні показники - на крайніх полюсах багатства (розвинуті країни - ВВП на   душу населення становить понад 20 тис. доларів на рік) і бідності (країни, що розвивається, відповідно - менш як 200 доларів на рік) - відрізняються в 100 разів! при цьому в деяких країнах останнім часом відставання навіть збільшилося. світовий прогрес все ще оминає четверту частину людства. Ситуація є особливо граматичною з огляду на те, що, за розрахунками, на межі ХХ-ХХІ ст.ст. понад 9/10 приросту робочої сили припадатиме на країни, що розвиваються. Наприкінці XX ст. глобальна проблема віднайдення пропорційності економічного розвитку також стала актуальною для постсоціалістичних країн з перехідною економікою (в тому числі й для України).

Чи можливе подолання  диспропорцій у рівнях розвитку світового господар-ства? Економічний розвиток країн світу впродовж останніх двох століть доводить, що ефективна перебудова господарства окремої країни, швидкий його розвиток є можливими.

Ось приклад з історії. Розорена з поруйнованими містами країна, заводи якої стоять, а зубожіле населення аби прожити торгує та генделюе. Продовольчих і промислових ресурсів - обмаль, нафти - немає. Товари держави на світовому  ринку не конкурентноздатні,  а  країни-сусіди  вже  стали  на  шлях  індустріальної перебудови. Здавалось би - повна безнадія.

Прикладів радикальних  економічних перетворень окремих  держав на шляху розвитку цивілізації  чимало. Економіка більшості сучасних економічно розвинутих країн перебувала свого часу на досить низькому рівні розвитку: США, Канада, Австралія розпочинали розбудову своєї економіки на неосвоєних землях нових континентів. Японія в останній чверті XIX ст. розпочала розбудову індустріальної держа-на островах, які століттями до цього були в стані ізоляції від світу. «Далекосхідні тигри" розбудували сучасне господарство, розпочавши майже з нуля. Які ж передумови визначають успіх руху від відсталості до прогресу? Безумовно, першою з них є вибір шляху соціально-економічних перетворень, на якому держава має визначити свою стратегію економічної політики і створити різні механізми її реалізації. Досвід свідчить, що першою передумовою розвитку є затрат на освіту та підготовку кадрів. Однак головним питанням економічної політики від Держава, яка вибирає ринкові відносини основою розвитку своєї економіки, формує певну модель системи власності в країні (вибір співвідношення державної та приват-ної власності, проведення приватизації тощо), створює ефективну законодавчу базу господарської діяльності та систему управління, дбає про забезпечення соціальних потреб та охорону довкілля. Отже, створюються умови, за яких продуктивні сили ма-ють змогу нарощувати продуктивність праці, капіталу, землі тощо.

Другою передумовою  є реалізація досягнень науково-технічного прогресу, на який, в свою чергу, впливають історія, культура, освіта, наука. Через суспільний поділ праці та механізми інвестування здобутки науково-технічного прогресу перетворюються у фізичний (споруди, машини, устаткування тощо) та людський І або інтелектуальний капітал. У XX ст. залучення нових і найновіших технологій \ дало змогу багатьом країнам використовувати свої економічні ресурси набагато продуктивніше, ніж будь-коли в історії і досягти різкого збільшення виробництва за порівняно короткі періоди. Так, якщо в період першої промис-лової революції (XIX ст.) подвоєння обсягу виробництва на душу населення у Ве-ликобританії було досягнуто більш як за півстоліття, а в США — за 46 років, то в другій половині XX   ст. такого самого результату Японія, Республіка Корея і Китай досягли за 10-12 років економічного розвитку.

Третьою передумовою  є інтеграція в світове господарство. Ефективний екс немічний розвиток стає можливим, коли вільний рух товарів, капіталу, наукове технічної інформації сприяє економічному зростанню всіх країн світу. Так, під час промислової революції XIX ст. у процесі взаємодії «піднялось» господарство країн Європи, а в наш час такі країни, як Японія, США, «далекосхідні тигри» завдяки обміну товарами, технологіями і капіталом стали головними дійовими особами на світових ринках.

