Національно-визвольні рухи Наддніпрянської України XVIII ст

    Оскільки  окремі періоди життя Пугачова були тісно пов’язані з Україною, знав він і українську мову .на Україні поширювалися маніфести та укази Пугачова, діяли його численні агітатори (так звані «розгласителі»). На Слобожанщині, Лівобережжі й Запоріжжі на той час склалося надзвичайно напружене становище. Селян і козаків збуджували чутки про можливість загального повстання .Активно діяли повстанські формування, найбільшими з яких були загони Утвенка та Неустроєва, часто нагадували про себе гайдамацькі загони на Слобожанщині. На Запоріжжя прибули пугачовські полковники Ємельянов і Стодола. Повстанську армію Пугачова поповнили селяни і козаки Лівобережної та Слобідської України, запорозькі козаки ,учасники гайдамацьких рухів на Правобережжі, а також українські поселенці Яїку, Дону, Сибіру. Окремі полки очолювали вихідці з України-отамани В.Журба, С.Черкашин, І.Захлиста, один з організаторів артилерії повстанців С.Карамацько та інші.

    Незважаючи  на поразку ,селянська війна під  проводом Пугачова до самих підвалин розхитала феодально-кріпосницьку систему царської Росії. У ній взяли участь якнайширші соціальні верстви ,представники різних народностей. У цій війні ,по суті, було порушене питання про знищення кріпосництва, під її впливом формувалася передова громадська думка, просвітницька ідеологія. Відгомін війни ще довго проявлявся в антифеодальній боротьбі народних мас. Дивно, що в сучасному російськомовному посібнику Михайлова немає й згадки про війну під проводом Пугачова, адже події перериваються на даті смерті Петра першого-28 січня 1725 р. [2,c.122];потім автор продовжує розповідь про війну 1812 р. Тобто було виключено цілу книгу з історії Росії та України.

    У той час як українські селяни й  козаки вели боротьбу разом з повстанцями  Пугачова, українські поміщики виступили на боці російських поміщиків і царизму.

    Видатним  ватажком повстанських загонів, які в 1776-1784 рр. вчинили багато нападів на поміщицькі маєтки, будинки купців і багатіїв на Лівобережжі і Правобережжі ,був син кріпака, потім запорізький козак ,учасник Коліївщини С.І.Гаркуша [1,с.232].У судових справах називаються 74 населених пункти, де побували загони Гаркуші. Відібрані у панів і багатіїв гроші й майно Гаркуша та його побратими роздавали бідним і знедоленим. Кілька разів Гаркушу арештовували і ув’язнювали ,проте він знову й знову виривався на волю, щоб продовжити боротьбу. Востаннє його схопили в лютому 1784 р. [1,239с.] і після жорстоких катувань заслали на довічну каторгу до Херсона, де він і загинув.

6. Повстання в селі Турбаях

    Одним з найбільших антикріпосницьких  виступів другої половини XVIII ст. на Лівобережжі було повстання с селі Турбаях на Полтавщині (тепер Глобинського р-ну Полтавської обл.) 1789-1793 рр.[6,c.155]

      Після визвольної війни 1648-1654 рр. с. Турбаї, населене козаками й посполитими ,вважалося вільним військовим селом. Але в 1722 р. миргородський полковник Данило Апостол, виписавши турбаївців з козацького компуту, «велів по ревізіях писати їх своїми підданими».З 1776 р. Турбаї належали поміщикам Базилевським, і вони експлуатували турбаївців як своїх підданих.[1,c.239]

    Борючись  проти покріпачення, турбаївці подали позов у сенат .У червні 1788р. Сенат визнав козацькі права і привілеї лише за 76 [5] турбаївськими родинами (в селі проживало близько 2 тис. чоловік). Це викликало обурення решти селян .На початку січня 1789 р.[4,323] вони відмовилися виконувати феодальні повинності та сплачувати податки на користь власників села і створили селянсько-козацьке самоврядування: обрали отамана, писаря і суддю, що зосереджували всю повноту виконавчої влади. Найважливіші питання вирішувалися на загальному сході жителів села. Уже в лютому 1789 р. Турбаї повністю випали з орбіти царських органів влади й управлялися виключно виборними представниками. Невдовзі сюди прибули урядовці Голтвянського нижнього земського суду [4,с.323] ( Говтвянський [1,с.239] ) для розгляду «справи про козацтво» турбаївців, а по суті – для виконання рішення Сенату про надання козацтва 76 родинам і повернення у підданство переважної більшості селян. Турбаївці висунули вимогу записати у козаки всіх жителів і заявили, що швидше загинуть, але не визнають інших рішень, хіба що «всім царством прийдуть нас брати».

