Макроеконміка

http://www.autonet.ru/pddtest/result.aspx?uid=018bea92-cbd6-42e3-a5ee-2a90ec823c39

1. Об’єкт та предмет макроекономіки

Макроекономіка – економічна наука, що досліджує сутність, результати та наслідки спільної економічної діяльності всіх учасників народного господарства.

Макроекономіка походить від грецького слова “макро”, що означає “великий”. Об’єктом макроекономіки є національна економіка. Національна економіка в широкому розумінні – це сукупність домашніх господарств, підприємств (бізнес-фірм), відповідних державних інституцій і установ, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища й державної території. У вузькому розумінні під національною економікою розуміють ділові підприємства та об’єкти інфраструктури.

Предметом макроекономіки є ефективність функціонування механізмів економічної системи. Економічна система – упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних і нематеріальних благ та послуг.

Основними елементами економічної системи є:

–    соціально-економічні відносини (відносини власності), які базуються на відповідних формах власності на економічні ресурси та результатах господарської діяльності. Саме вони визначають тип економічної системи;

–    організаційні форми господарської діяльності: поділ праці, спеціалізація та кооперація виробництва;

–    господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макрорівні;

–    конкретні економічні зв’язки між господарськими суб’єктами.

Сучасні дослідники виділяють такі системи: доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне, неоіндустріальне (інформаційне) суспільства.

Найбільшого поширення в світовій економічній літературі набула класифікація економічних систем за двома ознаками:

1) форма власності на засоби виробництва;

2) спосіб координації (регулювання) економічної діяльності.

На підставі цих ознак виділяють такі економічні системи: традиційна (натуральна) економіка; адміністративно-командна економіка; ринкова економіка вільної конкуренції; регульована ринкова (змішана) економіка, або соціально орієнтована ринкова економіка.

Визначальні риси традиційної (натуральної економіки):

–    натуральна форма виробництва;

–    переважно громадська власність на засоби виробництва;

–    нерозвинений поділ праці;

–    патріархальна, родоплемінна організація суспільного життя;

–    визначальна роль природних ресурсів, переважання ручної праці;

–    безпосередній зв’язок виробництва і споживання, переважно зрівняльний розподіл виробленого продукту.

Визначальні риси централізованої (планової, адміністративно-командної) економічної системи:

–    товарна форма виробництва;

–    державна власність на засоби виробництва;

–    розвинена системи суспільного поділу праці;

–    продуктивні сили індустріального типу;

–    відсутність вільного підприємництва, придушення ринкових відносин;

–    монополізація та бюрократизація економіки;

–    централізоване планування та управління виробництвом;

–    централізований розподіл матеріальних, трудових та фінансових ресурсів.

Основні ознаки ринкової економічної системи:

–    товарна форма виробництва;

–    приватна власність як основа вільного підприємництва і вільної конкуренції;

–    розвинена система суспільного поділу праці;

–    продуктивні сили індустріального типу;

–    ринок як система саморегулювання економіки на основі об’єктивного співставлення попиту і пропозиції, як механізм ціноутворення.

Визначальні риси соціально орієнтованої (регульованої) ринкової економічної системи:

–    товарна форма виробництва;

–    багатоукладність економіки і змішана власність на засоби виробництва;

–    розвинена система суспільного поділу праці;

–    продуктивні сили постіндустріального типу;

–    антимонопольне регулювання і стимулювання недосконалої конкуренції;

–    побудована взаємодія вільного й державного регулювання економічного механізму;

–    соціальний захист населення.

Особливу роль сьогодні відіграє перехідна економіка, тобто економіка, котра перебуває в стані докорінних змін, переходу від одного стану до іншого як у межах одного типу господарства, так і від одного до іншого типу господарства; інакше кажучи – від однієї до іншої економічної системи. Перехідну економіку слід відрізняти від перехідного періоду в розвитку суспільства; під час перехідного періоду змінюються суспільні відносини, в тому числі й економічні, одного типу на інший.

