Національна економіка

План

Вступ

1. Сутність інститутів  національної економіки.

2. Демократія і свобода  як базові інститути національної  економіки.

3. Базисні інститути : власність, влада, управління, праця.

Висновок

Список літератури

 

Вступ

Ґрунтовний підхід до аналізу базисних інститутів дає концепція інституціональних матриць, яка розрізняє ідеологічні, політичні та економічні інститути. Своє формальне закріплення базисні інститути отримують в правових інститутах.

Базисними інститутами національної економіки за О. Уільямсоном слід вважати основні політичні, соціальні то правові інститути, що складають основу виробництва, розподілу, обміну та споживання, - суспільного відтворення. Саме базисні інститути визначають домінуючий тип економічної системи, оскільки вони визначають ключові правила здійснення господарської діяльності.

У найзагальнішому визначенні, зазначають В.С. Савчук та В.Д. Якубенко,  під базисними економічними інститутами розуміють обмежені певними правилами, нормами, рамками особливі сфери соціальних відносин, належність до яких  наділяє економічних суб’єктів стратифікованим статусом і виступає підгрунтям отримання специфікованих вмінених доходів[5, c. 49].

Серед різноманіття правил, норм, рамок, що регламентують  економічну поведінку, виділяють базисні економічні інститути – власності, влади, управління, праці -  взаємообумовленість яких формує інституційну  підсистему економіки.

 

1. Сутність інститутів національної економіки.

Інститути національної економіки - це ключові елементи будь-якої економічної системи; механізми  упорядкування економічних дій, що становить сутнісну основу економічної  системи суспільства. Це поняття  ширше за "господарський механізм", оскільки відображає не лише форми  і способи регулювання та управління економічними процесами, а й способи  поєднання ресурсів у суспільному  виробництві товарів та послуг на принципах виконання інститутами  в суспільстві певних, лише їм притаманних  ролей та функцій. Іншими словами, система  інститутів економіки у їх взаємодії  та розвитку і є економічна система  суспільства.

Поняття "інститут" еволюціонувало від його розуміння як стійких  звичаїв мислення (Т. Веблен), правил гри (Т. Парсонс, О. Уільямсон), мовних символів, традицій і права (У. Гамільтон, Дж. Ходжсонс), організацій (Д. Лафт) до їх розуміння як закріплених правом та організаціями звичаїв, норм і традицій, що становлять основу упорядкованого розвитку елементів та підсистем певного суспільства.

До основних базових інститутів економіки представники інституціоналізму  відносять працю, владу, власність  та управління. Вони є спільними  для усіх економік, проте конкретні  форми їх прояву (у кількісному  та якісному вираженні) можуть видозмінюватись  і впливати на формування різних моделей  національної економіки.

Комбінація базових економічних  інститутів - це формування елементів, складних підсистем господарської  системи та взаємозв'язків між  ними в кожному конкретному суспільстві. Взаємодія та згрупування базових економічних інститутів формує інституціональну матрицю суспільства із здатністю до саморозвитку і само підтримки, що є підсистемою суспільства поряд з політичною, соціальною, технологічною, демографічною та екологічною суспільними підсистемами.

До інституціональних  елементів національної господарської  системи відносять: підприємства, робітників, фірми, домогосподарства - мікрорівень національної економіки. У кожному з цих елементів тісно переплітаються праця, управління, власність та влада, формуючи скелет кожного з елементів.

До інститутів національної економіки також відносять  податки, грошову систему, доходи, планування, виробництво, обмін, розподіл, споживання тощо, оскільки вони виступають конкретними  формами прояву базових економічних інститутів.

Взаємодії базових економічних  інститутів у рамках економічної  підсистеми певного суспільства  визначає основні інститути національної економіки, в яких відбуваються ці взаємодії. До них, окрім зазначених вище, можна  віднести: економічний потенціал  держави, господарський механізм регулювання, особливості державного устрою, традиції, менталітет, характер нації, господарські комплекси та галузі економіки, стратегію  економічного і соціального розвитку держави, особливості реалізації планування та прогнозування розвитку економіки, специфіку входження та місце  країни у світовому господарстві, забезпечення безпеки національної економіки в умовах посилення  глобалізації та інтеграції економічних  відносин та ін.

