Маркетинговий ризик

Вступ

     Ризик – невід’ємна складова частина  людського життя. Він породжується невизначеністю, відсутністю достатньо  повної інформації про подію чи явище та неможливістю прогнозувати розвиток подій. Ризик виникає тоді коли рішення вибирається з декількох можливих варіантів і немає впевненості, що воно найефективніше.

     Можна приймати рішення та запроваджувати дії направлені на зменшення ризику але позбутися його неможливо. Ситуації коли відсутній ризик в економіці майже не зустрічаються. Більшість ситуацій яким притаманний ризик є дуже важко прогнозованими та контрольованими тому усунути ризик повністю майже неможливо. Це є причиною того, що навіть ідеальні з першого погляду рішення приводять до збитків. 
Водночас ризик слід розглядати як невід’ємний елемент процесу існування організації на ринку. Фактично, якщо основною метою функціонування організації є максимізація прибутку, то він (прибуток) є винагородою за вдало взятий на себе ризик. Марно було б сподіватися, що отримання більш менш значних прибутків не пов’язано з серйозним ризиком. 
Проблеми ризику мають розглядатися й ураховуватися як при розроблені стратегії, так і в процесі виконання оперативних завдань. У кожній ситуації, що пов’язана з ризиком постає питання: що означає доцільний ризик, де межа, що відокремлює доцільний ризик від нерозумного. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     1. Кредитний ризик  та компоненти  системи управління  ним

У найширшому розумінні кредитний ризик –  це невизначеність щодо повного та своєчасного виконання позичальником своїх зобов'язань згідно з умовами кредитної угоди. Кредитний ризик характеризує економічні відносини, що виникають між двома контрагентами – кредитором і позичальником – з приводу перерозподілу фінансових активів. Оскільки між кожною парою контрагентів складаються власні відносини, які не повторюються і не можуть бути виміряні точно, то процес оцінювання кредитного ризику досить складно піддається формалізації. Кредитний ризик має певні особливості, які має брати до уваги менеджмент банку в процесі управління.

     По-перше, оцінка кредитного ризику містить більше суб'єктивізму порівняно з іншими фінансовими ризиками, зокрема ціновими. Адже ризик зміни валютного курсу чи відсоткової ставки оцінюють усі учасники ринку, а не один банк. Це дає змогу в процесі аналізу цих ризиків покладатися не лише на власну думку, а й брати до уваги сигнали, що надходять з ринку. Відтак сама економічна сутність цінових ризиків сприяє формуванню об'єктивних уявлень про їх рівень. Щодо кредитного ризику такої можливості немає, а тому кредитний ризик має індивідуальний характер, пов'язаний з кожним конкретним позичальником. Крім того, елемент суб'єктивізму містить і оцінка фінансового стану та моральних якостей позичальника, що здійснюється кредитором. Рівень кредитного ризику, пов'язаного з одним і тим же позичальником, може відрізнятися від банку до банку.

     Друга особливість є наслідком попередньої  і полягає в тому, що для аналізу  кредитного ризику не можуть бути застосовані  методи статистики чи теорії ймовірності, що широко використовуються під час  оцінки інших ризиків. Як відомо, ці методи спрямовані на виявлення статистичних закономірностей, під якими розуміють повторюваність, послідовність і порядок у масових процесах. Однак кредитний ризик внаслідок переважання індивідуального складника погано описується поняттям статистичної сукупності. Тому в процесі оцінювання кредитного ризику перевагу потрібно надавати не статистичним прийомам, а індивідуальній роботі з позичальником. Про це свідчить і досвід закордонних банкірів, які під час визначення кредитного ризику широко користуються такими прийомами, як індивідуальні бесіди з потенційним позичальником, відвідування підприємства, фундаментальний аналіз загального стану галузі, в якій працює позичальник.

     Отже, теоретично для оцінки кожного окремого кредитного ризику має бути застосована  спеціально створена для цього методика, яка б давала змогу врахувати  всі особливості конкретного позичальника. Звичайно, на практиці реалізувати такий підхід досить складно і не завжди доречно. Крім того, певні характеристики позичальника, наприклад, його моральні якості або репутація, які визначають наміри щодо повернення кредиту, не можуть бути виміряні кількісно. Тому в процесі аналізу застосовують певні формалізовані процедури та методики, які дають змогу оцінити основні параметри платоспроможності позичальника, абстрагуючись від другорядних. Хоча інколи саме другорядні з погляду кредитора чинники, на які він своєчасно не звернув увагу, стають причиною підвищення кредитного ризику.