Вивчаючи ефективність функціонування економічної системи, макроекономіка особливу увагу приділяє поведінці основних макроекономічних суб’єктів – домашніх господарств, фірм та держави в цілому. Слід зазначити, що макроекономіка розглядає поведінку не конкретних господарських одиниць, а їх сукупності, що досягається через агрегування.

Агрегування – це поєднання окремих одиниць або даних у одну одиницю. Наприклад, усі індивідуальні ціни товарів і послуг об’єднують у загальний рівень цін, або всі одиниці продукції об’єднують у валовий внутрішній продукт. Усю сукупність домашніх господарств чи фірм можна аналізувати як одну одиницю.

Макроекономіка – розділ економічної науки, в якому розглядаються закономірності взаємодії сукупних величин: ВВП, загальний рівень цін і безробіття, інфляція, загальне споживання та інвестиції, сукупний попит та сукупна пропозиція, їх вплив на обсяги ВВП, тобто на стан національної економіки.

Завдання макроекономіки включає пізнання, аналіз, систематизацію, узагальнення процесів і явищ, які відбуваються в народному господарстві в цілому, та визначення основних економічних заходів його розвитку.

Макроекономічний аналіз має два рівні: ex post – національне рахівництво; ex ante – прогностичне моделювання. Ex post-аналіз базується на визначенні макроекономічних параметрів минулого періоду з метою отримання інформації про те, як національна економіка функціонувала і яких результатів досягла. На підставі результатів ex post аналізу проводиться корегування макроекономічних концепцій та розробка нових. Ex ante аналіз – це прогнозне моделювання економічних явищ та процесів на основі певних теоретичних концепцій. Мета ex ante аналізу – визначити, які фактори та яким чином впливатимуть на значення макроекономічних показників у майбутньому.

Під макроекономічними моделями слід розуміти математичні рівняння, в яких реальні економічні процеси виражені в абстрактному та спрощеному вигляді. Для створення моделі потрібно знайти функцію, яка пов’язувала б ендогенні та екзогенні параметри макромоделі.

Ендогенні параметри (або внутрішні) – це величини, що визначаються в результаті розв’язання моделі (наприклад, рівень зайнятості, рівень інфляції і безробіття, величина реального валового внутрішнього продукту, рівень цін, реальна процентна ставка).

Екзогенні параметри (або зовнішні) – величини, що встановлюються урядом та центральним банком (наприклад, рівень державних витрат, ставки оподаткування, величина пропозиції грошей).

Слід розрізняти статистичні та динамічні моделі. Статистичні моделі – це такі, що фіксують економічний процес на початку та в кінці певного періоду й не зображують перехід від одного стану до іншого. Динамічні моделі – такі, що зображують економічні процеси з урахуванням фактору часу.

Іноді макроекономіку називають теоретичною основою економічної політики держави. Таке визначення обумовлене тим, що її висновками керуються ті, хто формує і здійснює економічну політику.

Центральною проблемою макроекономіки є проблема динамічної рівноваги, взаємодії різних її елементів. З огляду на це економіку можна уявити як систему взаємозв’язків. Тому той, хто хоче керувати всією системою, повинен розуміти сутність її головних внутрішніх зв’язків.

Таким чином, оскільки рівновага є справді центральною проблемою економіки, макроекономіку можна визначити як науку про умови загальної рівноваги в економіці, засоби її підтримання та наслідки порушення.

Економічна політика – це сукупність макроекономічних цілей та засобів їх досягнення; цілеспрямована система заходів держави у сфері суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ. Вона покликана відображати економічні інтереси суспільства, усіх соціальних груп і спрямована на зміцнення національної економіки.

Економічна політика передбачає варіанти вирішення економічних проблем і приводить у дію їхні механізми. Здійснення завдань економічної політики може спричинити зміни економічної системи, її удосконалення, що знаходить відображення в наступному розвитку теоретичної економіки. Зауважимо, що економічна політика існує принаймні у таких проявах: як фіскальна (бюджетно-податкова), монетарна (грошово-кредитна), соціальна (політика доходів) та зовнішньоекономічна політика.

Фіскальна політика – це сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних закупівель з метою цілеспрямованого впливу на соціально-економічний розвиток країни.

Монетарна політика – це розробка та здійснення системи заходів, з допомогою яких держава здійснює грошову пропозицію та регулювання грошової маси для стабілізації економіки. Монетарну політику проводить центральний банк країни (у нашій державі – Національний банк України, який застосовує такі методи: операції на відкритому ринку, зміна рівня мінімальної резервної норми та зміна облікової ставки).

Соціальна політика – політика, спрямована на боротьбу з інфляцією через обмеження зростання заробітної плати й цін. Цю політику інакше називають контролем за цінами й заробітною платою.

Зовнішньоекономічна політика – заходи уряду, які впливають на обсяги зовнішньої торгівлі. Розрізняють два основних види зовнішньоекономічної політики – протекціонізм (політика захисту національних виробників від іноземних товарів) та фритредерство (торгівля з незначними тарифними і нетарифними бар’єрами або взагалі без них).

Макроекономіка використовує такі діалектико-матеріалістичні методи: метод наукової абстракції, метод аналізу та синтезу, метод індукції та дедукції. Основним методом макроекономічного дослідження є економіко-математичне моделювання.

Макроекономіка виконує важливі функції: теоретико-пізнавальну, практичну, прогностичну, виховну і методологічну. Теоретико-пізнавальна функція макроекономіки полягає в дослідженні економічних процесів на макрорівні та побудові моделей цих процесів. Практична функція макроекономіки – розробка практичних рекомендацій на підставі економічного аналізу (теоретична основа економічної політики). Прогностична функція полягає у прогнозуванні шляхів і напрямів доцільної економічної діяльності. Виховна функція макроекономіки – це виховання раціонального економічного мислення, визначення правил ринкової економічної поведінки, формування сучасного світогляду людини. Методологічна функція полягає у створенні теоретичної основи для системи конкретних економічних наук.

2. Суб’єкти макроекономіки та їх взаємодія

Розрізняють такі суб’єкти макроекономіки: сектор домашніх господарств, підприємницький сектор, державний сектор та сектор закордон.

1. Сектор домашніх господарств включає всі приватні господарства країни, діяльність яких спрямована на задоволення власних потреб. Домашнє господарство – економічна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, яка володіє ресурсами, забезпечує ними економіку й використовує отримані за це прибутки для купівлі товарів і послуг, які задовольняють матеріальні потреби його членів. Домашні господарства відіграють подвійну роль у економіці: як постачальники всіх економічних ресурсів (земля, праця, капітал, підприємництво) та як основа видаткової групи в національному виробництві. Вони є отримувачами доходу (заробітної плати, ренти, процента, прибутку). Витрати домашніх господарств – податки, власне споживання та заощадження. В цілому домашні господарства здійснюють такі види економічної діяльності: 
1) пропонують фактори виробництва; 2) споживають частину отриманого доходу; 3) заощаджують.

2. Підприємницький сектор – це сукупність усіх фірм, що зареєстровані та діють у межах країни з метою отримання прибутку. Фірма – це ділова одиниця, яка використовує куплені у домашніх господарств ресурси для виробництва товарів та послуг і володіє та керує одним чи багатьма підприємствами. Підприємницький сектор здійснює такі види економічної діяльності: 1) пред’являє попит на фактори виробництва; 2) пропонує результати своєї діяльності; 3) інвестує.

3. Державний сектор – це всі державні підприємства, інститути та установи. Основне завдання держави полягає у створенні суспільних благ, які надходять споживачам на безоплатній основі (безпека, досягнення фундаментальної науки та вирішення загальнодержавних програм, соціальної та виробничої інфраструктур). Держава також формує правове середовище для діяльності економіки, здійснює перерозподіл доходів.