Отже, проблема забезпечення поступального і пропорційного  розвитку госпо-дарства світу, окремих  його країн має глобальний характер, оскільки її немож-ливо розв'язати без  взаємодії всіх учасників світової спільноти і використання механізмів міжнародного поділу праці.

Висновок

Низка науковців наголошують  на існуванні значного технологічного розриву між країнами світу, що автоматично  трансформується у економічний  розрив. Як зазначає Дж.Сакс, світ сьогодні розділений не ідеологічно, а технологічно – на світ тих, хто володіє технологіями, і світ тих, хто ними не володіє. У свою чергу, Г.Лукас та Р.Силла стверджують, що грандіозні інноваційні кластери, що сформувались навколо Інтернету та інших інформаційних технологій, носять ознаки зростаючих глобальних нерівностей. У підтвердження цього, К.Антонеллі зауважує, що цифрова революція загрожує поглибленням глобальних економічних диспропорцій через так званий ефект зачарованого кола. Тобто, країни, що володіють інфраструктурою для впровадження ІКТ у власні виробничі функції та організаційні структури, надалі отримують перевагу завдяки зростанню рівнів продуктивності та міжнародної конкурентоспроможності, тоді як ті країни, що не володіють ними, ще більше віддаляються від передових через свою нездатність конкурувати.

У той час як багаті країни акумулюють доходи, що надходять  внаслідок реалізованих інноваційних ідей, вони здатні створювати нові робочі місця та відкривати нові економічні можливості для розвитку, і, як наслідок, нагромаджують ще більші доходи. Оскільки інновації призводять до зростаючих доходів ще й завдяки ефекту масштабу, розрив між тими країнами та регіонами, що здійснюють інноваційну діяльність, та тими, що не здатні до неї, поглиблюється.

Так, визнаним вимірником ефективності запроваджених нововведень слугує показник продуктивності, що оцінює прибутковість комбінації факторів виробництва – матеріальних (земля, устаткування, ресурси, люди) та невидимих (знання, навики). Ключова відмінність між продуктами традиційної економіки та продуктами інформаційної економіки полягає у різниці між їхніми витратними функціями. Оскільки для продуктів традиційної економіки характерна зростаюча вартість одиниці виробництва до моменту досягнення ефекту масштабу, фірми традиційної економіки працюють в умовах спадаючих доходів. На противагу цьому, фірми інформаційної економіки працюють в умовах зростаючих доходів завдяки спадаючій, або практично незначній вартості одиниці відтворення. Продукція інформаційної економіки, зазвичай, є надзвичайно наукомісткою, тоді як фізичні ресурси, необхідні для її виготовлення, можуть бути мінімальними. Початкова гранична вартість виробництва продукту інформаційної економіки є відносно високою, порівняно з граничним доходом (вартість одиниці продукту), що пояснюється високою вартістю виробництва першої одиниці таких продуктів, як, наприклад, програмного забезпечення. Після цього вартість відтворення чи виробництва стає незначною з огляду на різке падіння кривої граничних витрат, яка поступово з’єднується з кривою пропозиції. Саме тому високотехнологічна продукція інформаційної економіки головним чином ґрунтується на знаннях та інноваціях, а не на фізичній сировині та капіталі, тоді як продукція традиційної економіки - навпаки. Норма прибутку фірм, що працюють у сфері економіки знань, залежить від темпів, з якими вони здатні створювати нові продукти та послуги, що, в свою чергу, залежать від того, якими темпами генеруються нові знання (ідеї, що призводять до нових відкриттів та інновацій), та від того, на скільки сильно захищені права на інтелектуальну власність. Тому, теоретично, всі фірми, що працюють у сфері економіки знань, можуть отримувати необмежені прибутки, за умови створення ними попиту на свою продукцію та утримання позицій на ринку.