     По-третє , кредитні ризики тією чи іншою мірою супроводжують всі активні (а не лише кредитні) операції банку, а тому потреба в оцінці кредитного ризику виникає в банку досить часто. Крім того, власне кредитні операції супроводжуються не лише кредитним, а й іншими ризиками: відсотковим – за надання кредиту під плаваючу ставку, інфляційним – за видачі довгострокового кредиту під фіксовану ставку, валютним – за надання позички в іноземній валюті та ін. Отже, у процесі аналізу потрібно чітко відрізняти кредитний ризик, пов'язаний з неповерненням основної суми боргу та відсотків, від інших видів ризику, оскільки до них застосовуються різні методи управління.

     Таким чином, проблема зниження кредитного ризику великою мірою залежить від досконалості застосовуваних банком методів його оцінювання. Ці методи можуть бути уніфіковані  лише до певної міри, адже кожен банк має власну клієнтуру, свій сегмент  ринку, галузеву специфіку, конкретні  можливості. Обрані банком методи мають максимально врахувати ці особливості і втілювати диференційований підхід до оцінки кредитного ризику, адже показники, за якими оцінюється діяльність одних позичальників, можуть бути зовсім неприйнятними для інших. Водночас мінімальний рівень уніфікації методики аналізу кредитного ризику необхідний, адже це допомагає банкам розробити власну систему підтримки управлінських рішень щодо надання позичок і забезпечує заданий рівень якості кредитного портфеля банку.

     Пошук оптимального співвідношення між уніфікацією  та диференціацією у підходах до оцінки кредитного ризику здійснюється й у  вітчизняній банківській практиці. Диференціація забезпечується через кредитну політику, яку кожен банк формує з огляду на свою стратегію та на власний розсуд, а уніфікація – через методику аналізу, розроблену НБУ для формування резерву під кредитні ризики. Методика НБУ і методи кредитного аналізу банків постійно переглядаються, уточнюються, удосконалюються. Управління кредитним ризиком банку здійснюється на двох рівнях відповідно до причин його виникнення – на рівні кожної окремої позички та на рівні кредитного портфеля в цілому.

     Під час оцінки кредитного ризику доцільно розрізняти індивідуальний та портфельний кредитні ризики. Джерелом індивідуального кредитного ризику є окремий конкретний контрагент Компанії.

     Оцінка  індивідуального кредитного ризику передбачає оцінку кредитоспроможності  такого окремого контрагента, тобто  його індивідуальну спроможність своєчасно  та в повному обсязі розрахуватися за взятими зобов'язаннями.

     Портфельний кредитний ризик виявляється  у зменшенні вартості активів  Компанії (іншій, аніж унаслідок зміни  ринкової процентної ставки). Джерелом портфельного кредитного ризику є сукупна заборгованість Компанії за операціями, яким притаманний кредитний ризик, портфель дебіторської заборгованості тощо. Оцінка портфельного кредитного ризику передбачає оцінку концентрації та диверсифікації активів Компанії.

 
2. Засоби захисту  від кредитного  ризику

     Найбільш  загальні засоби страхування ризиків  у банківській практиці зводяться  до їх диверсифікації (тобто розподілу, регулювання структури і розмірів), а також до постійного контролю з боку банку за виконанням необхідних співвідношень і нормативів (наприклад, нормативу максимального розміру ризику на одного позичальника, нормативу великих кредитних ризиків, що встановлюються центральним банком) та здійснення у разі необхідності заходів по їх коригуванню.

     Істотну роль при цьому відіграє наявність  у банку належної інформаційної  бази і сучасних технологій, кваліфікованого  персоналу, а також проведення постійних  заходів з прогнозування економічної  кон'юнктури. Однак здійснення подібних заходів потребує значних витрат і доступне лише досить великим банкам.

     Управління  кредитним ризиком (його мінімізація) здійснюється за допомогою таких заходів:

     - лімітування кредитів;

     - диверсифікації портфеля позичок банку;

     - контролю за використанням кредиту  та оперативності при стягненні боргу;

     - страхування кредитних операцій;

     - достатнього та якісного забезпечення наданих кредитів;

     - аналізу кредитоспроможності позичальника.

     І спосіб - встановлення позичальникам лімітів кредитування. Як правило, банки встановлюють ліміт, який регламентує розмір обороту по видачах кредиту за певний період (ліміт видачі). У деяких випадках встановлюється ліміт заборгованості, який регламентує заборгованість за кредитом на певну дату.

     Надання кредитів за допомогою ліміту видачі здійснюється, як правило, шляхом відкриття  кредитної лінії (характеризує оборот по видачі кредиту). Вона відкривається  клієнтам зі сталою репутацією, які  мають стабільний фінансовий стан. Існують різні види кредитних ліній. Вони можуть бути поновлювальні, коли кредит надається і погашається в межах встановленого ліміту, і непоновлювальні, коли після надання і погашення кредиту відносини між банком і клієнтом припиняються. У ряді випадків питання про видачу кредитів вирішується банком кожний раз індивідуально.

     ІІ  спосіб - диверсифікація кредитних вкладень. Це означає розподіл кредитів між різними суб'єктами правовідносин, клієнтами різних форм власності і галузей економіки, між різними регіонами країни тощо. В деяких випадках дотримання банком диверсифікації здійснюється за допомогою нормативів або вимог, які встановлюються НБУ.

     ІІІ спосіб - оперативність при стягненні боргу - передбачає необхідність підтримувати з позичальником тісні контакти протягом усього строку користування кредитом. Банк повинен слідкувати за станом справ у клієнта і у разі необхідності застосовувати упереджувальні дії щодо захисту своїх інтересів.

     IV спосіб - страхування кредитних операцій. Він означає, що банки повинні створювати страхові фонди як на макро-, так і мікро-рівнях, а також страхувати окремі кредитні угоди в спеціалізованих страхових компаніях.

     V спосіб - забезпеченість кредиту.

     У країнах з розвиненою ринковою економікою поширенішими є такі форми забезпечення кредитів:

     - гарантія, або порука третьої сторони;

     - переуступка контрактів, дебіторської заборгованості;

     - застава товарних запасів;

     - застава дорожніх документів, нерухомого  майна, цінних паперів, дорогоцінних металів, страхування.

     Переуступка контрактів практикується при кредитуванні будівельних компаній, що здійснюють регулярні поставки товарів або послуг за контрактом. Боржник переуступає контракт кредитуючому банку, внаслідок чого надходження коштів від замовника зараховуються в погашення кредиту.

     Переуступка дебіторської заборгованості полягає  в передачі банку рахунку, що вимагає  оплати за поставлені позичальником товари. 
Забезпечення товарними запасами означає, що предметом застави можуть бути: сировина, комплектуючі вироби, готова продукція тощо.

     Забезпечення  дорожніми документами використовується при кредитуванні експортно-імпортних операцій. Заставою тут виступають документи, що підтверджують відвантаження товарів. Такі документи називаються коносамент і накладні.

     Іпотекою  визнається застава землі, нерухомого майна, при якому предмет застави  залишається у заставодавця чи третьої  особи. Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею, - будівлі споруди, квартири, земельні ділянки громадян, багаторічні насадження тощо.

     Застава векселя чи іншого цінного папера здійснюється шляхом індосаменту і  вручення заставодержателю індосованого цінного папера. Умовою використання цінних паперів як форми застави мас бути їх висока ліквідність.

     Також зустрічаються й інші способи  забезпечення кредитів. Зокрема, надання  позичальнику кредиту за умови накопичення  та зберігання останнім протягом встановленого  терміну визначеної суми коштів на вкладі, при видачі позичок індивідуальним позичальникам за заставу приймаються  поліси страхування життя, свідоцтва про ощадні внески, вимоги на виплату заробітної плати; при кредитуванні підприємств добувних галузей - корисні копалини або контракти на постачання сировинних ресурсів; при кредитуванні фермерських господарств - урожай (зібраний або у корінні за умови його страхування).

     У практиці роботи українських комерційних  банків найпоширенішими формами  забезпечення зобов'язань позичальника перед банком є застава майна, гарантія (поручительство) третьої  особи, стягнення пені і штрафів, переуступка на користь банку  вимог і рахунків позичальника третій особі, страхування відповідальності позичальника перед банком за неповернення кредитів і ризику непогашення кредитів. Правові основи цих форм застави визначені Цивільним кодексом України.