    8 червня 1789 р. [4,c.323]турбаївці повстали. Ініціаторами збройного повстання були А.Бондар, С.Левенець, Г.Ракша, К.Рогачка, В.Цапок, Н.Тарасенко та ін. Вони ж визначили основний зміст і напрям діяльності органу селянсько-козацького самоврядування –«Громадської збірні». Повстанці захопили чиновників земського суду, розправилися з поміщиками Базилевськими ,конфіскували панське майно, примусили судових урядовців визнати їх усіх козаками. Відтоді протягом чотирьох років влада в Турбаях належала «Громадській збірні», яка здійснила перерозподіл угідь і майна поміщиків, вела переговори з царськими органами влади, відігравала велику роль у консолідації повсталих. У народній пісні співається:

    Од  Турбаїв до Вергунів покопані шанці –

    Як  побили Базилевців у п’ятницю вранці.

    Ой  на горі вогонь горить, а в долині димно, –

    Як  побили Базилевців – усім панам  дивно. 

           Турбаївське повстання вплинуло а навколишні села. Жителі Кринок, Остап’я також припинили виконувати феодальні повинності та почали вимагати від судових органів записати їх до козацьких реєстрів. 

    Через складне становище (французька буржуазна  революція, війни зі Швецією й Туреччиною ) царський уряд якийсь час намагався покінчити з повстанням без застосування військової сили. Але турбаївці не корилися. У 1793 р. в Турбаї були введені війська з гарматами, які й розправилися з повстанням. Найбільш активних учасників побили канчуками , вирвали ніздрі, зробили на щоках і лобі тавро «вор» і відправили на каторжні роботи в Тобольськ, інших – покарали канчуками. Було вирішено знищити село , «щоб про нього й згадки не лишилось». Мешканців села вигнали з Турбаїв і під конвоєм переселили в Таврію і до Дністра. Турбаї були знесені з лиця землі, а село, яке виникло на цьому місці, пізніше називалося Скорбним.[1,с.240]В інших джерелах пишуть, що Турбаї було лише перейменовано у Скорбне [4,с.323].

    Повстання в Турбаях було локальним ,але  значення його вийшло далеко за межі одного села. Воно, як у фокусі, увібрало в себе гнів і ненависть селянських мас до експлуататорів, їх багатовіковий досвід боротьби за визволення з-під кріпосного гніту. Тверда воля не коритися більше поміщикам, рішучість і непохитність у намаганні покінчити з їхнім пануванням, добитися волі свідчили про те, що народні маси дедалі більше ,що вони жити по-старому не можуть і що змінити їхнє життя на краще може тільки збройна боротьба. Пам'ять про Турбаївське повстання живе у народній пам’яті.

    У цілому селянські повстання ,всі  антикріпосницькі рухи, що охоплювали селянські маси різних національностей, незважаючи на свою стихійність, розхитували кріпосницький лад і згуртовували маси на боротьбу з їхніми класовими ворогами.

7. Висновок

    Отже, в своїй роботі я розглянула національно-визвольні  рухи Наддніпрянської України XVIII ст. і переконалася в тому, що протягом усього століття український народ намагався відчайдушно позбавитися феодальної залежності, соціального та національного гніту.

      Втечі, переселення, збройні виступи народних мас відбувалися по всій території Наддніпрянщини. Це свідчило про вперту боротьбу проти кріпосницьких тенденцій, які були жахливими сторінками в історії українського народу.

    Національно-визвольна  боротьба не тільки розхитувала феодально-кріпосницьку систему, але й сприяла консолідації українського народу, готувала грунт для об’єднання українських земель, кристалізувала соціальну і національну свідомість народних мас. Визвольні прагнення українського народу стали могутнім джерелом гуманістичних, просвітницьких, демократичних течій громадської думки, надихаючим прикладом для учасників революційного руху наступних часів.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    8. Джерела використаної літератури

      1.Рибалка І.К. Історія України.  Дорадянський період: Підручник  -2-ге вид., перероб. і допов. -К.:Вища школа,1991.-607 с.

     2. Михайлов Л.А. История отечества: Учебное пособие. –  3-е издание дополненное и переработанное – Керчь, 2001. – 318с.

        3.Бойко О.Д. Історія України: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Видання 3-тє ,виправлене, доповнене.-К.:Академвидав,2006.-688с.

       4.Історія України: Курс лекцій: у 2 кн.Кн.1-Від найдавніших часів до кінця XIX століття / Мельник М.Г., Гуржій О.І., Демченко М.В. та ін.-К.:Либідь,1991.-576 с.

       5. Лола А.П. .Гайдамацький рух на Україні в 20-60-х роках XVIII ст., Київ 1965, 135 с.

       6.Нартов В.В. Історія України з давніх-давен до сьогодення: навчальне видання, Харків, 2007. -349 с.