 

2. Демократія і свобода як базові інститути національної економіки.

Особлива  увага останнім часом як у країнах  постіндустріального типу, так і  в країнах з трансформаційною економікою, приділяється таким інституціям, як демократія та свобода.

Вони є загальними інституціями сучасного громадянського суспільства, що визначають якісний рівень розвитку всіх його підсистем. З філософської точки зору демократія та свобода  є всезагальними дефініціями, що в різних сферах суспільної життєдіяльності  набувають своїх конкретних рис  та форм. А їхня загальна сутність полягає  в тому, що вони пронизують саму сутність людей і суспільства загалом  у процесі його постійного розвитку.

Демократія (грец. demokratia - народовладдя) - форма суспільної влади і держави, що ґрунтується на визнанні народу як джерела влади.

Головними принципами демократії, що найбільш повно відображають її сутність як інституції громадянського суспільства, є: рівноправність усіх громадян, наділення їх соціальними, політичними, національними та іншими правами  та свободами, що закріплюються в  законі та традиціях, право на участь в управлінні державою і суспільством, підпорядкування меншості більшості.

Основою демократії в економічній  підсистемі кожного суспільства, тобто  національної економіки, є: економічна демократія, що означає реальну можливість і право реалізувати свої права  власності (задеклароване і фактичне) працівника на свою робочу силу, на частку власності (колективної і державної) у формі певної кількості акцій  та її реалізації через механізм привласнення економічного мінімуму дивідендів, або  право на частку приватної власності, на управління власністю; право індивідів  на власний розсуд обирати сферу діяльності тощо.

Економічна демократія - теорія, практика і наслідки втілення принципів демократії в економічні відносини, демократизація всього господарського механізму суспільства. На сучасному етапі ідеї економічної демократії розвиваються як на мікрорівні через безпосередню участь трудящих в управлінні підприємствами - приватними, колективними і державними, вільне підприємництво, забезпечення реалізації принципів добросовісної конкуренції тощо, так і на макрорівні - в масштабах національної економіки з урахуванням рівня її розвитку.

На рівні національної економіки розвиток економічної демократії передбачає:

o наявність органів соціального  партнерства або економічного самоуправління;

o процес залучення профспілок  до співволодіння підприємством  через збільшення частки участі (фондів) у прибутках підприємств;

o контроль виробничих  рад за значною сферою господарської  діяльності (зайнятість, соціальна  політика, гуманізація праці тощо).

Свобода в  широкому значенні - це здатність окремої  людини, трудового колективу, окремих  соціальних верств і груп приймати рішення і діяти відповідно до власних інтересів (економічних, соціальних, політичних та ін.) і цілей з урахуванням  об'єктивних умов (а отже, об'єктивних законів) та загальнолюдських інтересів і принципів життєдіяльності.

Свобода і  вільна свідома діяльність людини - найважливіша риса її сутності і об'єкт  дослідження широкого кола наук.

Голландський філософ  Б. Спіноза розглядав свободу  як свободу людини від рабської залежності від зовнішніх умов, що сковують її життя; К. Маркс - як усвідомлену необхідність (здатність людини, колективу обирати  і приймати рішення з усвідомленням  справи); В. Вернадський - як свободу  думки і віри розумної людини.

Найбільше свобода залежить від економічної свободи окремої  людини, трудового колективу. Розвиток людської цивілізації довів необґрунтованість  тверджень багатьох учених (А. Сміта, Дж.-С Мілля та ін.), що найбільшого  розквіту свобода набуває за найменшого впливу держави на прогрес суспільства. Найважливіша умова свободи людини, трудового колективу залежить від  характеру власності на засоби виробництва  та відсутності заснованих на них  відносин експлуатації. Великого значення при розвитку національної економіки  набуває свобода вибору.

Економічна свобода в  найширшому значенні - це форми і  варіанти економічної поведінки  підприємств, сім'ї, окремих громадян у виборі сфери застосування своїх  здібностей, знань, професії, способів розподілу доходів, споживання матеріальних і духовних благ.

