Международний подил

(виробництво продуктів), по детальна (виробництво частин, компонентів

продуктів) і технологічна, чи стадійна, спеціалізація (здійснення

окремих операцій або виконання окремих технологічних процесів, наприклад

складання, фарбування, зварювання, термічна обробка тощо).

              Найповнішого розвитку усі види спеціалізації виробництва набули в

машинобудуванні, що пояснюється так. По-перше, його продукція має

конструктивні особливості - машини, устаткування, механізми складаються

з великого числа компонентів (агрегати, вузли, деталі), виробництво яких

вимагає свого відособлення, тобто спеціалізації. По-друге, продукція

машинобудування має багато кількісних і якісних особливостей. Вона

включає вироби сотень тисяч найменувань, які випускаються у різних

масштабах (одиничне, дрібно- та ве-ликосерійне,   поточно-масове 

виробництво).   Через   конструктивну складність виробництво багатьох з

них вимагає кооперованої роботи десятків, сотень і навіть тисяч

підприємств різних країн. З особливістю машинобудівних виробів пов'язана

і концентрація випуску найбільш складних з них на обмеженому числі

підприємств у вузькому колі країн. По-третє, для машинобудування

характерні технологічні особливості продукції, що випускається, через

які одні й ті ж заготовки та деталі виробляються із застосуванням різних

технологічних процесів, у тому числі тих, які припускають масове

спеціалізоване виробництво. При цьому межі національного ринку зазвичай

стають тісними для такої продукції.

5.Основними показниками рівня міжнародної спеціалізації галузі є такі:

• коефіцієнт відносної експортної спеціалізації:

Kr=Ek / Ec ,

де Ek — питома вага товару в експорті країни; Ec — питома вага товару в світовому експорті.

Якщо Kr > 1, то галузь або товар вважаються міжнародноспеціалізованими;

• експортна квота у виробництві галузі:

Ek=E / Oвн ,

де Е — обсяг експорту за даний період; Oвн — обсяг внутрішнього виробництва.

Експортна квота характеризує значення експорту продукції певної галузі для економіки країни.

Міру участі національного господарства в МПП характеризує індекс товарності, t.

t={(E+I) / P}•100 ,

де Е — річний експорт; I — річний імпорт; Р — річний валовий внутрішній продукт.

  Вищерозглянуті показники характеризують різні аспекти участі країни в системі міжнародного поділу праці в народногосподарській формі. Але крім народногосподарської існують і інші форми МПП — внутрішньогалузева, міжгалузева і міжродова. Кожна з них викликає великий самостійний інтерес для аналізу процесу розвитку міжнародного поділу праці. Для цього можуть бути використані ті ж самі показники і методи їхнього розрахунку, але кількісні величини цих показників будуть вже іншими, тому що внутрішньогалузева, міжгалузева і міжродова форми припускають поділ праці не на рівні всіх обсягів валових внутрішніх продуктів країн, а в масштабах окремих підрозділів національних економік.

6. Кооперування

З ускладненням виробничого процесу субконтрактні відносини набувають більш довгострокового характеру. Переваги довгострокового коопераційного співробітництва почали широко використовувати японські компанії, а потім цю практику перейняли і в інших країнах. У машинобудуванні, наприклад, японці укладають договори з субпостачання на 5-6 років. Вибравши найбільш надійних партнерів, великі фірми фактично закріплюють їх за собою за допомогою довготермінових контрактів, створюють спілкі субпостачальників. Такі спілки мають, зокрема, ”Тойота” та ”Ніссан”. Фірми, які входять в ці спілки, обслуговують винятково або переважно вказані автомобільні гіганти. У межах цих спілок головні компанії проводять велику роботу, пов’язану із зростанням технічного рівня та планування виробництва, його комп’ютеризації, контролем якості, підготовки штату, удосконаленням керівництва. Іншими словами, з стороннього спостерігача стану справ у субпідрядників головні фірми перетворюються в їх активних спонсорів та партнерів.

Великі зміни проходять і у відносинах фірм-кооперантів зі споживачами кінцевого продукту. Висока технічна складність продукції в багатьох випадках призводить до безпосередньої участі споживача в розробці, а інколи і у виробництві товару. Вважається, що така практика стимулює нововведення. Така властивість характерна для авіаційної, космічної промисловості, сфери зв’зку, приладобудування, електроніки. Так, західнонімецька компанія ”Келлер унд Кнаппих”, яка випускає промислові роботи, спільно з рядом автомобілебудівних фірм розробляє вироби, які згодом будуть вироблятися із застосуванням цих роботів. Ефект від такої кооперації подвійний: забезпечується пристосованість виробів до характеру виробничого процесу і при цьому максимально враховуються потреби клієнтів. Споживач тут стає учасником науково-технічної або науково-виробничої кооперації, досить відчутно впливаючи на виробниче співробітництво.

