Контрольна робота по «Розміщення продуктивних сил»

 
1.6. Транспортний фактор

 
Цей фактор є одним з найважливіших, бо він посилює дію попередніх факторів: його складова у структурі  витрат нерідко дуже висока. Залежно  від розмірів транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє або до сировини, або до споживача. Частка транспортних витрат на одиницю вантажу залежить від його вартості й способу транспортування. Дешеві вантажі (різні будматеріали: пісок, щебінь, гравій, вугілля, руди чорних і кольорових металів) перевозити на великі відстані невигідно, бо транспортні  витрати не лише стають співставними з вартістю продукції, але й можуть перевершити її. Здебільшого частка транспортних витрат у цих випадках становить 25% і більше. 
Тим часом у вартості дорогих вантажів (цукор, машини, бавовник, вовна, шовк-сирець) частка транспортних витрат не перевищує 0,1–1,5%. 
Дешеві вантажі доцільно відправляти тими видами транспорту, які забезпечують нижчу вартість перевезення одиниці вантажу. Це, передусім, водний і трубопровідний транспорт. Так, у річковому транспорті України 83% обсягу перевезень припадає на мінеральні будівельні матеріали. На цю ж продукцію в каботажних перевезеннях усередині країни морським транспортом припадає 56%. Але морські й річкові шляхи не завжди прокладені там, де це зручно з погляду народного господарства, до того ж річки замерзають, тому масові перевезення вантажів здійснюються переважно залізничним та автомобільним транспортом. При цьому сипкі мінеральні вантажі, ліс, деякі види сільгосппродукції перевозяться здебільшого по залізниці, а компактні малогабаритні – автомобільним транспортом. Виняток становить сільськогосподарська сировина, яка перевозиться на невеликі відстані автомобільним транспортом (наприклад, цукровий буряк – до цукроварень, овочі – до консервних заводів). Нарешті, вантажі далекого слідування відправляються, як правило, залізницею, а ближнього – автомобільним транспортом. 
В Україні у структурі вантажів, що перевозяться залізницею, припадає: на кам’яне вугілля й кокс – 25%, на руду – 12%, на чорні метали – 7%, на нафтові вантажі – 5%. 
 