Основою економічної свободи  є:

o плюралізм форм власності,  зокрема існування приватної,  колективної, державної, інтегрованої власності та їх різновидів;

o наявність політичної  свободи;

o досконале законодавство, зорієнтоване на права людини;

o економічний прогрес;

o відсутність значної  кількості безробітних тощо.

Економічна свобода економічних  суб'єктів (суб'єктів господарювання) - це право привласнювати об'єкти власності, обирати сфери прикладання  своїх знань, здібностей у межах  різних форм власності та організаційно-правових форм господарювання, а також способів придбання ресурсів, розподілу доходів, споживання благ.

 

3. Базисні інститути : власність, влада, управління, праця.

У теорії суспільно-економічної формації традиційним є віднесення праці  в її структурованості  на “прості моменти” до сфери продуктивних сил, власності -  до виробничих відносин,  які визначають зміст економічного базису, влада розглядається як  суттєвий елемент надбудови; за управлінням закріплюється роль  опосередкованого  моменту між виробничими відносинами і надбудовою (господарський механізм). 

Власність, влада, управління, праця  є базисними економічними інститутами, бо виступають  для їх носіїв підставою отримання “вмінених” доходів, і саме функція “вмінення”, суспільного визнання та правового закріплення “справедливості” отримання чотирьох специфікованих  типів доходів (прибутку, ренти, підприємницького доходу, заробітної плати) - головне в правилах гри, які диктуються власністю, владою, управлінням, працею.

Без сумніву, інститути  власності, влади, управління, праці, особливо в їх прикладанні до корпоративного сектору економіки є такими, що потребують подальшого опрацювання. Серед  російських вчених, що активно використовують неоінституціональні концепції слід виділити С. Авдашеву, В. Автономова, О. Анан’їна, А. Аузана, Р. Капелюшнікова, Я. Кузьмінова, Ю. Латова, В. Маєвського, С. Малахова, В. Мау, А. Нестеренко, Р. Нурєєва, О. Олійника, В. Полтеровича, В. Радаєва, В. Тамбовцева, Л. Тимофєєва, А. Шаститко, А. Яковлева та інших.

В українській економічній науці  інституціональні підходи поки що не набули достатнього розповсюдження і не посіли відповідного місця. В працях визнаних українських вчених — А. Гальчинського, В. Гейця, А. Гриценка, Б. Кваснюка, П. Леоненка, Д. Лук’яненка, С. Мочерного, В. Савчука, Ю. Пахомова, О. Філіпенка, А. Чухна, І. Школи та ін. деякі постулати інституціональної теорії часом згадуються, але мають неосновне, допоміжне значення.

Визначення власності  як відносин між людьми з приводу  відчуження-привласнення речей, як послідовну зміну процесу відчуження на стан привласнення, з наступним переходом  у процес привласнення і стан відчуженості, може бути рефлексивно, як “власність в собі” згорнуте в інше: “власність є відносини з приводу виключного права суб’єкта привласнення на дії з відчуженим об’єктом”.

В центрі уваги економіко-правового (інституціонального) підходу до визначення прав власності була (з часів римського права) та залишається проблема можливостей та меж специфікації та розмивання цих прав.

Співставлення тріади та пучку прав власності дає підстави стверджувати, що відмінності між ними слід бачити не в більшій прогресивності чи “сучасності” пучку прав власності, навіть не в кількості його правоспроможностей, а, скоріше, в традиціях острівного та континентального права.

Характеризуючи інституціональний зміст відносин економічної влади, її можна визначити як поле впливу однієї сторони вольового відношення на іншу сторону, що детермінує її поводження з урахуванням легітимності відправлення владних функцій.

Економічна влада є основою рентоорієнтованої поведінки. У ситуації, коли носіями рентних інтересів і рентоорієнтированого поводження є господарські і державні суб’єкти, що домінують у сформованій системі влади, — а саме це характерно для нерівноважної влади, — то рентні інтереси і рентоорієнтироване поводження стають домінуючими в даному економічному середовищі.

Ключовим поняттям у визначенні інституціонального змісту управління є організація. Організація як функція суб’єкту управління, фіксує “свій результуючий слід” у структурі його об’єкта, який у свою чергу, забезпечує зворотний об’єктно-суб’єктний, структурно-функціональний зв’язок в управлінських відносинах.