Велика роль в міжнародній кооперації належить національним і міжнародним галузевим і товарним спілкам підприємств, організаціям типу коопераційних бірж. Так, ще в 1963 році в Нідерландах була створена організація ”ВОТІ” для обміну субконтрактами в галузі металообробки. За певну плату її члени отримують інформацію про інші фірми – спеціальний бюлетень, в якому містяться відомості про вільні потужності та замовлення.

Допомога урядів розвинутих  країн дрібним та середнім вузькоспеціалізованим   фірмам   щодо  автоматизації   виробництва, здійснення наукових досліджень – це одночасно і фактор, який сприяє налагодженню їх виробничої кооперації. У багатьох випадках коопераційні об’єднання отримують пряму фінансову підтримку з боку уряду тих країн, фірми яких приймають участь в кооперації. Нерідко уряди використовують свій вплив для ”просування” коопераційної продукції на світовий ринок.

На сьогоднішній день міжнародна кооперація фірм ще не вичерпала своїх можливостей, і здається, що резерви її достатньо великі. Але справа тут не в кількісних показниках. 60-70% вартості виробу, які передані у виробництво іншим фірмам (сюди входять і закордонні) є, очевидно, граничною величиною, за якою виробник кінцевої продукції частіше всього втрачає контроль над виробництвом і збутом. Але такого показника досягають лише деякі  фірми і не в усіх галузях, хоча в торгівлі комплектуючими виробами є немалі можливості для росту, особливо у відносинах промислово-розвинутих держав з країнами, що розвиваються. Гнучкість самої міжнародної кооперації фірм, яка виявляється в швидкому пристосуванні організації і керування до умов виробництва, що змінюються, та потреб ринків, також свідчить про гарні перспективи цієї форми міжнародного господарського співробітництва.

10. МПП і Україна

Слабка включеність України в міжнародний поділ праці не тільки не відповідає, а й суперечить її національним інтересам, бо залишає економіку країни поза розвитком світових продуктивних сил, провідних напрямів сучасної науково-технічної революції, що призводить до виштовхування її на узбіччя світового економічного прогресу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що частка експорту у загальному обсязі виробництва України ще до проголошення її незалежності не перевищувала 4-5%, у той час як середньосвітовий показник дорівнював 17%. У 90-ті роки відбулося подальше зменшення експорту як у фізичному, так і відсотковому відношенні, а в його товарній структурі левова частка припадає на сировину, матеріали, товари народного споживання.

Україна поки що не готова зі своїм невідпрацьованим господарським механізмом на паритетних принципах взаємодіяти з лідерами світової економіки. Перед нею нині не тільки відкриваються широкі можливості, а й виникають нові проблеми й труднощі.

На шляху формування інтернаціонального виробництва на грунті міжнародної спеціалізації та кооперування зроблені лише перші кроки, які виявилися передусім у створенні на території України кількох сотень спільних з іноземним капіталом підприємств, а також у підписанні поки що незначної кількості контрактів із зарубіжними фірмами на поставку українським підприємствам комплектуючих деталей тощо.

Для прискорення процесу входження України у світові господарські структури необхідно брати до уваги такі обставини:

по-перше, основними орієнтирами українських виробників мають бути: технологічний фактор, світові норми та ємність ринку. Виходячи із ємності ринку, його вимог, визначаються розміри, структура та продуктивність промислового підприємства. Економічний потенціал країни в таких випадках практично не відіграє ніякої ролі, оскільки за визначальну величину береться суто технологічний фактор. Якість продукції, її асортимент, відповідність моді, а також рівень затрат - все це уніфікується незалежно від розмірів країни, її специфічних можливостей. Підприємство "вбудовано" в нішу світової господарської структури і виконує відведену йому роль;

по-друге, характерною рисою сучасного ефективного виробництва є його вибірковість. Визначальною умовою економічної раціональності промислового підприємства, тобто його здатності "йти в ногу" з науково-технічним прогресом, стало наближення його потужностей, технічного оснащення та серійності до світових критеріїв оптимальності. Звичайно, цього досягти може далеко не кожне підприємство. Керуватися світовими критеріями у своїй діяльності має насамперед експортно-орієнтований сектор економіки, покликаний стати мостом, що з'єднає національне господарство із світовим;

по-третє, важливою закономірністю інтернаціоналізації сучасних світових продуктивних сил є те, що економічна доцільність створення в окремих країнах багатогалузевої економіки, включаючи підприємства з повним технологічним циклом, поступово відпадає, бо прагнення кожної країни до самозабезпечення всіма товарами вимагає великих затрат. Значно перспективнішим шляхом є розвиток міжнародної спеціалізації та активна участь у ній дедалі більшого числа країн, що мають чіткий профіль у міжнародному економічному співробітництві та обміні. Це - загальна умова економічного і науково-технічного прогресу. Для України основними сферами міжнародної спеціалізації, виходячи з нагромадженого досвіду та її експортного потенціалу, могли б бути гірничо-металургійна промисловість, окремі підгалузі машинобудування, сільськогосподарське виробництво й туризм. Практичне здійснення цієї мети - нелегке й капіталоємне завдання, яке потребує глибокої структурної і технологічної перебудови національної економіки;