1.7. Фактор науково-технічного прогрессу

 
Зміни у технології та організації  виробництва, якщо вони мають кардинальний характер, можуть істотно вплинути на розміщення продуктивних сил. На території  деяких країн і реґіонів може виникнути  виробництво, яке раніше було тут  неефективним. Наприклад, до середини XVIII ст. бавовняна промисловість  Великої Британії не могла конкурувати  з індійською, яка спиралась на власну сировинну базу й відносно дешеву робочу силу. Але після винаходу прядивних, а згодом і ткацьких машин  виробництво тканин у Великій  Британії настільки подешевшало, що англійська бавовняна промисловість  виявилась поза конкуренцією майже  на півтора сторіччя.  
Застосування у чорній металургії процесу пудлінґування (переробки чавуну на маловуглецеве тістоподібне залізо на поду так званої пудлінґової печі) дало змогу замість деревного вугілля використовувати кам’яне й розташовувати металургійні заводи не лише у лісовій зоні, але й у районах вуглевидобутку. Це дозволило Англії, що мала великі поклади вугілля, але не мала достатньо лісу, стати на певний час лідером у виробництві металів. Завдяки зміні технології Донбас з його кам’яним вугіллям обігнав наприкінці XIX сторіччя Урал, де для виробництва чорних металів використовувалося деревне вугілля. 
До XX сторіччя підприємства чорної металургії орієнтувались переважно на вугілля, бо його треба було більше, ніж руди на одиницю металу. Так з’явились великі металургійні райони: Донбас, Рурський басейн, Пенсільванія (США). Але потім технологія змінилась. Руди почали витрачати більше, ніж вугілля, і чорна металургія почала пересуватися до залізорудних басейнів: Криворіжжя, Великі озера (США), а також до припортових міст Німеччини (Гамбург), США (Лос-Анджелес), куди зручно підвозити імпортну руду. 
Зміна технології у хімічній промисловості також сприяла зсувам у розміщенні виробництва. Так, перші підприємства з виробництва синтетичного каучуку в Росії «прив’язувалися» до картопляних районів: Ярославль, Єфремов, Вороніж, бо каучук одержували з відносно дешевого картопляного спирту. Але згодом його почали виробляти зі ще дешевшої сировини – нафти, і тому нові підприємства почали розміщуватись або у районах нафтовидобутку (Тольятті, Стерлітамак), або вздовж траси нафтопроводів (Омськ). 
Сучасному етапу науково-технічної революції притаманна тенденція до зниження матеріаломісткості виробництва. Наслідком цього є не лише послаблення дії фактора матеріаломісткості, але й зміни у розміщенні виробництва. Особливо помітна ця тенденція у машинобудуванні. Машини, зокрема верстати й обладнання, стають легші, а конструкція їхня ускладнюється. Внаслідок цього послаблюється залежність машинобудування від розміщення металургійних баз, але натомість зростає залежність від районів зосередження кваліфікованих трудових ресурсів. 
Розвиток України до світового рівня науково-технічного прогресу вплине на розміщення машинобудування. По-перше, істотно зміниться структура машинобудування Донецько-Придніпровського району: понизиться частка металомісткого машинобудування й збільшиться частка складного машинобудування, що має меншу металомісткість. По-друге, триватиме зміщення галузі до Західного району, який має резерви трудових ресурсів. Це супроводжуватиметься перебудовою металургійної бази України: разом зі зниженням виробництва чорних металів зросте частка легованих сталей, електросталей, економічних профілів прокату, прокату з захисним покриттям тощо. 
НТП змінить співвідношення значимості різних видів металів для народного господарства. Якщо використання чорних металів зменшуватиметься, то більшість кольорових металів користуватиметься стабільним або й підвищеним попитом. З одного боку, це традиційні метали – алюміній, мідь, свинець, цинк, – які досить широко використовуються в електротехніці, хімічній промисловості, будівництві, авіабудуванні, автомобілебудуванні; з іншого боку, це рідкісні метали, як-от цирконій, індій, талій, що використовуються в електроніці, а також легуючі метали – вольфрам, молібден, тантал, ванадій.  
Завдяки НТП у хімічній промисловості значне зрушення сталося і в розміщенні продуктивних сил. Масове виробництво пластмас скоротило споживання чорних і кольорових металів, деревини, що змінило орієнтацію на сировинні бази. Створення синтетичних волокон послабило залежність текстильної промисловості від районів вирощування волокнистих культур і виробництва вовни, але посилило залежність від постачання нафти, газу й вугілля. 
НТП на транспорті також змінив розміщення деяких галузей народного господарства. Зокрема, електронний транспорт істотно послабив залежність виробництва від енергетичних баз, що особливо важливо для машинобудування, легкої промисловості, сільського господарства. Трубопровідний транспорт здешевив перевезення нафти й газу, що уможливило їхнє масове споживання у місцях виробництва хімічної та нафтохімічної продукції. Завдяки цьому велике виробництво азотних добрив удалося розмістити в Черкасах. Аміакопровід завдовжки понад тисячу кілометрів подає сировину для великого хімічного комбінату в м. Південному під Одесою. Місцеположення комбінату зумовлене необхідністю імпортувати напівфабрикати й експортувати частину готової продукції морським транспортом. Аналогічні зміни сталися й за кордоном: у Росії виробництво синтетичного каучуку розмістили в Омську; нафтопереробні заводи розташувалися вздовж трас трубопроводів у Полоцьку (Білорусь), Плоцьку (Польща), Пуертольяно (Іспанія) далеко від джерел нафти. 
Включення атомних електростанцій до енергосистеми також істотно спрощує проблему транспортування енергоносіїв. Сировина для АЕС настільки компактна й висококалорійна, що можна знехтувати будь-якою відстанню від джерела сировини й будувати електростанції поблизу споживача електроенергії. 
Науково-технічний прогрес у кожній своїй історичній фазі виводить наперед ті або інші галузі економіки. Якщо до середини XIX ст. це були сільське господарство й текстильна промисловість, то згодом прийшла черга на чорну металургію й транспортне машинобудування. Тепер репрезентують науково-технічний прогрес енергетика, машинобудування, хімічна промисловість та електроніка. 
 
1.8. Фактор ринкової кон’юнктури

 
Конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочої сили становлять поняття  ринкової кон’юнктури. Фактори кон’юнктури  визначають рух цін, цінних паперів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон’юнктура  ринку – конкретні умови реалізації суспільного продукту. Вона здійснюється у співвідношеннях між наявними на ринку матеріальними цінностями та послугами й потребою у них. Якщо попит перевищує пропозицію, створюються стимули для розвитку виробництва. У протилежному разі з’являється  необхідність скорочувати виробництво. Кон’юнктура залежить від місткості ринку, яка, у свою чергу, визначається обсягом виробництва та його спеціалізацією, рівнем купівельної спроможності населення. 
Співвідношення попиту й пропозиції, яке лежить в основі кон’юнктури ринку, впливає на структуру й розміщення народного господарства. Якщо коливання кон’юнктури короткотермінові, вплив незначний або й зовсім мізерний, але якщо підвищення або пониження попиту на певні товари має довготермінову тенденцію, істотні зрушення у розміщенні продуктивних сил неминучі. 
За приклад може правити кон’юнктура, що складається на світовому ринку енергоресурсів у нашому сторіччі. У першій третині сторіччя головним паливним ресурсом було вугілля – його питома вага у паливному балансі економічно розвинутих країн сягала 75–80%. Вугільна промисловість була тоді потужним районотвірним фактором (така ситуація склалася ще у XIX ст.). На базі вугілля виникли всесвітньовідомі багатогалузеві територіально-виробничі комплекси: Донбас, Рур, Судети, Йоркшир, Пенсільванія тощо. 
Проте поступово економічніші види палива – нафта й газ – почали витісняти вугілля у паливно-енергетичному балансі. Нові нафтохімічні комплекси почали визначати обличчя економіки багатьох країн світу Волго-Уральський та Західносибірський реґіони Росії, американські штати Техас і Каліфорнія, країни Перської затоки), приваблюючи до себе капітали, матеріальні й трудові ресурси. 
Тим часом у деяких країнах економіка традиційних вугільних районів почала занепадати. Вугілля виявилось неконкурентоспроможним, бо у перерахунку на умовне паливо його вартість у 5 разів перевищує собівартість нафти й у 10 разів – газу. Багато шахт у Європі та США почали закриватися. Частка вугілля у світовому енергобалансі понизилася до 26%. 
Стійкий попит світового ринку на деякі сільськогосподарські товари може протягом багатьох років визначати спеціалізацію сільського господарства деяких країн і реґіонів. Так, на початку XIX ст. Єгипет перетворився на бавовносійну країну через підвищений попит на довговолокнистий бавовник. Куба стала світовим виробником цукру-сирцю, переважна частина якого експортувалася. Країни Центральної Америки перетворились на «бананові республіки», постачаючи за кордон продукцію тропічного землеробства. Чай визначає добробут жителів Шрі-Ланки, арахіс – Сенегалу. Сприятлива кон’юнктура на ринку чаю вже у другій половині нашого сторіччя визначила спеціалізацію на цій культурі країн Східної Африки – Кенії, Уганди й Танзанії, хоча для мешканців цього реґіону чай – незвичний напій. 
Спеціалізація на монокультурі – економічно ризикована справа, бо через погіршення кон’юнктури країна може опинитись у тяжкому стані. 
Водночас урахування фактора ринкової кон’юнктури й гнучка зміна структури господарства дозволяють досягти певного економічного ефекту. За приклад може правити південь України. Зі звільненням краю від панування Османської імперії та з посиленням російських впливів південний степ використовувався переважно для випасу овець: південь України почав постачати бараняче сало на ринки Росії та світу. Проте до середини XIX ст. дешевше австралійське сало почало витісняти з Європи українську продукцію. Тоді рільники півдня розорали пасовища й почали вирощувати пшеницю, конкурентоспроможність якої на європейському ринку залишалася високою майже до кінця минулого віку. 
Ринкова кон’юнктура тісно пов’язана з науково-технічним прогресом, чутлива до його розвитку. Товари вищої якості, вищого ступеня складності, що задовольняють нові потреби, мають підвищений попит, ціни на них зростають. У тих країнах і реґіонах, де своєчасно враховуються тенденції кон’юнктури, економіка витримує темп науково-технічного прогресу. 
 
1.9. Фактор економіко-географічного положення

 
Розташування кожного об’єкта  народного господарства у просторі зумовлене впливом низки причин і закономірностей. Економіко-географічним положенням (ЕГП) об’єкта називається сукупність його відношень до інших економіко-географічних об’єктів, що лежать поза ним. Таким чином, об’єкт (не обов’язково підприємство, – це може бути й місто, район тощо) характеризується не лише розташуванням на певній території, але й системою зв’язків (реальних або потенційних) з іншими об’єктами. 
Залежно від економічної природи об’єкта найважливішими вважаються його відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, а також можливість виробничої кооперації з іншими об’єктами, транспортна забезпеченість, екологічна ситуація. Економіко-географічне положення – категорія історична. Це означає, що якщо з часом зміниться економічний простір довкола об’єкта, то це відіб’ється на економічному потенціалі самого об’єкта. 
Наприклад, переміщення європейських торговельних шляхів у XV–XVI ст. з Середземного моря до Атлантичного океану призвело до занепаду квітучих доти Венеції, Генуї та Флоренції. Натомість почалося економічне піднесення спочатку Іспанії й Португалії, а потім – Нідерландів, Франції, Англії, північнонімецьких міст. Відомо, що стародавній Київ став економічним і політичним центром України–Руси. Це сталося, по-перше, тому що він розташовується на перехресті водних шляхів, що утворюються Дніпровською річковою системою. По-друге, він лежав майже у центрі серед політично пов’язаних між собою князівств. 
Ще кілька прикладів з ближчих до нас часів. Освоєння території США почалося з реґіону Нова Англія, який розташований на крайньому північному сході на найменшій відстані від Європи. Протягом деякого часу це був найбільш процвітаючий реґіон США, бо саме через нього проходили перші поселенці й товари. Але з освоєнням глибинних територій США Нова Англія опинилась на окраїні й почала пасти задніх у розвитку. Натомість різко активізувалося Середньоатлантичне узбережжя (з містами Філадельфія, Нью-Йорк), яке, хоч і розташовувалось трохи далі від Європи, мало зручніше положення стосовно районів, котрі знову колонізувалися. Сінгапур до початку XIX ст. був невеличким поселенням в економічно малорозвинутому реґіоні й не мав хоч якогось економічного значення. Але після перетворення його на порт він став використовувати вигоди свого географічного положення на перехресті найважливіших трансокеанічних шляхів. Спочатку він спеціалізувався на послугах (бункерування суден, страхування, посередницька торгівля), а потім перетворився на великий промисловий центр, що ефективно використовує міжнародний поділ праці. 
Географічне розташування об’єкта або території може розглядатись на трьох рівнях: макро-, мезо- й мікро-. Макроположення відбиває економічні відносини об’єкта з великими реґіонами або навіть міждержавний рівень відносин. Україна, наприклад, має вигідне геополітичне розташування, бо або межує, або перебуває у безпосередній близькості до економічно розвинутих країн, які можуть бути ринком збуту нашої продукції й постачальниками сировини, обладнання й товарів ширвжитку. Крім того, наша країна має вихід до моря, що не замерзає. Тим часом є країни, які не мають виходу до моря і оточені економічно слабкорозвинутими країнами. До таких відносять деякі країни внутрішніх реґіонів Африки. Їхній і без того нелегкий економічний розвиток утруднюється невигідністю економіко-географічного положення. 
Мезоположення характеризує об’єкт за відношенням до компактної та відносно невеликої за розміром території його оточення. Це може бути положення обласного центру або міста усередині якогось реґіону. Територія, що тяжіє до певного центру на мезорівні, називається гінтерланд (від німецького Hinterland – країна, що перебуває «поза» об’єктом). Найчастіше назва «гінтерланд» вживається щодо території, яка прилягає до портових міст. Коли у 60-х роках XIX ст. була побудована залізниця Одеса–Балта, яка дала вихід подільському хлібу на зовнішній ринок, то гінтерландом Одеси став не лише південно-західний «кут» України плюс Молдавія, але й протягом певного часу вся Подільська губернія. 
На мікрорівні – а подеколи й на макрорівні – можна розрахувати зони впливу міст, цебто визначити радіус території довкола міста, вплив котрої відчутний тією чи іншою мірою. Є досить проста формула, відома як закон взаємодії центрів тяжіння (закон Рейлі): 
 , 
де Аam – сила тяжіння міста А до точки М; Pa – потенціал міста А, що виражається здебільшого чисельністю населення, але часом і іншими показниками (як-от обсяг торгівлі); Ram – відстань А до М. 
Проте у точці М може виявитись вплив не одного, а кількох центрів. Тоді формула Рейлі набуде трохи іншого вигляду: 
 , 
де n – кількість міст, що впливають на точку М. 
Концепція демографічного потенціалу, як часом називають закон Рейлі, має практичне застосування: її використовують, зокрема, при визначенні оптимальних місць розташування підприємств, що виробляють споживчі товари. Тоді Vm позначає розміри контингенту потенційної клієнтури. 
Мікроположення характеризує об’єкт відносно невеликого оточення. Це може бути розташування підприємства у місті, положення сільськогосподарської ферми стосовно консервного заводу або найближчого ринку збуту продукції тощо. Мікроположення важливо враховувати, бо від його правильного вибору може істотно залежати прибуток підприємства. Якщо, приміром, кав’ярня розташована у малолюдній частині міста, то кількість її клієнтів буде невелика. Але якщо водночас вона розташована і на інтенсивній міській магістралі, то ситуація може змінитись у кращий бік. Щоб оптимально розташувати об’єкт у місті, треба здійснити відповідні розрахунки й визначити: відстань до центру міста, залюдненість прилеглої території, щільність транспортної мережі, потенціал робочої сили, ступінь впливу конкурентів у зоні розміщення об’єкту. 
Вплив ЕГП виявляється у тому, що об’єкт або реґіон одержують певні економічні переваги при оптимальній взаємодії економічних зв’язків з іншими об’єктами й реґіонами. До того ж чим інтенсивніші зв’язки, тим вищий економічний потенціал об’єкта (реґіону). Наприклад, Бельгія та Нідерланди й тепер використовують переваги свого географічного положення у вигляді «перевалювальних баз» на перехресті океанічних шляхів і шляхів, що провадять углиб Європи. Наближеність до таких економічних велетнів, як Німеччина, Велика Британія, Франція, дозволяє їм максимально використовувати переваги міжнародного територіального поділу праці. 
Вдало розташовані міста перетворюються на великі транспортні вузли. Насамперед це стосується портових міст, де масові вантажі перевалюються з одного виду транспорту на інший. Саме фактор ЕГП спричинив зростання й процвітання таких міст, як Нью-Йорк, Гамбург, Амстердам, Роттердам. Здебільшого частину вантажів, які проходять через вузлові транспортні центри, вигідно переробляти на місці. Так суто транспортний вузол перетворюється на багатофункціональне місто. 
Прикладом може бути Одеса, яка у першу чверть свого віку мала відверто торговельний профіль. Проте потреби флоту сприяли побудові в місті канатного заводу. Потім виявилось вигідним експортувати не зерно, а борошно, й в Одесі з’явилася мережа великих млинів. Цукор-сирець, який надходив до Одеси для експорту з Поділля, рафінувався на одному з найбільших в Україні заводів. Водночас на імпортній сировині в Одесі працювали чайна, тютюнова, джутова фабрики, суперфосфатний завод (до революції працював на північноафриканських фосфоритах), корковий завод, маслоробні заводи (переробляли кокосову копру). Наявність розлогого сільськогосподарського гінтерланду стимулювала появу, крім суперфосфатного заводу, підприємства по виготовленню плугів, консервних заводів. Так народжувалася промисловість одного з найбільших українських портів. 
З ЕГП пов’язано також створення зон спільного підприємництва, які найкраще формувати довкола великих портових міст із добре розвинутим гінтерландом (про ці зони докладніше йтиметься у розділі 7). 
 
1.10. Екологічний фактор

 
З розвитком світової економіки, із збільшенням кількості підприємств  та їх потужностей, із залученням все  більших обсягів природних ресурсів до виробництва, зростає значення екологічного фактору в розміщенні продуктивних сил. Наприкінці 20-го сторіччя деякі  вчені, суспільні діячі, політики навіть висунули гасло ( так званий “екологічний імператив”): “Екологічна безпека  – понад усе!” Це означає, що будь-які  економічні вигоди не можуть бути виправдані, якщо їх здобуття супроводжується загрозою для довкілля. 
Отже, існує певне протиріччя між розвитком виробництва і станом навколишнього середовища. Воно може бути роз’язане різними засобами. Теоретично зменшення тиску на природу було б досягнуто на шляху істотного скорочення світового виробництва, особливо в галузях важкої промисловості, обмеження споживання товарів не найпершої необхідності  
( предмети розкоші тощо). Саме цей шлях пропонують члени Римського клубу. Але практична його реалізація сьогодні мало ймовірна. Більш продуктивним є використання позитивних наслідків науково-технічного прогресу для подолання екологічної кризи. Це, насамперед, технологічна реорганізація виробництва та його оптимальне розміщення. 
Спочатку подивимося, в яких напрямках найбільш небезпечно розвивається екологічна напруга, пов’язана з господарською діяльністю людини, визначимо “найболючіші точки”. Оскільки сферою життєдіяльності людини стала, по суті, вся географічна оболонка, то і наслідки його діяння відчутні у всіх сферах: атмосфері, літосфері, гідросфері, біосфері. Головними чинниками, що обумовлюють забруднення і деформацію навколишнього середовища, є: 
- використання зростаючих обсягів природних ресурсів ( мінеральні ресурси, деревина, біологічні ресурси морів та прісних водоймищ, вода) для безпосереднього вживання у виробництві; 
- відповідно зростаючі обсяги викидів забруднюючих речовин в атмосферу, водоймища та на суходіл; 
- виробництво й викид в довкілля синтетичних сполук, що не є природними, а тому дуже небезпечні для організму людини, тварин і рослин ( аміак, бензапірен, дуст та багато інших); деякі з таких сполук, як-от пластмаси, важко знищити або утилізувати, вони загромаджують великі території, водночас отруюючи довкілля; 
- реальною стала загроза радіоактивного забруднення внаслідок роботи атомних елекростанцій та проведення ядерних випробувань; 
- безпрецедентні темпи збільшення транспортних засобів, особливо автомобілів, спричиняють утворення шкідливого повітряного середовища у великих містах і вздовж напружених шляхових трас; 
- забруднення Світового океану, насамперед, нафтою та нафтопродуктами, що перевозять танкерами; 
- ерозія і засолення грунтів через грубі порушення агротехніки; скорочення площі земель, придатних для землеробства; 
- знищення лісового покриву Землі, особливо тропічних та екваторіальних лісів, що призводить не тільки до незворотніх біологічних витрат (зникнення видів), але й порушує киснево-вуглекислий баланс в атмосфері;  
- спорудження штучних водосховищ, гребель, гаток, осушення боліт, примусова зміна напрямку річок або зниження рівню озер з господарськими цілями порушує природний розвиток екосистеми, що часто веде до їх спотворення, а то й загибелі, завдаючи при цьому непоправну шкоду господарству. 
Основними шляхами вирішення екологічних проблем, зменшення господарського тиску на природу реально можуть бути такі заходи. 
1. Істотне зниження матеріаломісткості виробництва, зменшення витрат сировини на одиницю продукції; цей процес вже відбувається в індустріально розвинутих країнах. 
2. Зниження електроємкості виробництва, зменшення витрат електричної та теплової енергії на одиницю продукції. 
3. Попередні заходи здійснюються вкупі із суттєвою структурною перебудовою виробництва, що супроводжується зменшенням питомої ваги традиційних галузей виробництва (чорна металургія, важке машинобудування, основна хімія) та підвищенням нематеріаломіских, наукоємних виробництв ( електроніка, біотехнологія, тощо). 
4. Впровадження технологій з повним циклом виробництва. Досягнути повної утилізації відходів сьогодні неможливо, але звести їх викиди до нешкідливого рівня необхідно. Тверді відходи використовуються, зокрема, як будівельні матеріали; гази, що відходять,- для одержання нових хімічних сполук. Використання оборотної води не тільки заощаджує дефіцитну прісну воду, але й запобігає забрудненню водоймищ.  
Визначені вище заходи стосуються, передусім, технологічної перебудови виробництва. Але є такі напрямки вирішення екологічних проблем, що залежать від територіальної організації народного господарства. Врахування екологічного фактора в розміщенні продуктивних сил виявляється в таких ситуаціях: 
– недопустима концентрація шкідливих видів виробництва (з великими об’ємами викидів) у населених пунктах і реґіонах з високою щільністю населення. Щодо цього Донбас і Середнє Придніпров’я є класичним неґативним прикладом. Зосередження кількох металургійних велетів у Дніпропетровську, Запоріжжі, Маріуполі створює небезпечну екологічну ситуацію у цих містах. Те саме можна сказати про Донецьк, Горлівку, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, де металургійні й хімічні підприємства зосереджені на порівняно невеликій площі, а самі ці міста розташовані у густонаселеному реґіоні; 
– треба враховувати рельєф місцевості та мікрокліматичні умови. Там, де може застоюватись повітря, не можна будувати великі підприємства з великими викидами шкідливих речовин до атмосфери. Наприклад, в улоговинах при температурних інверсіях холодне повітря стікається зі схилів униз, вертикальне перемішування повітряних мас слабне, і шкідливі речовини, не розпорошуючись, можуть подовгу висіти над місцем викиду. Такі явища властиві деяким містам Сибіру. В улоговинах розташовані Лос-Анджелес, Мехіко, для яких смоґ – звичне явище. У горах довкола Мехіко є прохід – долина, яка могла б вентилювати повітря, але її «перегачують» будівлі нафтопереробних, сталеплавильних і цементних заводів. Забрудненість повітря у місті у 100 разів більша за допустимі межі; 
– проектування промислових підприємств у містах має враховувати розу вітрів; об’єкти слід розташовувати так, щоб імовірність задимлення житлових кварталів була найменшою. У приморських містах небажана щільна багатоповерхова забудова берегової зони, бо місто не провітрюватиметься свіжим морським повітрям. Натомість у північних містах треба вибудовувати «барикади» висотних будинків навстріч холодним вітрам; 
– довкола підприємств з особливо шкідливим виробництвом створюються санітарні зони, позбавлені постійного житла. Так, атомні електростанції оточуються зонами з радіусом 30 км. 
 
2. Металургійний комплекс України

 
2.1. . Металургійний комплекс, його сутність та значення.

      У металургійний комплекс входять чорна і кольорова металургія, які охоплюють усі стадії технологічних процесів: від добування та збагачення сировини до одержання готової продукції у вигляді чорних і кольорових металів та їх сплавів. Металургійний комплекс – це взаємообумовлене поєднання наступних технологічних процесів: 
– добування і підготовка сировини до переробки (добування, збагачення, агломерування, одержання необхідних концентратів та ін.); 
– металургійна переробка – основний технологічний процес з одержання чавуну, сталі, прокату чорних і кольорових металів, труб та ін.; 
– виробництво сплавів; 
– коксохімічне виробництво; 
– утилізація відходів основного виробництва й одержання з них вторинних видів продукції. 
Основним видом технологічних зв’язків та формою суспільної організації виробництва в галузі є комбінування. Тому провідним видом металургійних підприємств є комбінати. Залежно від поєднання цих технологічних процесів виділяють такі типи виробництв у металургійному комплексі:  
– комбінати повного циклу, в яких одночасно діють усі названі стадії технологічного процесу; 
– комбінати неповного циклу – це підприємства, в яких здійснюються не всі стадії технологічного процесу (видобуток та збагачення руди, виробництво сталі та прокату або ж чавуну та прокату окремо). Підприємства неповного циклу (“малої металургії”) називаються переробними. 
Комбінати, на яких відбувається видобуток і збагачення руди, називаються гірничо-збагачувальними (ГЗК). 
Металургійний комплекс – основа індустрії. Чорні метали називають хлібом промисловості. Чорні та кольорові метали широко використо-вуються в машинобудуванні, будівництві, транспорті й усіх без винятку галузях народного господарства, витримуючи гостру конкуренцію з боку пластмас, кераміки та інших сучасних матеріалів. Та на противагу недалекому минулому, нині вже за рівнем виробництва чавуну, сталі і прокату не судять про економічну могутність країни. 
Винятково велике комплексо- та районо-утворююче значення металургійного комплексу в територіальній структурі господарства України. Він відіграє відчутну роль у міжнародному поділі праці. Частка неблагородних металів та виробів складає 30% експорту України. Та з погляду на міжнародний попит необхідно поліпшити якість металопродуктів, забезпечивши їх конкуренто-спроможність на дуже вимогливому світовому ринку, збільшити частку електросталі та феросплавів, труб тощо.