по-четверте, пошук власного місця у світовій господарській структурі вимагає знання специфіки сучасного світового ринку, який також зазнає суттєвих змін: не тільки розширюються його межі, а й зростають потреби, змінюється їхня структура, а також склад тих виробників, які задовольняють основну частку світового попиту на продукцію. Оновлення номенклатури продукції, представленої на світовий ринок, відбувається сьогодні значно швидше, ніж раніше, а враховуючи, що цей процес практично нескінченний, то в нього можуть включатися й нові держави, котрі або створили новий товар, або мають переваги в затратах виробництва. Крім того, жодна країна в сучасних умовах не може довго залишатися монополістом у виробництві передової технології, рано чи пізно досягнення НТП, у тому числі й найпрогресивніші відкриття, стають здобутком багатьох;

по-п'яте, НТР додала до традиційних факторів всесвітнього поділу праці нові об'єктивні стимули, що набувають поступово визначального характеру. Роль природних ресурсів, географічного положення, виробничого досвіду починає різко знижуватися, а натомість висуваються передова технологія, наукові розробки, висококваліфікована робоча сила, банки, розвинута виробнича інфраструктура, які передусім впливають на визначення профілю економіки тієї чи іншої країни, її позиції на світовому ринку. Цю тенденцію необхідно враховувати, розробляючи стратегію виходу України на міжнародний ринок, і з самого початку робити ставку на сучасні фактори міжнародного поділу праці.

\              Способи включення національних господарств у всесвітню систему поділу праці можуть бути різні: зумовлені об'єктивними потребами внутрішнього розвитку країни, інтересами транснаціонального капіталу, коли превалює економічний, а інколи й позаекономічний примус. Але найбільший економічний ефект досягається у тому випадку, коли країни добровільно прилучаються до міжнародного співробітництва і між ними налагоджуються рівноправні партнерські відносини на взаємовигідних принципах з урахуванням їхньої спеціалізації та напрямів діяльності. Нинішній рівень розвитку продуктивних сил у світі владно вимагає усунення будь-яких перешкод на шляху поглиблення всесвітнього поділу праці та використання переваг міжнародного економічного спілкування.

Стан ресурсного самозабезпечення України і розвиток її експортного потенціалу Подальша інтеграція економіки України у світове господарство, її ефективність великою мірою залежать від наявних ресурсів країни, які є основним елементом економічного потенціалу. Перш ніж дати характеристику останнього, нагадаємо, що площа України становить 603,7 тис. км2. Це приблизно дорівнює території таких європейських країн, як Франція та Швейцарія разом узяті.

Чисельність населення країни на початок 1996 р. становила 51,3 млн. чоловік, що не набагато менше ніж у Великобританії та Франції. Трудові ресурси України в 1995 р. становили 29,3 млн. чоловік. У народному господарстві зайнято 21,6 млн. чоловік (68% усього населення держави), сільське - 16,8 млн. чоловік. Трудові ресурси України становлять 29,7 млн. чол. Понад 25 млн. чоловік зайнято в народному господарстві, зокрема в галузях матеріального виробництва - 18,4 млн. чоловік. Спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою налічується 6,8 млн. чоловік, що становить майже 30% усіх трудових ресурсів країни.

Україна має великі запаси корисних копалин і надзвичайно вигідне територіальне поєднання сировинних родовищ. Країна володіє значними покладами вугілля, залізної та марганцевої руд, сірки, ртуті, титану, урану, мінеральних солей.

Функціонування народногосподарського комплексу України, як бачимо, значною мірою залежить від поставок з інших країн різних видів мінеральних, паливно-енергетичних, лісових та інших видів сировини. Передусім, це стосується нафти й газу. Україна забезпечена власними ресурсами газу на 22%, нафти - на 8%. Як зазначалося на колегії Державного комітету з нафти і газу, видобуток нафти в Україні в 2010 р., за прогнозами, становитиме 7-7,5 млн. т, газу - 30-31 млрд. м3. Тим часом тільки при нинішніх витратах палива країні потрібно кожного року мати 57-60 млн. т нафти та 115-120 млрд. м3 газу, що змушує нас імпортувати велику кількість вуглеводів, котрі постійно дорожчають на ринках збуту. За таких умов енергетична програма країни має бути зорієнтована передусім на підвищення ефективності власного енергетичного комплексу, розвиток енергозберігаючих технологій, на структурну перебудову економіки. Іншого шляху немає. Тут можна послатися на досвід Японії: